Кен Бруен – Хрест (страница 1)

ДЕТЕКТИВНИЙ ЦИКЛ

ДЖЕК ТЕЙЛОР

КНИГА 6

KEN BRUEN

CROSS

КЕН БРУЕН

ХРЕСТ

Переклад з англійської ГАННИ ЯНОВСЬКОЇ

Обкладинка ЮЛІЇ КАЦЦ

Видавництво «Жорж» 2024

Бруен К.

Хрест/ Кен Бруен; пер. з англ. Г. Яновської. Харків: Вид-во «Жорж», 2024. 288 с.

ISBN 9786178023645

Смерть невпинно переслідує Джека Тейлора, безжально забираючи всіх, кого він любить. Відчайдушно тримаючись за останню надію — дивні стосунки з ґардою Рідж, детектив береться допомогти їй знайти вбивцю розіп’ятого хлопця. Під час розслідування Джек постійно зустрічає привидів свого минулого — мертвих і живих. Усі прагнуть чогось від нього, та чи здатен він щось дати? Перед тим, як нарешті поставити на всьому хрест і забратися з Ґолвея, Джек має здійснити власне жорстоке правосуддя.

© Ken Bruen, 2007

© ТОВ «Видавництво «Жорж»,

українське видання, 2024

Усі права застережено

Присвячую Девіду Зельтерсмену — істинному нуарнику, Джиму Вінтеру — співцю темної краси, Джеррі Ганберрі — поетові західного світу.

НЕСТИ СВІЙ ХРЕСТ — терпляче зносити труднощі, все, що судилось і стало неминучим у чиємусь житті; виконувати свій обов’язок до кінця.

ПОСТАВИТИ ХРЕСТ — 1) перестати покладати надії на когось, щось; зневіритись у комусь, чомусь; 2) перестати займатися чим-небудь, робити щось.

АЛЮР ТРИ ХРЕСТИ — вживається переважно як спонукання до дії: вперед! дуже швидко! негайно!

Хрест — це біль тільки тоді, коли ти його усвідомлюєш.

Ірландський вислів

ЩОБ РОЗІП'ЯСТИ ХЛОПЦЯ, ЇМ ДОВЕЛОСЯ ПОВОЗИТИСЬ. Він сам особливо не опирався, навіть майже допомагав. Складність була в тому, щоб пробити йому долоні цвяхами: вони щоразу влучали в кістку.

А той усе щось бурмотів собі під ніс.

Молодший сказав:

— Скиглить, маму кличе.

Дівчина схилилася над ним і здивовано промовила: — Молиться!

А чого вона очікувала — що співатиме?

Батько здійняв молот і сказав:

— Скоро сонце зійде.

І справді, невдовзі перші промені сонця впали на гірку, осяяли фігурку на хресті — майже так, ніби їм було не все одно.

***

— Чого ти досі не здох?

Як тут відповісти? Я хотів сказати: «Чесне слово, дуже старався. Хотів померти. Життя в мої плани не входило, правда-правда».

Малахія — то був мій давній запеклий ворог, просто в дусі найкращих зразків ірландського епосу. Я навіть одного разу врятував його сраку.

Я ніколи в житті не бачив, щоб хтось курив стільки, скільки він, і, бачить Бог, із запеклішим курцем я ще в житті не ділився теж. Ось він прикурив від попереднього недопалка й прогарчав:

— Не того мудака підстрелили.

Дуже милий вислів у вустах священника, чи не так? Але Малахія ніколи не діяв за тими церковними правилами, з якими я був знайомий. Мав він на увазі Коді — юнака, що мені був як син. Кулі влучили в нього замість мене. Навіть тепер він лежав у комі і його шанс на виживання коливався між дуже низьким і геть безнадійним.

Кулі також не покращили здоров’я моєї ноги, яку колись сильно побили ключкою для герлінгу. Отак я й накульгував понад каналом, дивився на качок, але не милувався ними, як раніше. Ніяка природа мене більше не тішила. Тут мене й гукнули, і то був отець Малахія — прокляття мого життя. Коли я закінчив йому допомагати, чи він мені хоч подякував? Хрін там. То був чоловік, найбільш схильний до залежностей: нікотину, солодощів, чаю чи простої агресії. Ну а люди, схильні до залежностей, — це мій сильний бік. Я завжди хотів вимовити ці слова: «мій сильний бік!» — у них є натяк на те, що людина дечого навчилась, але тонкий, недемонстративний. Насправді ж моїм сильним боком було бухло. Отець Малахія стояв переді мною в образі сердитому, кошлатому й попівському. Тобто сторожкому.

Він привітав мене отим дотепом про те, чого я не здох, — і, за всіма ознаками, щось його дуже сердило. Був у церковній уніформі: заношений до блиску чорний костюм, безформні штани, черевики з ознаками десяти років тяжкої служби. Плечі, немов легкий сніжок, притрусила лупа.

Я сказав:

— Теж радий тебе бачити.

Уявно присипав ці слова гранітним щебенем і не зводив очей з Малахії. Той викинув недопалок у воду, злякавши качок.

Я додав:

— Що, і далі за природу дбаєш?

Гидливо скрививши губи, він буркнув:

— Це що, сарказм? Ти, хлопче, на мені його не відпрацьовуй!

Літо майже скінчилось. У повітрі вже відчувалися гострі зубки ґолвейської зими; скоро рано темнітиме — і якби ж я тільки знав, що насувається пітьма ще іншого ґатунку. Але чулися мені просто звуки коледжу — як із сусідньої аудиторії. Ґолвей з тих міст, де звук розносить навіть легким вітром, як найтихіший шепіт молитов, що їх ти так і не вимовив уголос, — безгучних, але справжніх.

Я перемкнув увагу на Малахію. Ми перейшли до звичної, старої ворожнечі.

Не встиг я відповісти, як він мовив:

— Я провів хлопцеві останні обряди, ти знаєш? Помастив його єлеєм. Вони вважали, він уже все.

Певне, він очікував подяку, але я відказав:

— А це хіба не твоя робота — соборувати, втішати вмираючих і так далі?

Він уважно зміряв мене поглядом, ніби я його якось обхитрував:

— У тебе вигляд як у підігрітої смерті.

Я зібрався йти й кинув через плече:

— Це допомога.

Намагаючись витягти ще одну цигарку, він запитав:

— А стрільця знайшли?

Гарне питання. Нік ан Омере (по-англійськи Рідж, ґарда) казала мені, що одного з підозрюваних виключили — її переслідувача, на якого я думав передусім. Того дня він був у Дубліні. Так що лишалася жінка, Кейт Клер, сестра підозрюваного у вбивстві (вбили священника). Про неї я Рідж не розповідав. Усе було складно: я почувався відповідальним за смерть її брата, і якщо вона стріляла в мене, то я, хай йому чорт, не дуже й знав, що з цим робити. Також вона могла вбити когось іще. Я подумав, що коли очухаюся, то займусь нею.

Я сказав Малахії:

— Ні, головного підозрюваного виключили.

Його це не задовольнило.