Кен Бруен – Хрест (страница 35)

— У Куклукс-клану подібна риторика. Ви ще не наряджаєтеся в простирадла?

Він поглянув на мене з абсолютною зневагою:

— Прощавайте, Тейлоре, і дозвольте додати: в цьому районі вам не раді, ми цінуємо свій пристойний і респектабельний імідж.

Цей козел ще й погрожує. Я запитав:

— А то що — громадяни будуть діяти?

Він відчинив двері і сказав:

— Сприймайте це як дружнє попередження.

— Чорт забирай, я ходитиму де захочу, а якщо ви надумаєте з цього приводу якось діяти, то запасайтеся чимось серйознішим за простирадла, друже.

Я пішов до каналу, відчуваючи в роті жовч, а на душі — досаду, що бодай разок йому не врізав. У голові шумував вир. Підприємство Кінга спалили дотла, Ойна Гітона втопили в каналі. Чому?

Підійшла жінка зі скринькою, яка продавала прапорці, збираючи на допомогу безхатькам.

— Чи бажаєте допомогти бідним?

Я пошукав грошей, сунув у скриньку двадцятку і сказав:

— Формулювання неправильне.

Вона подивилася на мене.

— Перепрошую?

— «Бідним». З надійних джерел мені відомо, що їх називають знедоленими.

Вона швидко пішла з моєю двадцяткою.

Я повернувся до тих місць, куди вчащав Ойн Гітон, і намагався зрозуміти, що ж із ним, в лихої години, сталось. Обійшов брудні паби, зачухані букмекерські контори, і виявив коли не скарб, то бодай зачіпку в Офісі соціального забезпечення: там якийсь чоловік розповів мені, що Гітон жив зі своєю матір’ю, і коли вже хтось його знав — це вона.

Мешкала вона в Боерморі, в одному з нечисленних старих будиночків, не перетворених на таунхауси. Оригінальна модель: кімната вгорі — кімната внизу, там раніше був ряд таких стандартних. При будинку був доглянутий садок, фасад недавно пофарбували.

Я постукав, відчинила мініатюрна жіночка, зігнута навпіл старістю й бідністю. Одяг бездоганно чистий, наче його випрали в пральні Святої Магдалини. Від спогаду про те місце мене пересмикнуло.

— Місіс Гітон, вибачте, що потурбував, я був другом Ойна.

Вона з помітним зусиллям підвела голову, поглянула на мене і сказала:

— Заходь, амак.

Синку.

Божечки, двадцять років цього слова не чув. Вона провела мене до маленької вітальні, знов-таки чистої, як відпущення гріхів. На стіні в рамках висіли портрет Папи, Святе Серце і фотографія Ойна в поліцейській формі. Вигляд у нього був неймовірно молодий, обличчя свіже й сповнене такого ентузіазму, що в мене аж серце розривалося.

Місіс Гітон запитала:

— Чайку вип’єш, голубчику?

О Боже.

Голубчику!

Колись це лагідне слово було так само поширене, як рекет. А тепер і не почуєш його. У ньому — невимушена теплота, якась така сердечність, ненав’язлива, а сил від неї додається. На якусь шалену мить я подумав, що зараз розревуся. Сказав, що з радістю вип’ю чайку. Старий ритуал, він теж уже відмирає. Зараз зайдеш до людини — і тобі запропонують авторської кави, а душевності нуль, хіба як варіант до вибору на таці з дозою кофеїну. Відмовитися випити чаю в такої бабусі неможливо — це все одно що плюнути їй в обличчя. І хоч яка вона старенька й благенька, ніколи — ніколи в житті — не доречно пропонувати тут допомогу.

На каміні, застеленому серветками з ірландським мереживом, вишитими вручну, стояли нагороди з герлінгу й гельського футболу, а також маленька пляшечка святої води з Лурду. Я взяв таблетку від Стюарта й проковтнув. Душевний струс значно більший, ніж я був готовий визнати.

За п’ять хвилин вона повернулася з тацею. Там стояли чайник, найкращі в господарстві порцелянові чашки й шматок фруктового пирога.

Бабуся підняла голову й запитала:

— Може, крапельку міцного?

Віскі.

Тільки якщо мені буде можна тут залишитися назовсім і видути всю пляшку.

— Ні, просто чай — це чудово.

Я повертався до старого способу спілкування, наче завжди так і розмовляв.

Вона сказала:

— Ану ж бо заваримо.

Вона обережно сіла в крісло й помішала заварку в чайнику ложкою. На шиї в бабусі був Чудотворний медальйон¹⁰ на блакитному шнурочку. Вона сказала:

— Така холоднеча, правда?

Та ні.

Я сказав:

— Так, пробирає.

Чай і погода — що може бути більш ірландським?

Я сказав:

— Співчуття щодо Ойна.

От блін, я намагався вигадати про нього якусь переконливу побрехеньку, але ж переді мною його мама, вона повірить будь-якому доброму слову, яке я зможу з себе вичавити.

Я й спробував:

— Він був хорошою людиною.

Блискуче, просто, бляха, геніально.

Вона заплакала. Не голосно — гірше, мовчки схлипувала, трусячись усім тілом. По щоці скотилася сльоза, впала в порцелянову чашку, тихо хлюпнувши, і я розумів, відчував усіма фібрами душі, що цей звук долучиться до фантомного оркестру кошмарних мелодій, що мучить мене ночами.

Вона промокнула очі серветкою і сказала:

— Вибачте, містере Тейлор, це...

Я поспішив сказати:

— Будь ласка, місіс Гітон, називайте мене Джек.

Вона б не стала так робити, але я виграв трохи часу. Запитав:

— Чи я щось можу для вас зробити? Принести?

Вона похитала головою:

— Ойн був... зі складним характером і пив, це жахливе прокляття, не міг від цього ніяк звільнитися.

Я намагався придумати шлях до відступу, а вона сказала:

— Не думала, що він візьме з собою Блекі.

Як повний придурок, я перепитав:

— Блекі?