Кен Бруен – Хрест (страница 34)

— А коли я знайду їх — а я знайду, — хочеш, щоб я пішов на діло з тобою?

На діло?

Не встиг я озвучити якусь фігню в тому дусі, що мені треба зробити це самому, як Стюарт сказав:

— Мою сестру вбили, і ти мені допоміг. А ця... публіка... винищує цілу сім’ю, і я відчуваю, що в моєму житті щось нарешті завершиться, коли задмухну їхню свічку.

Я не втримався:

— Стюарте, ти розумієш, що кажеш?

Він прийняв якесь рішення щодо диска.

— Я завжди розумію, що кажу, тому й говорю так мало.

Глибока думка.

Я підвівся, не знаючи, чи вдарити з ним по руках; а він простягнув мені диск:

— Це тобі. Ти дав мені хрест, а ось тобі у відповідь дещо подібне, тільки що його, можливо, трохи легше нести.

Обкладинка була чорна — цілком доречно. Альбом такої собі Бетті Лаветт називався «I’ve Got Му Own Hell То Raise». Я вказав на назву й запитав:

— Зашифроване послання для мене?

Він провів мене до дверей і сказав:

— Це просто диск. Не в усього є прихований сенс.

Я дав йому свій телефон, а він сказав:

— Я озвуся — не знімай апарат.

Та да.

Коли ти їси, їжа — це ти.

Дзенський вислів

ЕД О'БРАЄН, ОТОЙ, КОТРИЙ НАЙНЯВ МЕНЕ РОЗСЛІДУВАТИ ЗНИКНЕННЯ СОБАК, — Я ВІДЧУВАВ, ЩО БУЛО Б ДОРЕЧНО ДОПОВІСТИСЯ ЙОМУ. А що розповідати? Що я найняв алкаша, звільненого з поліції, а його втопили в каналі? Що в мене є вагомі підстави вважати, наче бізнесмен на прізвище Кінг підкладає собачатину в консерви, і я підіслав психопатку, яка спалила йому склад?

Нічого собі доповідь.

Що-що, а його повноцінна увага мені гарантована.

Він дав мені свою адресу. На Нижньому Ньюкаслі, просто понад університетом, і похід туди був просто заспокійливою прогулянкою. Чути галас студентів, сміх, істинний пульс життя. Будинок я знайшов без мороки — з отих, заплетених плющем, що зразу думається: там мешкає професор чи ще якась поважна особа. Важка кована брама, потім коротенький хідник до парадного входу. Великий занедбаний сад. Якщо ти багатий, можна дозволити собі занехаяти сад — це навіть додає йому принадності. Табличка на дверях попереджала:

Продавцям вхід заборонено

Запропонувати на продаж я міг тільки проблеми й колотнечу. Подзвонив у двері, і врешті-решт мені відчинив О’Браєн у такому, знаєте, важкому аранському кардигані, що їх, я думав, тільки американці купують, і коричневих вельветових штанях, до сміховинного пожмаканих і розтягнутих. У руці він мав товсту книжку. Професор зміряв мене поглядом і сказав:

— Ви що, читати не вмієте?

Я розумів, що від того моменту, як він домовлявся зі мною про допомогу, минув час, але все ж таки не настільки довгий.

Я сказав:

— Я Джек Тейлор.

До нього щось дійшло, він на мить задумався, наче гадав, чи не виставити мене, а потім сказав:

— Гадаю, вам краще зайти.

Він гадає?

Схоже, благословлялося на щось прекрасне.

Ми зайшли в заставлений книжками кабінет зі зручними потертими меблями й горіховим письмовим столом, заваленим паперами і теками. Професор всівся за стіл, а мені показав на стілець навпроти. Я сів, почуваючись як на співбесіді. Не знав, із чого почати. А він сказав:

— Правду кажучи, Тейлоре, нам думалося, що ви не завдавали собі праці щось робити.

Склад згорів дотла, потопельника з каналу виловили — страшно подумати, що було б, якби я «завдав собі праці».

Я сказав:

— Не хотів до вас приходити без новин.

На обличчі його був написаний абсолютний скепсис, і в мені наростало бажання змахнути з нього цю посмішку.

Професор мотнув головою, мовляв, усяких ми шахраїв бачили, а ти доволі жалюгідної породи. Що й підтвердив словесно:

— Ви, треба думати, прийшли по платню.

От якраз про це я й не думав; але не встиг якось зреагувати на його слова, як він додав:

— Ви думаєте, якщо справу розкрито, то що? Можете прийти в темпі вальсу й вимагати платню? Я не вчора народився, Тейлоре.

Як розкрито?

Я повторив:

— Розкрито? Про що ви говорите?

— Справу розкрито, а детектив-ас Тейлор навіть не знає про це, — глузував він. — Гадаю, вам час поміркувати про зміну сфери діяльності, тут вам дещо бракує швидкості.

Побачивши моє обличчя, він зрозумів, що я справді нічого про це не знаю, і демонстративно-поблажливо мовив:

— Банда підлітків ловила собак, вела на пустир за лікарнею, поливала бензином і дивилася, наскільки далеко вони можуть забігти, доки... як би це сказати... згорять?

— О Боже.

Він потер руки, наче мив їх, і сказав:

— Навряд чи Бог якось із цим пов’язаний — хіба що тим, що це накликає Його великий гнів.

В останніх словах прозвучало відлуння фундаменталізму, від якого поза шкірою пробіг холодок.

— Про це в газетах не писали, і в новинах я такого не чув.

Тепер усміхнувся він, і в очах у нього з’явився маніякальний збуджений блиск, а на губі — кілька крапель слини.

— Влада надто зайнята для таких буденних речей, як зникнення собак. Та ви й самі не вважали це вартим вашого часу, навіть лінивої спроби щось перевірити не зробили. Світ котиться в пекло, Тейлоре. Якби ви достатній час походили тверезим, ви б, мабуть, помітили.

Я стискав кулаки, стримувався, щоб не кинутися на нього через стіл.

Він продовжив:

— Отже, ми почали активніше діяти як варта району — і, сказати б, конкретно ці підлітки вже не будуть красти собак, та й будь-що інше, певний час. Потрібно уточнювати?

Від самовдоволеності він тільки що не світився. Я сказав:

— Це самосуд, от що це таке.

Він встав. Аудієнцію було закінчено.

— Тейлоре, ми — це те, що потрібно місту, громадяни дії.

Збита з нього пиху можна було хіба що надававши йому по шиї. Я сказав: