Кен Бруен – Хрест (страница 5)

— Схоже, алкоголь становив велику частину твого...

Над наступним словом він завис, як рука старої діви над коробкою улюблених шоколадних цукерок: «падіння» він усе-таки не сказав, хоча й розглядав такий варіант, але обмежився менш небезпечним:

— Твоїх складнощів.

Я запитав:

— Хочеш послухати про те, яким було моє життя, коли я був тверезий, не пив? Хочеш знати, який успіх у ньому мене супроводжував?

Він перем’явся з ноги на ногу, не передчуваючи нічого хорошого.

— Якщо бажаєш поділитися.

Я підірвався на ноги, ледь не зваливши його. Він би відсахнувся, але смертне ложе заважало.

Я й сказав:

— Так, я ходив тверезий, місяцями не пив, і знаєш що? Через мене загинула дівчинка. Три рочки, найкрасивіша дитина на світі, бляха, лялечка просто, і от я такий не пив, глядів її, а вона випала з вікна верхнього поверху. І її батьки, мої найкращі друзі, як ти гадаєш, чи були вони раді, що я тоді не пив?

Трюїзму на такий випадок він не мав, але все ж спробував: — Життя не складається з самих троянд, трапляються жахливі речі. Треба рухатися вперед, не давати подіям нас зігнути.

Я позирнув на нього й майже крикнув:

— З самих троянд, блядь, не складається?! Де ти такий узагалі взявся?! Якщо зустріну батьків цієї дівчинки, я, звісно, про ці чортові троянди скажу — їм зразу полегшає!

Я просто закипав, мені треба було десь піти, так що я припинив тиснути на нього своєю фізичною присутністю й подався в бік сестринського посту. Він усе одно не відставав.

Я сказав:

— Слухай! Ти мене чуєш? Я посіріти пішов. Підійдеш ззаду — ногою по яйцях вріжу. Ти хочеш так мати справу з моїм гнівом? Я достатньо переконливо пояснюю?

Але з таким розмовляти — як горохом об гранітну стінку. Він наче налагодився розкинути руки — обійняти мене чи що? — і це було б великою помилкою.

Він усе одно спробував сказати ще щось:

— Джеку, Джеку, я намагаюся до тебе достукатися.

Ти справді хочеш і надалі робити фатальний вибір?

Повертаючи в бік туалету, я запитав:

— Дадлі Мура знаєш?

Відчуваючи пастку, він ризикнув:

— Е-е, так.

Я роззирнувся, наче зібрався розповісти йому якийсь секрет, і сказав:

— Дадлі Мур брав інтерв’ю у свого великого друга Пітера Кука і запитав його, чи вчився той на своїх помилках, а Кук відказав: «Аякже, я вмію повторювати їх майже точно».

У туалеті мужик із крапельницею мостився біля пісуару. Поглянув на мене і сказав:

— Ось до такого може дійти дорослий чоловік!

Я не мав що на це сказати.

Зустріч із тим химерним фанатиком знову й знову прокручувалася в голові, коли я йшов по Шоп-стріт. З дому виходив притомним, але від цього спогаду мене несло кудись униз.

Літо, однозначно, закінчувалось. Оце світло, яке буває тільки на заході Ірландії, заливало вулицю — така особлива форма ясності, що передбачає, втім, постійну загрозу дощу, і вона поблискує, як мокрий кристал, навіть тоді, коли заспокоює. Понад обрієм повзла темрява, викликаючи бажання ловити світло й тепло, поки вони ще є.

За книгарнею «Ісонс» група християн співала рок-версію «One Day At A Time». У них були гарно відмиті обличчя молодих людей, що живуть у чистоті. Дівчина років під двадцять відійшла від них, помітивши мою зацікавленість, сунула мені пачку листівок і сказала:

— Ісус вас любить.

Мій настрій кращав: я йшов до пабу, сонце дарувало останній вибух ясного проміння. Але вона мене роздратувала, і я відрубав:

— А ви звідки знаєте?

Це її на мить ошелешило, але тренування далося взнаки, і дівчина видала відповідну моменту безживну усмішку і добре відрепетируване гасло:

— За допомогою музики ми покращуємо християнство.

Те саме заїжджене лайно, тільки під новим лаком. Кілька днів тому я дивився «Короля гори» — ту серію, де Хенк зустрічається з групою модних новонавернених. Їхнє поєднання євангелізму і татуювань сильно діяло йому на нерви. Я подивився на дівчину і сказав їй те, що тим заявив Хенк:

— Ви, народ, не християнство покращуєте, ви рок-н-рол споганюєте.

Це її не похитнуло. Вона схрестила вказівні пальці, ніби відганяючи вампіра, й промовила собі під ніс чи то молитву, чи то заклинання. Я пішов, їхній спів так і дер мені вуха.

Просто біля «Ісонс» стоїть «Ґараван», з отих старих пабів, які ще не модернізували. Книжки й бухло — ці дві речі в нашій спадщині пліч-о-пліч.

Бармен побачив у мене в руці листівки, на яких зверху здоровими червоними літерами було написано «Ісус».

— Що, навернули?

Я сперся на шинквас:

— Угадай, блін, з трьох разів.

Він почав точити мені пінту чорного, розвернувся, щоб налити «Джеймісона», і все це плинним, легким рухом, ніде не затнувшись, — а я ж іще не замовив ні того, ні другого. Він сказав:

— Вір чи не вір, а бізнесу вони сприяють. Люди їх чують і думають: «Господи Ісусе, як же випити хочеться!»

Як він дізнався, що я хотів замовити, я питати не став. А то ще скаже.

Іноді найдрібніші події можуть запустити цілу хвилю думок. Узявшись за склянку, я пригадав, як дівчина показала хрест, і подумав про оте розп’яття. Також із голови не йшла Рідж. Я в дуже химерний спосіб кохав її, але, бляха, навіть перед собою це визнати не бажав. Вона дратувала мене до дев’ятого кола пекла й далі — але що таке кохання, коли не залишатися при людині попри оце все? Її орієнтація тільки дужче заплутувала справи. Ну я і влип. І Коді — а він не став жертвою якоїсь холоднокровної сволоти? Шльондри безжальної, яка просто стрельнула в нього — і годі. Тієї, яка прокляла мене і знову відкрила шлях до спустошення. Хоча хіба не ним я ходив найбільше в житті?

Я взяв напої та пішов до кабінки — закутка, влаштованого, щоб дати людині коли не спокій, то хоча б трохи усамітнення. Пінта «Ґіннеса» була справжнім витвором мистецтва. Налито ідеально, піна — просто вершки вершками.

Не випити таке здавалося майже блюзнірством. Подумалося про «Під вулканом» Малкольма Ловрі. Якби ж мені хоч трохи бачити наперед — у самому кінці тієї жахливої книжки в могилу до мертвого консула кидають дохлого собаку. Я не вловив зв’язку й іронії долі наперед теж не розгледів.

От сидиш перед такою пінтою — просто дар Божий, а не пінта, ще й «Джеймісон» тобі тче перед очима свою темну магію — і віриш, що Ірак і справді десь на тому боці світу, і що зима ще далеко, і що ґолвейське сонце ніколи не втрачатиме оцього свого прекрасного блиску, і що священники — наші захисники, а не хижаки. Ілюзія триматиметься недовго, але ця мить безцінна.

Я вже не покладав великих надій на релігію, тож складав жертву на той вівтар, який дарував бодай коротку розраду. Звичайно, тут, як і завжди, коли йдеться про прямий шлях до раю, він зусібіч оточений пеклом. Тоді я сам себе насварив («Годі тобі в цю херню занурюватися — це ж, бляха, просто пиво й віскі!») і підняв склянку, аж тут з-за перегородки висунувся якийсь чоловік.

— Джек Тейлор?

Цього разу я міг і справді випити. То була моя російська рулетка по-ірландськи. Щоразу, замовляючи напої, я ніколи зарані не знав, проковтну я це насправді чи ні, але був цілком переконаний, що скоро це станеться, і в глибині душі навіть сподівався. Я подивився на чоловіка, який промовив моє ім’я, бо, вочевидь, його знав.

Відчув спокусу сказати, що то не я. Такі питання хорошим не закінчуються. Свого роздратування не приховував:

— Так.

Він був здоровенний — понад метр вісімдесят, — ледь за шістдесят, з обвітреним обличчям, лисою головою та нервовими очима. Ще й у дуже якісному костюмі та міцних черевиках. Він сказав:

— Вибачте, що турбую, але я вас ось уже кілька днів шукаю.

У тоні відчувалося легке роздратування: мовляв, у нього були кращі заняття, ніж мене ото шукати.

Я торкнувся пива. Смачне, тільки трохи наче підкисло від того, що мене перервали.

— Ну от, знайшли. А в чому річ? — я не намагався приховати роздратування.

Чоловік простягнув руку:

— Я Едвард О’Браєн.

Я не став її тиснути, а спитав: