Кен Бруен – Хрест (страница 10)

— У мене тут десь табличка стоїть: «Прийдіть до мене, всі ненормальні; якщо хочете знайти собаку чи просто дурконутися, то тут ваша святиня»?

Він звів на мене погляд червоних очей і перепитав:

— Собаку? Якого собаку?

Я розумів, що пояснювати буде довго, тож відрубав:

— Ти мене шукав?

Це питання неначе з силою штурхнуло його, і він зник. Я списав цей випадок на погоду: буря, вітер приносить усіляких пришелепкуватих. Біля мене на стільці лежав таблоїд, і я проглянув заголовки. На першій шпальті було: «Другий шлюб Брітні недійсний!» Це більша частина шпальти, а в кутку — шматочок допису про британського заручника в Іраку. Його викрали разом з двома американцями, яким уже відтяли голови, а його доля буквально висіла на волосині. Родина заручника благала Тоні Блера про допомогу. Не встиг я перегорнути на третю сторінку, де стаття продовжувалась, як червоноокий повернувся з великим віскі в тремтячому кулаці. Він сказав:

— Вибач, дядьку. Мені, ну, треба було докупи зібратися.

Його всього бив дрож. Якщо це він уже «зібрався докупи», то хай Бог милує бачити його в незібраному вигляді. Я вирішив змінити паб — таке враження, що все місто, хай йому всячина, вже знає, що мене можна знайти в «Ґаравані». Особливо бентежила його подібність до мене. У такому стані я сам бував не раз, та й зараз — на відстані буквально склянки від того самого.

Чоловік простяг руку:

— Я Ойн Гітон.

Я потис. З його руки піт тільки що не капав; відпустивши, я насилу стримався, щоб не витерти долоню. Відчув у ньому товариша по нещастю, але природу цього нещастя знати не хотів, так що зібрався добродушно відмахнутися, коли цей Ойн сказав:

— Я такий, як ти.

Тьху, бляха.

Ніби мої думки прочитав. Я зібрався встати. Мені ну зовсім не треба цієї фігні, а якщо йому в житті так хріново, ну то шкода, звісно, не пощастило, але це ж усе-таки не мої проблеми.

Він сказав:

— Я був ґардом, і мене вигнали.

Я сів назад, і моя печальна кар’єра промайнула перед очима. Він запитав:

— Це ти політика вдарив — просто в рило?

Отак і почався мій славетний спуск у довгі роки, сповнені страждань.

Від думки про те, що я таке зробив, він аж засяяв — і то була перша на моїх очах його ознака справжнього життя. Я бачив, що в душі він порядний, дещо наївний, але йому — як це зветься? — притаманна доброта, якщо таке ще зустрічається у світі, де дурному весіллю поп-зірки приділяють більше місця в газеті, ніж тому, що людині можуть ось-ось відрубати голову.

Я сказав:

— Ну, я трохи шкодую.

Він був охочий зі мною погодитися й запитав:

— Що вдарив його?

— Ні, що не вдарив ще раз.

Він гучно, майже істерично заіржав, різко зупинився, уважно глянув на мене й запитав:

— А що в тебе з голосом?

Я був свідомий, що голос у мене якийсь більш горловий, ніж зазвичай, наче я гранітну брилу довго облизував, — і це мені останніми днями дуже докучало. Я сказав:

— Якщо викурити тисячу цигарок і випити достатньо кепського віскі, то це з дикцією чортзна-що робить.

Він розривався між сором’язливістю і таким собі захватом, що перебуває так близько до того, хто потрапив у... стрілянину. Цікавість узяла гору, і він запитав:

— А як воно, якщо можна про це спитати, ну... коли з тобою таке стається?

Що тут відповіси? Що страх як цікаво, а потім від тебе тхне поганим віскарем опівдні, тобто, як попереджали лікарі, починається посттравматичний синдром?

Я вирішив відповісти без зайвих подробиць:

— Це зіпсувало мені весь день.

Він кивав, наче міг це уявити.

Де там йому.

Додати я не мав чого, тож запитав:

— А чого ж тобі від мене треба?

Отримав нервову посмішку. Він зазирнув у склянку, тепер уже порожню, наче говорячи: «Як же так сталося?»

Мені знайоме це відчуття.

Він сказав:

— Ану ж бо я нам іще по одній візьму.

Я хотів, і було з ким — такий безсумнівний пияк зі мною сидів, ідеальна ситуація, — але мусив тримати себе в руках:

— Ні, мені не треба Маю вже йти.

Той був розчарований. Не такої відповіді він чекав. Сказав:

— Зможеш мені допомогти?

Він мені сподобався, але не настільки. Я відповів:

— Запишися на рехаб до «Анонімних алкоголіків», зателефонуй, у них там всі умови...

Він із жахом на лиці зупинив мене:

— Та ні, не з цим, Господи! Кілька днів вилежатися, трохи парацетамолу, від’їстися та дух перевести, і буду як новенький.

Я подумав: «Мрій, мрій, дурнику», — і почекав. Він випростався на стільці й сказав:

— Ось чого я від тебе хочу. Ну, знаю, ти знаходиш усіляке, справи розплутуєш.

Я міг би прочитати йому коротку лекцію, що він збирається купити фунт лиха з походом, але він побачив, що я зазбирався, і став мене благати:

— Джеку, мені потрібна мета в житті. У мене нічо нема, я тут здихаю. Якщо даси мені щось робити, я знову буду в формі. Мені просто треба, ну як його, сфокусуватись.

І знову я прийняв неправильне рішення. Треба було просто відпустити його назад за течією, але ж він прийшов до мене з такими очима, з таким воланням загубленої душі. Я сказав:

— Окей, загадаю тобі дещо для початку, і якщо вийде, то, може, і в іншому мені допомагатимеш.

Він схопив мене за руку, нетямлячись від вдячності:

— Ти не пожалкуєш!

Я вже почав жалкувати й зупинив його:

— Ти ж іще завдання не чув. Може, як почуєш, то так не дякуватимеш.

На його обличчі було написано передчуття дива. Це «Джеймісон» на порожній шлунок — дає ілюзію, що все буде гаразд. Я розповів йому про зникнення ньюкасльських собак і про те, що мене просили це розслідувати. Витяг записник, дав йому ім’я-прізвище замовника.

Ойн Гітон змінився на лиці: йому стало недобре, але не від бухла, а від гострого розчарування. Кілька секунд він перетравлював цю інформацію, а тоді ледь не плюнув:

— Йопть, собаки — ти що, хочеш, щоб я вонючих тварин шукав?

— Так я тобі пахучої справи й не обіцяв. І говорив про це, а ти ж мені сказав, що готовий на все. Ось тобі шанс довести.

Він заломив руки — я гадав, що такий жест буває лише в книжках, — і сказав: