Кен Бруен – Хрест (страница 2)
— Отже, людина, яка стріляла в твого друга, і далі на свободі?
Обговорювати це я не бажав, особливо з ним, тож відказав:
— Усе ти помічаєш.
На тому він різко змінив тактику:
— Ти до матері на могилу ходиш?
Багато злочинів є в ірландському словнику, дивацтв, про котрі у Великій Британії навіть уголос ніхто не скаже, а тут — практично непробачних діянь.
Очолюють цей список:
Мовчання, небажання спілкуватися. Слід бути здатним триндіти, бажано без перерви. Сенс словесного потоку ролі не відіграє.
Не виставити всім напоїв, коли приходить ваша черга. Може, вам здається, що товариші не помітять, — а вони помічають.
Мати всілякі зазнайські уявлення щодо свого буцімто місця в суспільстві.
Не ходити на могили рідних.
Є й інші — наприклад, говорити з випендрьожним акцентом, не любити герлінг, дивитися ВВС, — але то вже другий сорт. Таке можна ще відіграти назад чи пробачити, але якщо у вас злочин першого сорту — ви кінчена людина.
Я спробував відповісти:
— Вір чи ні, а коли навідуєш у лікарні хлопця, з якого решето зробили, то чомусь висунутися на цвинтар складніше, ніж тобі може здатися.
Він відмахнувся:
— Це ганьба!
Сьогодні національна ганьба полягала в тому, що великі лікарні визнали: вони продають органи загиблих дітей без дозволу батьків. Навіть податкові махінації політиків нашої країни бліднуть у порівнянні. Уряд заявив, що «покотяться голови» — у перекладі «знайдуть цапів-відбувайлів». Спілкування з Малахією мені вистачило, тож я зібрався йти.
Він запитав:
— Як ти сприймаєш розп’яття?
Я розгубився. Це що, метафізичне питання? Відбувся готовою відповіддю:
— Як атрибут віри.
Бездарно, правда?
Ми йшли, йшли, обмінювалися словесними ударами і врешті дісталися до верхньої частини каналу. Зайшли під навіс якоїсь крамниці, коли впали перші краплі дощу.
Звідти виник якийсь чоловік, показав на знак «не палити» і гавкнув:
— Ви що, читати не вмієте?
Малахія розвернувся до нього:
— А ти що, не вмієш не лізти в чужі справи? Іди нахер.
Як я вже казав, не така релігійна відповідь, якої можна було чекати.
Мужик повагався і сердито потупав геть.
Малахія зиркнув на мене спідлоба і сказав:
— Коли в Північній протесташки розіп’яли якогось бідолаху, я думав, що це в них просто варіація отих звірств, які бувають у напіввійськових формувань. Гадав, це обмежується Північною.
Я спробував висловитися глибокодумно:
— Ніщо не обмежується Північною.
Він зібрався йти і сказав мені з огидою:
— Знову бухаєш! І чого я думав, що з тобою можна говорити як з нормальною людиною?
Я провів його поглядом: він крокував не поспішаючи, чухав голову, лишаючи позаду хмару лупи. Мені ніколи не спадало на думку, що те жахіття, про яке він зараз сказав, може якось пов’язуватися зі мною. І помилився. Як же я помилився.
Ну а щодо бухла — так, я майже знову почав пити. Коли в тебе бахнуть, то потім не дивно бухнути. А то ж як. Залізне виправдання. Крок за кроком я почав наново обходити своє місто. Як там Брюс Спрінгстін називав свій Нью-Йорк — «моє місто руїн»? Десь у глибинах мого розуму лежала насінина втечі — вибиратися, тікати к чортам, — так що я вирішив роздивитися місто від самого низу. Від самого дна.
Від каналу я перейшов до церкви Святого Йосифа, потім трохи далі, в місцевість, яку тутешні прозивають Маленькою Африкою. Цілий район крамниць, будинків, усіляких контор, які тримають нігерійці, уґандійці, замбійці — люди з усіх куточків великого континенту. Для мене, білого ірландського католика, то був неймовірний контраст: чорні діти граються на вулиці, з вікон долинає гуркіт барабанів, жінки — красуні. Я бачив сліпучо-яскраві хустки, шалі, сукні всіх можливих видів. І дружелюбність... Усміхнешся їм — вони абсолютно щиро усміхнуться у відповідь.
І це незважаючи на графіті на стінах:
Не ірландців не кликали.
Ірландські нацики... ганьба епічних масштабів.
Мені назустріч ішов літній чорний чоловік, і я запитав у нього:
— Як справи?
Він здивовано подивився на мене, а потім засяяв і відказав:
— Я тута добре, да. А ти, брате, як твої справи?
Я наважився відповісти, що гаразд, — і, бляха, радості отримав на цілий день. Пішов далі майже либлячись. Піднявся до самого початку Домінік-стріт, завернув ліворуч і подався в напрямку Малого Журавля.
Правда, дивовижна назва? Стільки думок навіює, аж хочеться запитати... а великий журавель де-небудь є?
А нема.
Потім доходиш до голубого трикутника. Бля буду, коли брешу. У Ґолвеї. Гетто гомосексуалів. Батько мій би в могилі перевернувся.
А я просто в захваті.
Хай місто рухається, хай у ньому все крутиться, перемішується, і, ну може, колись ми все ж перестанемо вбивати таких самих, як ми, з причини століть так званих релігійних розбіжностей.
Але я щось занадто глибоко копнув як на свій смак, тож пробурмотів собі під ніс «Щось пізнувато в тебе соціально-політична свідомість прокинулася!»
На розі там стоїть лесбійський бар, і я був би радий поділитися цими відомостями з моєю мамашею-святенницею. Вона б його підпалила, а потім би відстояла месу.
Я прискорив крок, ось Квей-стріт, ґолвейський аналог Темпл-Бару — менший розміром, але не бурхливістю: бастіон англійських дівич-вечорів і взагалі гармидеру, імпортного чи вітчизняного. Я завернув до випендрьожного готелю «Двір Бреннана», де випивали літератори.
Думка про повернення на квартиру наганяла жах. Є така пісня Вінса Ґілла — «І Never Knew Lonely». Живеш сам по собі, бачиш, як іде на дно той, кого любиш; мало таких депресивних речей, як заходити до порожньої квартири, де безгучні відлуння тебе дражнять. Захотілося крикнути на все горло: «Кохана, я вдома!»
У будинку я поволі піднявся сходами з жахом у животі й ключами в руці. На них був брелок, подарований Коді, — фігурка Шерлока Холмса. Я глибоко вдихнув і повернув ключ. Побував в алкомаркеті, запасся.
З пляшкою «Джеймісона» в руці зайшов, дістав склянку, налив, знаючи міру, і сказав тост: «Ласкаво просимо додому, гівнюк!»
Неважливо, якою ціною — а заплатив я її вповні, — оці перші миті, коли алкоголь полегшує твій світ, ніщо... ніщо з ними не зрівняється і близько. Закрутив кришку. До мене повернулися чортові туга і тяга, намагання втримати певну міру рівноваги. От лайно, я тисячу разів ставав на той самий шлях, і ніколи не допомагало, завжди закінчувалося жахливо. Тиша в кімнаті була оглушлива.
Оцю ідіотську штуку я вже останнім часом робив не раз: купував віскі — і виливав в унітаз, щоразу бурмочучи як причмелений: «Пішло в трубу, як моє життя!»
До пострілу — гарний же початок, просто двигун бесіди, однією лівою кладе на лопатки «де я провів відпустку»! — я все намагався запровадити у своєму житті зміни, поміняти те, що можу. Дійшов до такого, що зовсім нової музики накупив — тієї, про яку вже не перший рік читав, а не доходили руки послухати. Взяв диск Тома Расселла, навіть не здаючи собі справи щодо неймовірної глибини й досконалості однієї композиції. Альбом називався «Modern Art», і там був запис на вірш Буковскі «Розп’яття в руці Смерті».
Я помітив, що ввімкнув звук на повну, і замислився, чи не оглух. Вилив віскі в унітаз. Коли тяга відпустила, роззирнувся по хаті. Чи є тут бодай одна значуща річ? Понад стінкою вишикувалися книжки, на їхніх корінцях лежав тонкий шар пилу. Як тіні мого життя, пил осів на них поволі — і не скидалося на те, щоб хтось мав намір його прибрати.
Паскаль
«Думки», 414
ДІВЧИНА ТИХО МУГИКАЛА СТАРУ ІРЛАНДСЬКУ МЕЛОДІЮ, НАЗВУ ЯКОЇ ВЖЕ ЗАБУЛА. То була мамина пісня, й іноді дівчині, якщо різко озирнутись, здавалося, що вона на мить бачить маму: сині очі, що вдивляються в далеч, струнку постать — ніби маленька балерина мерехтить у вечірніх сутінках.