Кен Бруен – Хрест (страница 4)
— Ви це будете?
Я позирнув на неї і спитав:
— Вам подобається «Prodigy»?
У мене була мобілка. Дзвонити здебільшого не дзвонила, але створювала якесь загальне відчуття зв’язку зі світом, тож я дбайливо щодня її заряджав. Носив у кишені як печальну молитву.
Пішов до «Мак-Свіґана». Там посеред пабу росте дерево, яке завжди чітко нагадує мені, що в нашій країні чуттю абсурду нема переводу. Паб стоїть на Вудквеї, звідти до Гідден-Веллі дрючком докинути: там я колись недовгий час мав свій дім завдяки тінкерам. Вудквей — один з нечисленних справжніх районів Ґолвея. Люди жили там поколіннями й примудрилися втримати свої домівки попри свавілля забудовників. Стоїш у нижній частині вулиці Ейр і бачиш увесь район: іще зелений, неторканий парк, де діти грають у герлінг і, ну нехай уже, кидаються фрисбі, але герлінг наразі в більшості, далі там уже озеро Лох-Корріб. Тут є відчуття згромадженості, єдності, щороку відбувається особливий вуличний карнавал. Люди страшенно пишаються, наскільки вони себе зберегли в місті, де так багато швидких і безжальних змін.
«Мак-Свіґан» стоїть на початку цього району. Новенький такий паб, ніби хтось намагався схопити відлуння старого Ґолвея. Дерево в ньому росте в глибині, і так, паб побудований навколо нього. Оце, як на мене, і є вміння розставити пріоритети. І ще рідкість — там працюють самі ірландці. Це стає дедалі більшою дивиною.
Була лише дванадцята година, і бармен займався своїм барним господарством: метушився, натираючи келихи, розставляючи все на полицях, але весело.
— Як воно? — спитав він.
Я зазначив, що в мене все нормально, замовив пінту пива й малого «Джеймісона».
— Льоду треба?
Я зиркнув на нього: він що, серйозно?
Він сказав:
— Тобто льоду не треба.
У пабі якось дивно пахло, і він помітив, що я це помітив, тож пояснив:
— Це від браку нікотину.
Господи, а правда ж!
А потім додав:
— Наші взяли золото в конкурі.
Я був у захваті. Я в конях дупля не відбиваю, але золото — від цього вся країна місяць на вухах ходитиме.
Він дав моєму кухлю постояти, доки піна не здійнялася шапкою, — діло знає — і поставив на шинквас «Джеймісона».
— У мене є квиток на концерт Мадонни, — сказав він.
Майже як у старій Ірландії: розповідає людина про свої справи, навіть коли не питаєш. Я понюхав «Джеймісона» й негайно став добрим і товариським:
— А ви її фанат, так?
Не наймудріше питання до того, хто купив квиток на концерт, але, на щастя, в таких бесідах логіка відіграє мізерну роль. Бармен жахнувся:
— Та ви що, я її, корову, блін, терпіти не можу.
Я зміг утриматись і не взяв напій зі столу, не пив. Можна подумати: «Що за дебілізм — замовляти бухло і не пити?»
Я добре знав, яке це божевілля. Але так я міг залишатися тверезим тоді, коли далеко не при здоровому глузді.
Я подумав про Коді, який лежав у комі, і про Кейт Клер — жінку, що вбила священника, і тепер у стрільбі в Коді вона перша підозрювана. Я знав, що треба вкладати більше сил у те, щоб знайти її чи того, хто стріляв, але все ніяк не міг отямитися від того, що трапилося з Коді. Він став мені наче сином, про якого я й мріяти не міг, і коли між нами встановився такий зв’язок, що я вже сприймав його як рідного, його в мене забрали.
Мстивий Бог?
