Кен Бруен – Хрест (страница 33)

Відповісти на це я не мав чого, то подякував за приділений час.

На прощання вона мені сказала:

— Хай вас Бог береже.

Чорт, я дуже сподівався, що хтось мене побереже. Самому мені це кепсько вдавалося.

***

Коли Стюарт відчинив, я впізнав його не одразу, а потім зрозумів, що він поголився налисо.

Я сказав:

— Ти, здається, зовсім глибоко в дзен занурився.

Він жестом запросив мене досередини.

— Я почав лисіти. А так не буду спостерігати, як це відбувається частинами.

І не посперечаєшся.

Від цього він набув доволі суворого вигляду — у поєднанні з новими, скам’янілими очима це вже був зовсім не той образ банківського службовця, якого я зустрів кілька років тому. Усією зовнішністю він говорив: «Зі мною не заводься».

Обстановка в квартирі й далі була спартанська, атмосфера порожня. Він сказав:

— Зараз принесу чаю.

Ну давай.

Я сів, гадаючи, чи не вдасться добути ще отих чарівних таблеток.

Він приніс два кухлики чогось смердючого, поставив переді мною й запитав:

— Про що ти думаєш, Джеку?

Я відсунувся від кухля й спробував розрядити атмосферу:

— А просто так, для підтримки стосунків, я не міг зайти?

Він похитав головою, ковтнув чаю:

— Ти хіба з кимось підтримуєш стосунки, Джеку? Що тобі потрібно?

Ні, чорт, ну а що? Я й розповів йому. От прямо все — про родину, яка організовано вбивала людей. Часу це зайняло будь здоров.

Він слухав не перебиваючи, а коли я закінчив, то ледь не скуштував чаю. Потім згадав про подарунок, дістав із кишені, сказав:

— Сувенір на новосілля.

Він здивувався, відкрив і сказав:

— Ти приніс мені хрест — тобі здається, мій тягар замалий?

Прозвучало це не як слова вдячності.

— Це на удачу, дім береже.

Він відклав хрест і сказав:

— Для такого однієї святої, як там її, замало.

Я трохи засмутився.

— Такі хрести складно дістати.

Господи, як по-дурному прозвучало.

Він допив чай і сказав:

— Отже, це удача.

Не встиг я щось на це сказати, як він запитав:

— Що ти плануєш робити?

— Поняття не маю.

Він дав цим словам повисіти в повітрі і сказав:

— Все просто. Я читав Тхіть Нят Ханя, і він сказав: «Не просто роби щось. Сядь там».

Саме те, що мені треба, — філософія.

Я запитав:

— Ти хочеш сказати, що мені нічого не треба робити?

Він встав, потягнувся якимсь йогівським рухом.

— Я кажу — вбий сестру.

Я сподівався якоїсь блискучої ідеї, радикальної схеми, яка розв’яже все, ще й, правду кажучи, так, щоб мені за це нічого не було. Щоб я міг собі відчалити, поїхати в Америку і мати коли не чисту совість, то бодай трохи спокою.

Цього не очікувалося.

Я сплеснув руками, мовляв: «Ти нічого кращого не придумав?»

Він витяг із кишені коробочку таблеток і кинув мені:

— Стане в пригоді.

Я хотів запротестувати, обуритися, кинути їх назад, випромінювати гордість і гідність, але таблеток хотів дужче.

— Дякую.

Він знизав плечима й запитав:

— Тобі потрібна допомога?

Це він про те, що в мене виробляється залежність?

Він мовив:

— Тобі треба знати, де живе ворог, і, погляньмо правді у вічі, це я можу дізнатися легше, ніж ти: збереглися старі зв’язки.

Від Рідж допомоги чекати було годі, а валандатися містом самому, сподіваючись на удачу, видавалося не надто розумним, так що я відповів:

— Так, буду дуже вдячний.

Він усміхнувся, і тепер в його виразі обличчя з’явилося якесь душевне тепло.

— Не любиш покладатися на людей, правда, Джеку?

Брехун із мене був дуже низького польоту, тому я сказав:

— Не люблю.

Він підійшов до тумбочки, пошукав там, витяг диск, насуплено подивився на нього і сказав: