Кен Бруен – Хрест (страница 15)
— Про справу, яку ти мені доручив. У Ньюкаслі викрали ще двох собак.
У його словах бринів сарказм.
Якщо він хотів зі мною позадрочуватися, то час обрав правильний.
Я гаркнув:
— А ти що робиш? Господи, ти ж був ґардом, а крадія собак зловити не можеш!
Він покотився зі сміху. Оце таке з людиною «Падді» робить. Затинаючись, відказав:
— Мені... мені... треба трохи часу, щоб розгребти своє лайно.
Я не збирався це ігнорувати й сказав:
— Якщо тобі складно, я пошукаю кого-небудь іще, від кого так перегаром не несе.
Я його образив, і мені було не шкода, от, бляха, ні крапельки.
Він спробував виправдатися:
— Я займаюся, Джеку. Чесне слово, ось тобі хрест святий, я зможу, я тебе не підведу.
Я кинув на стіл кілька купюр, він подивився на них, а я сказав:
— Це за каву.
Очі в нього стали як у скривдженої дитини, і він запитав:
— А може, мені б трохи підйомних?
Без вагань я відказав:
— Щоб ти пробухав? Принеси мені результат — отоді подивимось.
Коли я зібрався йти, він мовив:
— Та ти, дядьку, злий.
Я посміхнувся:
— Це ще, друже, в мене хороший день.
І потім запала тиша... Ні з того ні з сього мене огорнуло моторошне мовчання — ніби все на світі зупинилося. Спочатку я подумав, що це наслідок огляду вуха, якийсь запізнілий шок чи що. Але ні, тиша стала абсолютною — таку, за описами очевидців, люди чують перед катастрофою. Я не чув зовсім нічого. Ішов, а не чув власних кроків. Я стривожився, але ще не запанікував. І тут...
Мій телефон заверещав.
Я витяг його з кишені, відчув, як калатає серце, і натис зелену кнопочку.
— Містер Тейлор?
— Так?
— Це лікарня. Приїжджайте, краще якомога швидше.
— Що там, це Коді? Як він?
— Будь ласка, чимшвидше приїжджайте, містере Тейлор.
І роз’єдналися.
Я вже не дуже в будь-що вірив, але спробував помолитися: «Господи, хай із ним усе буде гаразд. Хай йому стане краще». Що може означати «краще», я уявлення не мав.
МАРІЯ ВІЛЛЮ ПРОСТО НЕ МОГЛА ПЕРЕЖИТИ СМЕРТЬ БРАТА. Те, що його розіп’яли, додавало жаху. Джон був тихий, лагідний. У світі, сповненому хаосу, жорстокості й байдужості, він був майже як дитина. Сестра весь час відчувала бажання його опікати. Не могла позбутися думки, чи згадував він про неї, коли ті забивали йому цвяхи в руки.
Єдиною розрадою для неї було поїхати до Солтгілла й дивитися на океан.
Це чомусь заспокоювало, полегшувало муку, яку Марія носила в серці.
Увечері в четвер вона знову сиділа там, припаркувавшись під колишнім танцювальним залом. Там батьки колись танцювали під звуки якого-небудь ансамблю. До всіх трагедій батько міг уголос перелічувати назви тих ансамблів, ніби читав вервицю; кожне слово злітало з губ із непідробним захватом: «Кліппер Карлтон», «Королівський», «Маямі», Брендан Бов’єр зі своїм відомим танцем, що звався гаклбак. Якось батьки продемонстрували їм, дітям, цю дивовижу. Танець полягав у тому, щоб ковзати обома ногами й рухатися так, наче тебе за задницю схопив і не відпускає собака. Діти покотилися від сміху, а мати лагідно сказала:
— От вам смішно, а тоді цей танець був у всій країні як останній писк моди.
Марія душу би продала за те, щоб знов отак сидіти на кухні, дивитися на батьків, які обливаються потом і весело всміхаються, і брати, хоч як намагаються втримати незворушні обличчя, всміхаються теж.
У вікно машини постукали. Вона визирнула й побачила дівчину з розпатланим волоссям, очі жирно підведені чорним, одягнена теж у чорне. Позаду стояв якийсь молодик. Одна з тих, як їх... ґотів?
Марія прочинила вікно, гадаючи, що їм треба, — грошей просять? Дівчина з англійською вимовою сказала:
— Вибач, що турбуємо, але в нас є інформація про твого брата.
Марія так здивувалася, що коли дівчина простягла руку відчинити двері, вона їй дозволила. Дівчина сіла біля неї, а чоловік — та радше ще хлопець — позаду.
Марії не сподобалося, що він у неї за спиною.
Дівчина, ніби підбадьорюючи її, всміхнулась і сказала:
— Напевне, ти це дуже важко пережила — таку жахливу смерть. Джон, мабуть, так страждав.
Марії здалося, що в словах і погляді дівчини ховалося глузування, вони точно... недобрі. Почала шкодувати, що легковажно впустила їх у машину.
Дівчина сказала:
— Горе тебе просто вбиває, так?
Марія подивилась у вікно: навколо нікого. Вечір стояв прохолодний, і ті, хто в цю пору зазвичай гуляє, лишилися вдома.
Вона запитала в незнайомців:
— Кажете, у вас є інформація про... Джона?
Навіть вимовляти ім’я їй було боляче.
Дівчина щось шукала в сумочці. Дістала запальничку й запитала:
— Куриш?
Хлопець схопив Марію ззаду й тримав мертвою хваткою.
Дівчина дістала маленьку бляшанку з бензином і почала поливати Марію:
— Зараз ми, дівчино, тебе підготуємо.
Потім клацнула запальничкою, відчинила двері машини і з усмішкою промовила:
— Все, тепер підсмажишся, — і підпалила кофту Марії. Полум’я метнулося вгору, і Марія могла би поклястися, що хлопець тихо сказав: «Пробач».
Вони вже пройшли половину бульвару, коли вогонь дістався до бака. Ударив такий вибух, що вухам боляче.
Дівчина зробила танцювальний крок, як балерина, і крикнула на весь голос:
— Бувай, дівчинко!
ДІВЧИНА РОЗПЛЮЩИЛА ОЧІ. ВОНА ДРІМАЛА ― І ОСЬ РІЗКО ПРОКИНУЛАСЯ. Роззирнулася — ця жахлива кімната так не схожа на її дім, про який колись дбала мати. І сирість — у всьому будинку тхнуло сирістю. Це ірландська погода? Ні, недбалий господар дешевих квартир.