У Нього, певно, на мене зуб. Щоразу, коли здається, наче я піднявся з колін, Він мною, блін, підлогу витирає. Чи вірю я в Нього? А то — і це справді особисте. Вранці я шепочу: «Ну що, зроби найгірше, що можеш, і подивись, як я це сприйму!» Порожня фраза, кинута в лице хаосу, бравада замість віри. Я мотнув головою, звільняючи її від Бога та Його мстивості, підвівся й вирішив, що мені пора.
Ідучи й лишаючи неторкані напої, як покинутих друзів, я сказав барменові:
— Сподіваюся, концерт пройде добре.
Він на мить припинив протирати склянки й відповів:
— Молюся, щоб дощ пішов.
В Ірландії для такого не обов’язково дуже ревно молитися.
Так віряни говорять про святого отця Піо
КОЛИ Я Я ВПЕРШЕ НАВІДАВ КОДІ В ЛІКАРНІ (БУЛО ЦЕ ПО ОБІДІ), МЕНЕ ЗУПИНИВ У КОРИДОРІ ЯКИЙСЬ ЧОЛОВІК. У нього був такий побожний вигляд, який полюбляють священники та всілякі ханжі.
Він спитав:
— Ну як, краще почуваємось?
Відвідувач лікарні з мене такий собі — я не з тих веселих стоїків, зустріч із якими збагачує вам день до вечора. Вдача в мене сердита, а тоді було зовсім паскудно на душі й до смерті хотілося випити. Я здивовано подивився на нього і відказав:
— Не знаю, як ви, дядьку, та й, правду кажучи, мені по сараю, але я гівняно почуваюсь!
Він кивнув: уміє мати справу з агресією, і взагалі скидалося на те, що саме того й чекав. Розчаровуватися він не збирався. Чоловік схилився до мене і сказав:
— Гнів — це добре. Випусти пару, не тримай у собі!
Ми стояли в коридорі під дверима палати Коді, і, як завжди, я набирався духу, щоб зайти, тож зовсім не бажав, аби мене відволікали. Я відійшов, радий, що вхід до палати відкладається, а той почапав за мною, як я й думав.
Ми дійшли до так званої «довгої палати» — з дозволу сказати, палати з відкритим плануванням. Койки стоять рядами, всі у всіх на очах. Полежав у таких — на мій вік вистачить із горою.
— Де ти цієї фігні навчився? Ну тобто ти що, і вдома перед телеком зі своїми так розмовляєш? Господи, ну слухай!
Знов усмішки. Схоже, я виявився тією мрією, яку він плекав усе життя. Я запитав:
— Та й хто ти такий взагалі — крім умільця монументально задрочувати людей?
Він щось таке зробив очима, що мало передавати співчуття і — яке там сучасне слово-паразит? — о, емпатію. Від цього став схожий на якогось слизького типа. Ви б у такого вживану машину купили?
Нє-а.
Він помізкував і сказав:
— Сприймай мене як друга, який тебе не засуджуватиме.
Щас, я от саме зібрався!
Я на це:
— Якщо хочеш бути моїм другом, чи не міг би ти зробити для мене дещо. Як це називається, на знак зближення?
Його радісною фізіономією пробігла легка тінь, і він сказав:
— Е-е, добре, а що саме?
— Збігай через дорогу в «Riverside Inn», візьми пляшку «Джеймісона».
Він відхилився, наче саме це й очікував почути, і глибоко зітхнув:
— О, то ось де корінь справи!
Корінь!
Чи є спеціальні курси, де на таких навчають, наприклад триденні, що після них людині видають книжечку з усіма словами, які вона має вживати, а більше ніхто так не каже: аби вкинути в розмову і вбити її наповал?
Я зупинився в кінці довгої палати. Крайнє ліжко було порожнє, і це означало тільки одне: пацієнт помер. Це ліжко тримають для повних доходяг, щоб їх потім хутенько винести, не турбуючи решту хворих. Я дивився на те ліжко, і ціла хмара жахів здіймалася в животі.
Не почувши відповіді з мого боку, він додав: