Кен Бруен – Хрест (страница 3)

Вона нікому цього не розказувала, тулила це відчуття до серця, мов найм’якшу тканину, мов той ірландський льон, який так цінувала мама. Речі з нього виймалися при особливих нагодах, використовувалися з любов’ю та обережністю, а потім ховалися назад у скриню, і мама з м’якою ірландською вимовою казала: «Колись це буде твоє, alannah».

Alannah — дитя моє — то було перше ірландське слово, яке по-справжньому щось для неї означало.

Дівчина озирнула кімнату: дешеві шпалери починали відставати під стелею, вузька смужка килима ледве закривала підлогу, а вікна давно пора помити. Мама ніколи б до такого їх не довела — у неї б ці вікна так і сяяли.

Біля дверей висів хрест — важкий, різьблений вручну: обличчя Христа схематично передає муки, у руках і ногах чітко видно цвяхи. Думка перекинулася до тієї іншої фігури, і вона на якийсь час затримала в уяві цей образ. Він закарбувався в пам’яті, як обіцянка, дана матері, — і по-своєму дівчина її виконала. Проте ще лишалося стільки роботи.

І тут вона всміхнулася. Це була мамина мантра:

«Стільки роботи!»

Їй було років шість, і мама вирішила зробити в домі генеральне прибирання. «Від гори до низу».

Дитині це чомусь здалося кумедним, і вона розсміялась, і мама теж стала сміятись, і вони так і стояли обійнявшись і веселилися, наче виграли в лотерею.

Відсміявшись, мама подивилася просто їй в очі і спитала: «Знаєш, як я тебе люблю?»

І вона, на повний мамин захват, відказала: «Від гори до низу!»

Дівчина відчула, що очі наповнюються сльозами; вона різко зупинилася й почала ходити туди-сюди потертим килимом. Зосередилася на тому, що треба робити далі. Була переконана, що не просто воно буде зроблене, а зроблене до крику, такого, як мовчазний зойк Христа на різьбленому вручну розп’ятті.

Вона продовжила мугикати, а деталі тим часом почали набувати форми.

Як з хреста знятий

У ТОРГОВЕЛЬНОМУ ЦЕНТРІ НА ПЛОЩІ ЕЙР Є КАВ'ЯРНЯ: СТОЛИКИ СТОЯТЬ ПРОСТО В ГАЛЕРЕЇ.

Площа й далі перебувала в муках великих ремонтно-реставраційних робіт, і, як завжди, з їх завершенням спізнювалися на два роки. Дорогою до центру я на мить зупинився біля місця, де був «Одвірок Брауна», але його, як і статую старого Патріка О’Коннора, прибрали. Пообіцяли відреставрувати те і те, але повірили, мабуть, людей троє на все місто. Колись на площі стояв пам’ятник лордові Кленрікарду. Метафора нашої історії: гроші на статую зібрали з пожильців його будинків — і чи маю я додавати, що примусово? Батько розповідав, які гуляння були, коли в 1922 році пам’ятник повалили. Розбили на друзки, а постамент використали для О’Коннора.

Якщо поглянути просто на другий кінець площі — буде видно готель «Great Southern», хоча він не такий великий, як можна подумати з назви. Дорогий, звісно, ну а що не дороге? За новими дослідженнями, жити в Нью-Йорку дешевше. Я нині перебуваю там, де в моєму дитинстві стояли на сторожі дві гармати, і весь парк був обгороджений поруччям, якого зараз і сліду немає.

І були ярмарки.

Кажемо «ярмарок у Ґолвеї» — розуміємо ярмарок на площі Ейр. Дійство розпочиналося годині о четвертій ранку. Дістатися на таке треба рано.

Діставалися.

Корів, биків, телят, овець, свиней, коней проводили містом з різним ступенем гордощів і хитрощів. Ну а найдужче вигравали паби, які жваво бралися нагодувати всі ці юрми. Звісно, отримував своє і банк — «Банк Ірландії», у мене за спиною, зараз масивна будівля; без сумніву, він розпочав своє існування в ті кращі часи.

На площі Ейр і сьогодні не без торгівлі, тільки тепер це дур, жінки, паспорти і, звісно, бухло.

Я зітхнув від незглибимої втрати, пройшов повз ювелірну крамницю Фоллера й перейшов дорогу, щоб потрапити власне в центр. Став на ескалатор, що нас опускає — в усіх значеннях слова, — і пішов до кав’ярні ярусом нижче.

Сидиш, підкріпляєшся, спостерігаєш за туристами. Цього року їх обмаль: бояться літати, терористів, підвищення цін.

У вікнах крамниць написи «РОЗПРОДАЖ» — знак відчаю й занепаду нашої економіки. Наш «кельтський тигр» порикав майже вісім років, і ми як сир у маслі покачалися. Ну а тепер пішло вниз: не годували тварюку — то він, собака, і здох.

Узяв собі лате, шматок листкового пирога, якого не торкнувся, й «Irish Independent». На Олімпіаді ми виступили кепсько — чи не найгірше в історії. Наша найкраща, наша зірка Соня О’Саллівен прийшла останньою. Хочете бачити різницю між старими добрими Штатами і нами? Один з наших спортсменів прийшов одинадцятим, і ми дуже раділи, що він побив особистий рекорд. А американський плавець, який здобув четверте золото, засмутився, що не повторить досягнення Марка Спітца. На самому початку Ігор по ірландській команді вдарив допінговий скандал. Винний сказав, що сподівається попрацювати з антидопінговими комісіями, коли мине його дворічна дискваліфікація. І ми йому аплодували. Бляха, це тільки я з глузду з’їжджаю чи вся країна? Релігія, хоч яка важка її рука, століттями створювала баласт, не даючи потоку відчаю підхопити нас. В’язнучи в дедалі більшій ганьбі, люди вже не надто довіряють духовенству, котре здебільшого дає поживу для таблоїдів. Мабуть, це пояснює те, що в кожного новоявленого культу в місті з’являється своя група прибічників. Навіть у саєнтологів офіс є. Том Круз може з’явитися з дня на день.

Лише кілька років тому я регулярно ходив до церкви, священник навіть звертався до мене на ім’я, але після того, що я дізнався про пральню Святої Магдалини, різко припинив, а привезений з Лондона чорний шкіряний плащ украли під час меси — і хоч під присягою я це стверджувати не готовий, але бачив потім священника в дуже схожому.

У всіх газетах кричали про якесь розп’яття, але це я пропустив і перейшов до буденніших новин. Попиваючи каву, почитав про скандал у «Чорній скриньці» — закладі в гомо-кварталі, де громадськість обурив лесбійський перформанс. Далі по вулиці, в Боерморі, крамниця товарів сексуального призначення мусила закритися через пікети. Власник глузував: «Вони думали, що в нас у крамниці займаються сексом». І додав, що широкий розголос забезпечив успіх закладу, який він тепер відкрив у центрі міста.

Я потягся по цигарки, а потім згадав, що не палю. Та й коли б так, палити там було заборонено. Ірландці, попри очікування, сприйняли новий закон абсолютно мовчки. Ми що, яйця розгубили?

Та отож.

Я відсунув газету. Навпроти сів молодий чоловік із довгим жирним волоссям. Узяв банку «Ред Булла». Він нічим не був схожий на Коді, але нагадав про нього, і я відчув себе гірким, як та чорна кава, що її я дарма не замовив.

Також він був мені схожий на Джоя Рамона. Відсьорбнув з банки — от власне що відсьорбнув: у найкращі часи для мене це один з найбільш діставучих звуків, а в поганому настрої я його просто не зношу. Мені захотілося дати йому ляпаса і крикнути: «Май, бляха, культуру!» Стримався, допив лате й подумав, чи не взяти подвійне еспресо. Тип на мене навіть не дивився. Мені здалося чи він шкірився?

Я уважно на нього поглянув і не без злості в голосі запитав: — Я тебе знаю?

Він допив, почав зминати бляшанку, відкинув довгі пасма з очей і сказав:

— Перепрошую, сер, замислився.

І який же виклик вклав у це «сер»!

У якійсь крамниці грало радіо, і я почув Морріссі з його тогочасним хітом «First Of The Gang To Die». Мене від цієї пісні в холод кидає — щось у ній є пророче. Хлопчина дивився на шрам у мене на обличчі: мене колись сильно побили двоє братів, які недолюблювали тінкерів.

— Це від ножа?

Я торкнувся шраму. Все намагаюся звикнути, що голос у мене змінився, відколи я кинув курити: він став такий, наче я викурив мільйон цигарок і запив кепською самогонкою — не так хрипкий, як просто хріновий. Нахабство типа справило на мене враження, і я відказав:

— А тобі звідки знати? Ти в армії служиш?

Адже де йому в армії служити — він був щупленький і крихкий.

Він вишкірився й відказав:

— Ні, просто я з Лондона.

Він почухав руки (я впізнав амфетамінову сверблячку), а тоді заговорив. Його несло, і рот не встигав за потоком думки:

— А ви колись слухали «The Libertines»? Піт Доерті, їхній співак, він типу як зліз із наркоти, a «The Black Keys», «10 AM Automatic», «fatback blues» і «I’ve gotta» трохи мені нагадують «Prodigy». Данст, він живе як уві сні, і якщо колись будете в Лондоні, обов’язково сходіть послухайте Рутса Мануву, він такий, як... — хлопець замовк, згубивши нитку оповіді, а тоді продовжив: — Такий peп — і стриже, і голить, і з гумором, розумієте?

Зупинився: зрозумів, що прочитав мені бліц-лекцію з музики, точно як, бува, робив і Коді, при тому що я про музику ані слова не казав.

Тож я, нехай уже буде, сказав йому:

— Що, любиш музику, хлопче?

Увагу він міг тримати рівно стільки, скільки Коді. Одну хвилину на тобі зосередиться, а потім бац! — і знову відчалив, ніби не може більше утримувати в голові одну думку. Він підвівся і сказав:

— До зустрічі.

Трохи подумав і додав:

— Чувак.

Кіно «Світ Вейна» багато за що має відповісти. То був один з улюблених фільмів Коді. Ну а в мене на це відповіді не було: ні тоді, ні зараз. Я просто кивнув, а він почовгав геть — отак, на напівзігнутих, що деякі молоді люди виробляють собі таку ходу: мовляв, усе мені пофіг.

Офіціантка почала прибирати зі столу. Надулася, взявши пожмакану бляшанку з-під «Ред Булла», показала на мій пиріг.