Кен Бруен – Хрест (страница 7)

— Хочеш чого-небудь? Пива там, віскі велику склянку?

Шпильку їй пустив. Вона відказала:

— А я гадала, що жарти на тему алкоголізму не надто доречні.

Ми так і стояли, навколо шумував вихор ворожнечі, а тоді я сказав:

— То що, прийшла й вирішила, що отак одразу мене за яйця візьмеш? Справи в дорожній поліції не дуже йдуть?

Здається, від цього вона трохи здулася. Впала в крісло й запитала:

— А ти знаєш, як це важко — працювати ґардом?

Я хотів закричати: «Альо, гараж! Я там працював!» — але промовчав. Вона продовжила:

— А я жінка, ще й лесбійка, таке вони взагалі страшенно люблять. Просто одразу дають зрозуміти, що ти ні по яких списках на підвищення не проходиш. Торік спідниці видали, щоб пом’якшити наш образ, наче який-небудь амбал оцінить відмінність, кине ножаку і скаже: «Вибач, я спочатку не помітив, що ти в спідниці». Ніхто з інших жінок їх не носив. У мене кийок, пояс, на якому наручники, кишеня для рації, маска для штучного дихання рот в рот і гумові рукавички для здоров’я та безпеки, особливо коли треба обшукувати труп.

На цих словах її трохи пересмикнуло, а потім Рідж сказала:

— Там макіяж дозволений, знаєш? Якщо не червона помада і не викличний. Волосся вимагають певної довжини. Моя сержантка, стерва, міряє мені волосся, так що я почала зав’язувати хвіст, а вона каже, що його треба під шапку ховати.

Складалося враження, що вона навіть не пробувала з’ясувати деталі умов своєї роботи, і мені було цікаво, до чого це вона все розповідає. Рідж іще не закінчила:

— З ідеї, ми по черзі їздимо патрульною машиною — це завжди по двоє. На чергування часто заступаю сама. Знаєш, скільки разів я їздила тією машиною?

Я мав щось відповісти і спробував угадати:

— Мабуть, нечасто.

— Жодного разу! Це чесно взагалі? Але я про що? Справедливість там і не ночувала. Я дуже багато стирчу в відділку. Ненавиджу це — сидиш як в офісі, люди приходять по права, паспорти або повідомляють про крадіжку. Нудьга зелена. Потім приносять п’яного якогось чи багатьох п’яних...

Вона уважно подивилася на мене. Вочевидь, я належав до цієї категорії.

Я відчув спокусу поглузувати: «Ой, маленькій бідолашці Рідж не дають на великій машинці покататися!» Проте стримався, а вона вела далі:

— Мені подобається бути ґардою, але якщо мене ближчим часом не підвищать, то доведеться подумати про те, щоб звільнитися.

На цих словах її обличчя стало трагедією в мініатюрі. Сон заявляв на мене свої права, і хотілося, щоб вона швидше пішла нафіг, так що я сказав:

— Ну то роби те, що треба, аби дали підвищення.

Вона подивилася просто на мене — і тут я зрозумів, що ми нарешті дійшли мети її візиту.

Вона сказала:

— Мене одна проблема зі здоров’ям хвилює, не знаю, кому сказати.

Іноді єдиний варіант — це простота, і я мовив:

— Скажи мені.

Вона набралася духу:

— Знайшла в груді ущільнення. Це можуть бути просто тканини, але...

Я не вагався:

— Треба піти перевіритися!

На мить вона розгубилась, уявляючи, мабуть, якісь жахливі наслідки. Я не відступав:

— Рідж, пообіцяй мені, що запишешся до лікаря!

Вона вийшла з задуми:

— Добре, але тут іще одне.

Я почекав. Вона запитала:

— Ти знаєш про розп’яття?

Я кивнув, хоча й не знав майже нічого.

Рідж сказала:

— Вісімнадцять років, Джон Вілліс — його прибили цвяхами до хреста й поставили оте все на пагорбі над міським звалищем. Ми гадали, там щось пов’язане з наркотиками, попередження для когось, може, навіть політичне що-небудь. Ні. Хлопець із поважної родини, збирався в коледж вступати, не притягався.

Рідж чекала, що ж я скажу на це.

Я був ошелешений, до горла підкотила нудота. У голові сплив образ пораненого Коді, і я відчув, що ось-ось можу блювонути. Збирався з духом добрих п’ять хвилин, а тоді видихнув:

— Є зачіпки?

Вона опанувала себе, спробувала вгамувати збудження, яке її охоплювало від цієї справи:

— Нічого нема — жодних зачіпок, кінці у воду. Але якщо хтось проллє світло на цю історію, той зробить кар’єру!

За кілька секунд до мене дійшло.

— Ох, ні. Ти хочеш, щоб я що-небудь вивідав. Але ж саме ти все мені казала, щоб кидав цю похмуру гру, бо вона мене знищить.

Принаймні їй вистачило совісті вдати, що їй соромно, а тоді Рідж сказала:

— Я не хочу, щоб ти робив небезпечні справи, але в тебе непересічний дар знаходити докази.

Не встиг я відмовити — а збирався, — як вона дістала папірець і сказала:

— Ось тут його ім’я, він жив у Кладдаху, я тобі це лишу. Ти просто подумай, добре? Я тільки про це прошу, Джеку.

Джеку.

Вона ніколи не називала мене на ім’я. Це свідчило про ступінь відчаю.

Ідучи до дверей, вона сказала:

— У тебе вигляд зморений, відпочинь.

З усім сарказмом, на який був спроможний, я відказав:

— Зворушений твоєю турботою. Наступного разу, коли побачимося, хочу почути, що ти сходила до лікаря.

Намагався говорити спокійно й не виказувати хвилювання.

Вона була в коридорі, і промінь світла зблиснув на золотих ґудзиках її блузи. У ньому Рідж набула вигляду майже дивовижного й ніжного. Сказала:

— А я не турбувалася, просто старалася поводитися чемно.

Я крикнув їй вслід:

— Краще старайся!

І хряснув дверима, даючи сусідам знати, що знову лютую. Узяв папірець і прочитав:

Джон Вілліс

Кладдах-парк, 3

Ґолвей