Кен Бруен – Хрест (страница 14)

Батько мій у труні перевернувся б, якби дізнався, що доведеться купувати за гроші воду на острові, нею ж з усіх боків оточеному, який більшу частину року з усієї дурі поливає дощем.

Якщо в бармена був якийсь коментар з приводу моєї довгої відсутності, він лишив його при собі.

На сьогодні я записався до лора й підготувався до поганих новин, відповідно вдягнувшись.

Як саме?

Скромно, в чорне.

Я вдягнув свій костюм для похоронів, який купив у благодійній крамниці. Заношений до блиску.

Кресент у Ґолвеї — це наша відповідь Гарлей-стріт⁵. Що можна перекласти: гроші, дуже багато грошей. Будинки — суціль пам’ятки, у плющі й розпаді, з меморіальними дошками і табличками на фасадах. Титулів на кшталт «доктор» ніде нема, всі «містери», що означає консультанта і передусім вказує: візит влетить у грубі гроші. Як то кажуть у місті: «За отакого “містера” платити неміряно».

Оці старі, покришені будинки — останній форпост міста посеред свавілля забудовників. Ті оточили його, вичікуючи нагоди: може, хтось помре в родині, хтось збанкрутує — отоді й знайдуть дірочку, пролізуть, запропонують золоті гори і занесуть нову ділянку до свого портфеля.

А тоді к хрінам випотрошать, і — опача! — ось вам новий комплекс розкішних квартир, які з кожною наступною покупкою стають дедалі потворнішими.

Мені подобалися ці будинки, які вони поки що: коридори, де гуляють протяги, високі стелі, цвіль по кутках, сирість, що повзе стінами вгору, підлоги, які викликають найгірші підозри, ну а труби такі, що про них краще взагалі не думати. Щоб їх поміняти, треба зірвати добрий куш у лотерею. І холодно там — завжди мерзнеш. Дивний факт: чомусь багаті англо-ірландці завжди тримають такі будинки, де можна яйця відморозити. Оце тому вони, мабуть, і ходять весь час у непромокальних куртках від «Barbours» і товстих вовняних шарфах, ну і звісно, весь час їздять полювати на лисиць.

Містер, до якого записався я, називався містер Кітінг. Був у твідовому костюмі — ці білих халатів не носять — і ставився до мене з легкою зневагою, яка межувала з сарказмом. Він зробив цілу низку аналізів і, ну от клянуся, як і лікар, що обстежував Коді, прицокував язиком — а я гадав, такі звуки люди видають лише в романах П. Ґ. Вудгауза.

Нарешті він все продивився. Взявся за підборіддя й запитав:

— Ви коли-небудь отримували удар по голові?

На якусь шалену мить мені здалося, що він мені погрожує, але потім дійшло, що просто запитує.

Я... і удар по голові. Боже, ти знаєш, скількома способами це бувало.

Я сказав:

— Раніше грав у герлінг.

Він чи то всміхнувся, чи то пирхнув:

— І, звичайно, як справжній мачо, шолома не вдягали?

Тьху, та нам насилу на ключки вистачало. Шоломи? Та щас, блін.

Він сказав:

— Можу направити вас на томографію, але я практично не маю сумніву в правильності попередніх висновків, — ненадовго замовк, ніби я мав би здогадатись. І продовжив: — Ваше ліве вухо через травму або просто вік має ознаки дегенерації, і то дуже швидкої. Невдовзі ви повністю оглухнете на цей орган.

Дегенерації.

От блін, слово ж яке жахливе.

Лікар почав щось писати.

— Ось тут прізвище дуже гарного спеціаліста зі слухових апаратів. Він вам добере.

Я прислухався, намагаючись проникнути в сенс його слів:

— Мені буде треба носити слуховий апарат?

Тепер уже він усміхнувся:

— У цій сфері техніка пішла далеко вперед. Найновіші моделі практично непомітні.

Легко йому казати.

І на тому все й закінчилося.

Він сказав:

— Моя секретарка організує оплату.

Ну звісно. Оце я якраз без перешкод почув.

Коли я вже підходив до дверей, він додав:

— Якщо раптом захочете знову займатися герлінгом, вдягайте шолом.

Я не втримався й відказав:

— А вам не здається, що мені вже пізнувато?

Я зустрівся з Ойном Гітоном. Вигляд у нього був навіть іще більш розхристаний, ніж попереднього разу, а спирт аж просочувався крізь шкіру затхлим запахом, що вганяв у відчай.

Почав він так:

— Я цими собаками займався, ну, день і ніч.

Аякже.

Я уважно дивився на нього. Це було наче погляд у дзеркало: багато днів я сам перебував у такому кепському стані. Ми сиділи у кав’ярні в провулочку біля церкви францисканців. Господарем закладу був росіянин, котрий викупив його в баска. Виникає питання: а де поділись ірландці? Може, ми й забагатіли, зате опинилися в меншості. Скоро в Ірландії буде вже мільйон неірландців.

Гітон узяв чорну каву, я — лате: пінисте молоко під виглядом кофеїну.

Гітон пробував піднести чашку до губ, але руки в нього занадто трусилися. Сказав:

— Треба було мені спочатку освіжитися.

Тобто підлікуватися, остограмитися чи, менш фігурально, похмелитися — слова, що камуфлюють розквіт смертельно небезпечної фази алкоголізму.

Він сунув руку в кишеню й запитав:

— Джеку, ти не проти?

Витяг маленьку пляшечку «Падді» й посунув до мене. Пляшечка, всередині якої колихався мій смертний вирок, здавалася такою безневинною. Я відкрутив кришку, позирнув на власника, який не зводив з неї очей, і налив йому в чашку. «Падді» — один з найміцніших сортів віскі, і від запаху просто дух забивало. Я підніс чашку йому до губ, і він зміг набрати в рот половину, потім пішли корчі: похлинувся, закашлявся, ковтнув решту одним духом, скривився. І нарешті спромігся вимовити:

— Здається... здається, воно в мені втримається.

Насилу, та втрималося.

А тоді за кілька хвилин, як у нас кажуть, море перемінилося.

Це було як чудо — тільки від лукавого, темне, зовсім не від світла. Очі в нього припинили сльозитися, обличчям розлився рожевий рум’янець, а руки більше не витанцьовували джигу. Ойн Гітон фізично перемінився: розправив плечі, навіть на губах з’явився трохи зухвалий вираз. Але я розумів — Боже мій, як же добре розумів, — наскільки це ненадовго.

Я почув його питання — наполегливе:

— Ти оглух чи що?

Саме так.

Я перепитав:

— Що?

Він зітхнув:

— Я двічі звертався, а ти не відповідаєш.

Якби я розвернувся до нього правим вухом, то чув би краще, тож так і зробив.

— Ану повтори ще раз.

Демонстративно повільно він вимовив: