Кен Бруен – Хрест (страница 6)

— І це має щось означати? Друже, мені це ні хріна не говорить.

Відповіддю була посмішка — така, майже всезнаюча:

— Мені казали, що у вас гострий язик, але добре серце.

Не встиг я бодай щось сказати на цю нісенітницю, як він мовив:

— Мені потрібна ваша допомога.

Не так із цікавості, як щоб він відчепився, я запитав:

— Із чим?

— Знайти мого собаку.

Я ледь не розсміявся. Ось я тут готуюся шукати того, хто людину розіп’яв, а цей божевільний собаку, бачте, загубив!

— Бля, ви жартуєте, вас хтось спеціально прислав, щоб мене по-дурному розіграти!

Він був шокований. З образою на лиці мовив:

— Я цього малюка люблю!

Я мотнув головою, відмахнувся.

Він не пішов, а продовжив:

— Я університетський професор і представляю жителів Ньюкаслу². Ви обізнані з цією місцевістю?

Обізнані, блін!

Ще й показує, який він весь із себе професор, наче мене це якось до нього прихилить! Останній професор, якого я в житті зустрічав, був убивцею і мерзотником. Я ледь не крикнув йому: «Ну що, прохвесоре, я з Ґолвея, я, бляха, знаю, де твій Ньюкасл!»

А він і далі пер танком:

— У п’ятьох будинках покрали собак. Ми чули, що ви добре знаходите втрачене, ми вам заплатимо.

Коли я миттєво не схопився за таку можливість, він додав:

— І заплатимо добре.

Спокуса сказати: «А туди к чортам собачим!» — була нестерпна.

Але відповів я так:

— Беру. Побачимо, що тут можна зробити.

Той випростався:

— Велике вам спасибі! Це для нас страшенно багато означає.

Уже вслід йому я кинув:

— А ті, хто вам про мене розповідав, помилялись.

Його лице проясніло:

— В тому, що у вас гострий язик?

— Ні, що у мене добре серце.

Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься.

УДОМА Я ГОТУВАВСЯ ДО СІЄСТИ. ЦЕ РОБИВ СУТО ПО-СВОЄМУ: ПОСТАРАТИСЯ ПРОКОВТНУТИ ЯКИХОСЬ ХАРЧІВ, ПОЛОВИНКУ ЗНЕБОЛЮВАЛЬНОГО/ТРАНКВІЛІЗАТОРА, І — САЙОНАРА, СИСУНЦІ! Нап’яв довгу футболку з лого «ТНЕ JAMES DEANS», почистив зуби й трохи подивився «Sky News». Може, світ покращився?

Не покращився.

У Нью-Йорку відбувалися збори партії республіканців. Крістофер Гітченс написав, що перегони будуть напруженими, і я йому вірив. Чеченські бойовики захопили школу й погрожували вбити триста дітей, якщо їхніх поплічників не випустять на волю. Одну дівчинку вдалося визволити — і, поклястися готовий, вона як дві краплі води нагадувала Серену Мей. Частиною цієї гори провини й докорів сумління стало те, що кожна маленька дівчинка мені її нагадувала. А як інакше?

Я швидко вимкнув телевізор, проковтнув ліки, почекав, доки вони потраплять у кров, шепочучи: «Господи, я знаю, ти вже мене колошматив-колошматив, що на все життя сліди залишаться, але хоча б тут зроби поблажку: не треба снів про цю дитину, а то знаєш що? Я знову зап’ю!»

Так, погрожувати Богу — дуже розумно, наче Йому не по цимбалах. Але ну якого хріна.

І я докинув аргумент:

— Ну я ж священникові допоміг, це хіба не рахується?

Мабуть, ні.

Хтось постукав у двері.

— От бляха.

Може, ризикнути й не відчинити? Сон уже посунув, поплив по моїх нервах. Постукали знову, я зітхнув і відчинив.

Рідж.

У формі, серйозна, навіть грізна.

Я сказав:

— Я за кабельне заплатив, пані офіцерко.

Її це не розвеселило — мені рідко таке вдавалося. Стосунки між нами зазвичай були конфліктні, агресивні, та хоч як старалися, ми не могли звільнитись одне від одного. Перед тим як у Коді стріляли, наші взаємини певною мірою потеплішали. У неї хтось з’явився, і здавалося, що тепер між нами може виникнути своєрідна дружба. Я врятував її від дуже злого переслідувача і знав, наскільки моя допомога їй цінна, та Рідж на перебування в боргу реагувала ворожо, і, бачить Бог, хто краще за мене це розуміє? Ти мене врятував, я почуваюся зобов’язаною, і доки ми не будемо квити, я не знаходитиму собі місця, а найкраще я вмію ворогувати. Жахлива правда, відома нам обом, полягала в тому, що нам необхідний цей зв’язок, ми пов’язані і серед усієї плутанини почуттів в обох був і страх втратити одне одного.

Це херзна-що? Так. А може, просто суто ірландський прикол.

Часто я замислювався: от якби вона не була лесбійкою, то, може, в нас щось би й вийшло?

І якби я не був алкоголіком. Якби... якби...

У минулі роки ми одне одному допомагали більше, ніж будь-кому ще. Потім наші стосунки певний час трималися на рівні майже близької дружби, а тоді хтось один чи обоє намагалися сховатись. Таке може розбити серце, правда? Моє — так точно, ну а якщо говорити про Рідж, то розбите на друзки серце можна було побачити в її очах, якщо ви здатні подивитися бодай трохи вглиб.

Але той постріл змінив усе. Мої біль і злість аж ніяк не збиралися повертати мене до тієї крихкої теплоти, якої ми з Рідж перед тим майже досягли.

Вона з осудом сказала:

— Ти що, тільки встаєш?

Без макіяжу її обличчя здавалося напруженим.

— Та навпаки, спати лягав.

Вона демонстративно поглянула на годинник:

— Зараз пів на другу дня.

Я відчув спокусу зачинити двері їй перед носом і гучно послати подалі, але обмежився зауваженням:

— То ти прийшла мені час сказати? У мене годинник є.

Вона протислася повз мене і пішла просто до вітальні.

Я зачинив двері й сказав:

— Сусіди навряд чи дуже мене полюблять, побачивши в мене під дверима ґардів.

Вона роззирнулася, не побачила нічого такого, що могло би покращити їй настрій, тож я запитав: