Кен Бруен – Хрест (страница 8)
Сів на стілець і не встиг навіть почати думати про це, як очі заплющились і мене охопив сон.
Герберт Спенсер писав: «Є такий принцип, який наглухо перекриває доступ до інформації, який спростовує будь-які аргументи й успішно тримає людину у вічному невігластві, і цей принцип такий: спочатку зневага — потім дослідження».
Звичайно, я уявлення не мав, який із себе Спенсер, але в моєму плутаному сні він з’явився власною особою з молотком, цвяхами й цією цитатою на вустах. Почав кричати, що я цього не розгадаю і що мій розум неправильно налаштований. Він трохи нагадував мені батька, а насамкінець крикнув по-ірландськи:
«Будь обережний!»
У тому сні також була Рідж, але що саме вона там робила, я забув — пам’ятаю тільки те, що була страшенно сумна Серена Мей, загибла дитинка, звичайно, теж з’явилась, і її печальні очі весь час дивилися на мене, доки я не прокинувся, стогнучи, обливаючись потом.
У квартирі було темно, і я пошукав годинник... Господи, вже сьома, відключився на п’ять годин. Вирішив менше пити снодійного. А щодо злості такого рішення не прийняв — то єдине моє пальне.
Молитва Господня
ДІВЧИНА ЗГАДАЛА ЗЕЛЕНІ СТІНИ ПСИХЛІКАРНІ — БЛЮВОТНО-ЗЕЛЕНІ. Отямилася на койці, і її охопила паніка від усвідомлення, що вона ще жива. Чи це полегшення, вона не розуміла.
Потім побачила батька, який сидів на стільці біля ліжка — пильнував. Голова його похилилася на груди, з рота тяглася тонка цівка слини, від чого він здавався старим. На тім'ї видніла лисина — поки що зовсім маленька, але він уже почав втрачати волосся. Уся поза свідчила про поразку. Вона бачила його в різних настроях: сердитого, охопленого досадою чи горем, — але ніколи, ніколи він не здавався.
Якщо вона поворухнеться, розуміла дівчина, він прокинеться; а їй потрібно було трохи часу. Вона лежала без руху, в тілі відчувалася слабкість. Але щось змінилося. Вона відчувала над собою темну енергію, яка чекала, доки її прикличуть. Після того як сталася ця трагедія, вона безутішно плакала й почала втрачати розум. Раз у раз прокручувала в уяві, що тоді, в останні свої хвилини, відчувала мати. Ще й на самоті — мамі, певне, від цього було ще гірше.
Дівчина зібрала цілу гірку материних снодійних пігулок, а з вулиці принесла ще дечого. Сіла в кімнаті, розставила пігулки рядочком, наче солдатики вишикувалися, чекаючи наказу. Кольори їй дуже подобалися: багато жовтого, червоного і блакитного — мама так любила блакитний колір! На допомогу їм вона тримала пляшку горілки. Зробила великий ковток, потім — ене-бене-раба... хай буде блакитна, потім червоненька... ну і, мабуть, дві жовті, чому ні, ще трохи горілки. Відчула, як алкоголь обпікає шлунок, і голос у голові запитав: «Ти що, хочеш себе вбити?»
А інший, ще зовсім дитинний — темний — відказав: «Я просто хочу заспокоїти біль».
Від всеохопного горя й душевного болю їй хотілося завити, вона закидала голову назад, рот відкривався, але не вилітало ані звуку, вона була як німа гієна. У той момент зайшов брат і злякано вискочив з кімнати — він чи то не вмів, чи то не хотів її втішити. Голос дівчини, голос її дитинства востаннє спробував пробитися, коли вона проковтнула три червоні — такі гарні кольори — і знову запила алкоголем, і цей юний голос сказав: «Самогубство — це вічне прокляття».
А той, темний, огризнувся: «I я... я в такому стані зараз і є — я тремтяча маса туги й болю... це хіба не справжнє прокляття?»
Далі вона вже нічого не пам’ятала, тільки темний осміхнувся й сказав: «Тепер ми правимо бал».
Там, де вона опинилась, — у порожнечі між життям і смертю — і почався перехід. Темрява набирала сили, роз'їдала її старе «я». Дівчина глибоко видихнула, ніби позбуваючись решток тієї, ким була і про кого думала зі щирою зневагою, колишньої слабачки.
Годі.
Нехай тіні правлять бал. Хай постане дух воздаяння й лютої помсти.
І саме тоді вона краєм ока помітила, що в кутку кімнати розгоряється полум’я, хоча коли поглянула на те місце прямо, то нічого не вгледіла. Дівчина радісно скрикнула.
Цей звук розбудив батька. Він раптово випростався, на обличчі з’явилася спочатку тривога, а потім полегшення, коли він зрозумів, що дочка опритомніла.
Коли б він тільки знав.
Він узяв її тоненьку руку в свої ручиська і стиснув зі словами: — Маленька моя, скажи, чим я можу тобі допомогти? Дівчина сіла, відчуваючи в собі таку силу, якої ще ніколи не мала, і сказала, чого насправді хоче. Насолоджуючись силою, вона побачила, який жах від цих слів відобразився на батьковому обличчі. Від чіткості думки, огорнутої цією новою пітьмою, аж дух захоплювало.
Він погодився з усіма її планами, хоч вона й добре бачила, що біблійні масштаби її бачення жахають його. Але батько радів, що дочка жива, і був готовий на все.
Коли він пішов, вона згорнулася в затишну позу повного оновлення, усміхаючись від того, який же він був радий, що вона не померла. Усмішка перейшла в лихий вишкір, і вона замислилася, як би він почувався, коли б знав, хто саме до нього повернувся. Дівчину огортала приємна втома, і перед тим як заснути, вона встигла пригадати мамині слова про те, чому церква відіграє таку суттєву роль у її житті. Вона казала: «
Мама була однією з найкращих у пастві, і крізь сон дівчина прошепотіла, відчуваючи запах диму: «Стережіться блідого вершника, за яким ідуть смерть і помста».
Ці слова були як чорне причастя на її вустах.
НАСТУПНОГО РАНКУ Я ЗБИРАВСЯ В ЛІКАРНЮ ― ЯК ЗАВЖДИ, НАВІДАТИ КОДІ, ПОДИВИТИСЯ, ЧИ ГОЯТЬСЯ ЙОГО РАНИ, ЧИ НЕ УТВОРЮЮТЬСЯ ПРОЛЕЖНІ. Частина цього візиту — двогодинне чекання. Було ввімкнено новини. Облога російської школи закінчилася жахіттям. За попередніми даними, могло загинути до трьохсот людей, здебільшого діти; показували кадри, де ті намагаються втекти в самій білизні, а терористи по них стріляють. Не витримав і вийшов, чуючи нажахані вигуки людей у почекальні. Потім був репортаж з Іраку: після того як встановили «мир», загинула
Бадьорий лікар запитав:
— Як почуваєтесь?
Варіанти відповіді:
Відчуваю жах
Пригнічений
У мене похмілля
Як свиня.
Відповів:
— Буває гірше.
Ми підійшли до ліжка Коді, він лежав... як мертвий, кругом трубочки, тільки ледь помітний рух грудей свідчив про життя.
Що це означає?
Лікар ретельно оглянув його, гмукаючи й клацаючи язиком; усе це заповідало жахливий висновок. Нарешті закінчив, щось записав у картку і сказав:
— Відновлюється добре.
У повітрі зависло «але...», і я почекав. Сам його за язик не тягнув. Те, що лікар думає, він рано чи пізно скаже, вони завжди кажуть, нема сенсу хотіти ще чогось.
Він зітхнув:
— Його тіло надзвичайно...
Лікар намагався дібрати слово, тому, щоб прискорити процес, я підказав:
— Переколошматило?
Мене били не раз, я й лік таким випадкам згубив: ключкою для герлінгу, арматурою, кулаками, важкими черевиками, і завжди спеціально — так що це явище мені було відомо досконало. Стрільба для мене була як «оскар» — найвищим досягненням, до якого всі попередні тільки ведуть. Та відхилення від сценарію — в тому, що стріляли не в мене. Додати ще гупання в голові після алкоголю, і некролог майже готовий. Тобто я дібрав правильне слово.
— Точно.
Я подумав, що вже все, й був готовий збиратися.
Він сказав:
— Алкоголь не допомагає пришвидшити одужання.
Я спробував пожартувати:
— Сумніваюся, що малий готовий скоро вискочити на пиво. Чи що скажете?
Він насупився — гарне слово, ось воно, свідчення того, що я навчаюся все життя, яке мені принесло до хріна добра, — і відрубав:
— Сарказм не надто доречний. Не я сюди бідного хлопця поклав — і роблю для нього все, що можу.
Бла-бла-бла.
Я хотів закричати: «Та зроби ж щось більше!»
Він запитав:
— Ви з ним розмовляєте?
— Що?
— Ми точно не знаємо. Відомо, що розмова з тим, хто лежить у комі, допомагає як мінімум його другові чи родичу, який до нього прийшов, але хто знає? Може, він вас чутиме.
Локшину вішає. Я запитав:
— Що ви пропонуєте — про футбол побалакати, як «Манчестер Юнайтед» зіграв, як Ґіґґз зі шкури пнувся? Гадаєте, це витягне Коді з коми?