Кен Бруен – Хрест (страница 17)

Він усміхнувся мені, але без тепла. Мабуть, якщо людина відсидить, навряд чи до її характерних рис після того належатиме привітність. Коли я навідував його у в’язниці, у нього був вибитий зуб — і це лише те, що видно сторонньому. Я звернув увагу, що зуб він вставив. А очі — коли я зустрів його вперше, вони були повні енергії, а тепер нагадували политий водою граніт.

Він запитав:

— З тобою все нормально? У тебе такий вигляд, наче хтось помер.

І що на це казати? Впасти йому під ноги й заревти, як дитина? Вдати скелю непорушну і сказати: «А, пусте!»

Я відповів:

— Люди весь час помирають.

Він замислився над цим і сказав:

— У мене нова квартира, трохи далі отам. Не хочеш зайти, посидіти?

Трохи помовчав і додав:

— Чи кави випити?

Хто тільки не знав про мої стосунки з алкоголем! Я відповів:

— А чом би й ні?

І ми пішли в бік церкви Святого Йосифа. Не встигли заговорити, як повз поволі проїхала машина ґардів і копи зміряли нас холодними поглядами.

Стюарт подивився вслід їм, а потім сказав:

— Не дадуть пройти спокійно.

Амінь.

Його квартира була біля «рогу Кука». У тамтешньому пабі, майже пам’ятці Ґолвея, у вікні стояла табличка «ПРОДАЄТЬСЯ», але де її нема?

«Ріг Кука» — то буквально центр, де перетинаються три дороги. Можна пройти по Генрі-стріт, з обох боків лепече канал, можна повернути й піти на північ до Шанталли — ця назва буквально перекладається як «стара земля», там і зараз живуть одні з найкращих і найщиріших людей, яких тільки в житті можна сподіватися зустріти. Або ж можна рушити моїми слідами назад до лікарні. Був і четвертий варіант, тільки ніхто ніколи про нього не казав; ще один шлях — дорога на Солтгілл. Багато років тому вона вела на пагорб Тейлора (не мого родича), де мешкала еліта. Хто мав гроші чи амбіцію, селився там. Так що народ ніколи про те місце не говорив, якщо не йшлося про гроші й амбіції. Проте часи змінювались, і паб «Кук» уже був готовий відчинити двері всім мислителям, які раптом зацікавилися тим, що завжди називали бідняцькою частиною міста.

Гадаєте, жартую?

На цій ділянці самих тільки благодійних крамниць було три.

Ми зайшли в простий двоповерховий будинок, він відчинив двері на першому поверсі й сказав:

— Вітаю в моїй скромній оселі.

Я ніколи не вірив, що люди справді вживають такі кліше. А далі що буде? «Мій дім — твій дім»?

Я бачив будинки й квартири всіх можливих форм і типів, серед них чимало порожніх — від бідності і/або недбалості. Чорт, та я сам у такому виріс. Меблів у нас і так було півтори речі, а однієї особливо холодної зими ми спалили в грубці кухонні стільці.

Думаєте, я веду мову про Ірландію якогось минулого століття? Якби ж то. Мій батько тяжко працював, але іноді роботи просто не було. Мати здавала його найкращий і єдиний костюм у ломбард. Той ломбард і зараз стоїть на Квей-стріт, у наймоднішому районі в нашій багатій і блискучій громаді.

Такої порожньої квартири, як у Стюарта, я ще не зустрічав ніколи — камеру Томаса Мертона бачив на фотографіях. Один стілець із твердою спинкою, крихітний диван і дві цитати в рамках на стіні.

Моя реакція Стюарта повеселила:

— Пусто, еге ж?

Я видихнув і спитав:

— Це ти в’їжджаєш чи виїжджаєш?

Він розвів руками:

— В’язниця вчить багато чого — наприклад, бути готовим до жорстокості, спрямованої на кого трапиться, і це просто оборона; і ще важливіше, вчить, що не мати нічого — це добре. Я ось уже певний час вивчаю майстрів дзену і наближаюся до чистого спокою.

Я хотів якось його піддражнити (мовляв, як до чистого спирту), але не став. А вголос мовив:

— Про дзен я знаю зовсім трохи.

Він почекав, тож я ніяково сказав:

— «Спочатку екстаз, потім прання»⁶.

Він розсміявся, і в цьому сміху вже з’явилося трохи теплоти:

— Ти у своєму репертуарі, Джеку. Типово твій вибір.

Я б посперечався, але, правду кажучи, просто не міг пережити те, що сталося з Коді. У мене стояв перед очима його образ, як він давав мені візитівки з нашими прізвищами і все його обличчя світилося ентузіазмом та бажанням мене порадувати. Мене пробив дрож, я затрусився всім тілом.

Стюарт сказав:

— Ого, дядьку, ну тебе й притисло. Сідай-но, я тобі зараз щось принесу.

Я сів на твердий стілець, ну звісно — простота в усьому, а Стюарт з’явився зі склянкою води й двома таблетками.

— Випий.

Тримаючи їх на долоні, я сказав:

— А я гадав, що ти вже наркобізнесом по горло ситий.

Він не став звертати увагу на цю образу. Жестом звелів мені випити — я так і зробив. Він відповів:

— Я справу залишив, але трохи... необхідного маю. Вийшов із в’язниці, але це не означає, що я колись від неї звільнюся. Прокидаюся вночі, обливаюся потом: я знову там, і якийсь жирний мугир болотяний намагається мені запхати в зад. Гадаю, навряд чи треба пояснювати, Джеку, що таке напади паніки.

Це має бути викарбувано на коннемарському камені. Отакий, бляха, дзен.

Задзвонив його мобільний, і він сказав:

— Мені треба відповісти. А ти просто спокійно посидь.

Як там воно в Біблії? «Будь спокійний і знай»?⁷

А знати — це, як кажуть американці, печалька.

Я відчалив кудись у білу порожнечу. Розум просто вимикається, тільки щось тихенько гуде в голові, а подивитися на себе збоку — побачиш характерний чавунний погляд.

Потім Стюарт повернувся, я поглянув на годинник: виявилося, минула майже година. Я вже заспокоївся, розпружився, забив на все великий болт; завдяки невідомій хріні від Стюарта мені вже нічого не боліло.

Я підвівся, підійшов до стіни, прочитав одну з цитат у рамках. Вона була ось яка:

Фундаментальна омана нашої дійсності — це уявлення про те, що я тут, а ти — десь там.

Автором цього вислову був якийсь Ясутані.

Я сказав:

— Глибокодумно.

Стюарт поміркував над цим, відтак сказав:

— Ризикую повторитись, але, по-моєму, тебе це теж стосується.

Ці таблетки, хай які вони були й для чого, працювали будь здоров. Я був розслаблений — це для мене таке саме чуже явище, як бути милим і люб’язним, — а в голові панувала ясність. Отоді лише я й зрозумів, наскільки мене обтяжували страх, горе й тривога за Коді. Може бути, що людина наскрізь просочена печаллю, занурена в журбу, є ходячим місивом меланхолії?

Отакий був я.

Я запитав:

— Чув колись про Крейґа Макдональда?