Кен Бруен – Хрест (страница 32)

— Дорого.

Він знизав плечима, мовляв: «Ну що, розкажи мені про це».

Пістолет був заряджений, ціну він заправив не ту, якої я чекав, але, чорт, не знайду ж я цього в «Жовтих сторінках».

Я запитав:

— А як ти знаєш, що я не поліцейський?

Регіт.

— Ти?!

Уточнювати його я не просив.

Він показав на мій слуховий апарат.

— Чуєш не дуже добре?

— Я чую те, що важливо.

Це його зацікавило.

— А як воно відрізняється?

Я не знав, але вирішив його просвітити:

— Річ не в тому, що кажуть, а в тому, як поводиться той, хто каже.

Дурня, ага?

А він купився на повний зріст, сказав:

— Оце мені подобається! Можна я теж так казатиму?

О Боже.

Я сказав:

— Та на здоров’я.

І знову мегарегіт. Може, мені в Східну Європу пора в коміки. Я сказав:

— Дякую, що приділив час.

Він простягнув мені руку, я її потис.

Він сказав:

— Ти мені подобаєшся, мистер, з тобою смішно. Ця країна — від неї мені не так смішно.

Ризикуючи висловитися в дусі вчителів дзену, я сказав:

— Ти просто не з того боку дивишся.

Він замислився й запитав:

— А з якого потрібно дивитись?

— Так, ніби це не важливо.

Не проникнувши в сенс моїх слів, він спробував уточнити:

— А це важливо?

Я вийшов із вагончика й завершив:

— Як дізнаюсь, одразу тобі скажу.

Мені теж треба було з кимось поговорити.

Раніше я завжди пер уперед, не зважаючи на поради, вирішуючи, що робити, по ходу справи. І, звісно, пив. Кому тоді потрібні поради? Мені бухло підказувало всі можливі шалені ідеї.

Тепер я тверезий, чи пак просохлий — може, мені б і допомога не завадила. Рідж відпадала. Ми настільки зчепилися, що підтримки від неї чекати годі, а якщо вона дізнається, що я купив пістолет, то, мабуть, заарештує.

Джефф, мій великий друг, пропав безвісти. Після того як через мене загинула його дитина, він наче зник із землі. Усі мої старання знайти його були марні.

Отак і виходить. Дожити до мого віку і не мати нікого, жодної душі, якій можна довіритися, — це кричущий сором і свідчення того, як дорого мені обійшовся мій спосіб життя. Я побавився з думкою, чи не зателефонувати Джині.

Я однозначно дещо до неї відчував. Я вже не розумів, що таке кохання, — не знав та ще й забув, — але вирішив почекати, доки дам раду з сім’єю вбивць.

Отже, лишався Стюарт, дилер. Замість того щоб до опупіння аналізувати цю ідею, я просто зателефонував йому, і він сказав:

— Заходь у гості, я тут нового трав’яного чаю купив.

Я міг лише сподіватися, що про чай він пожартував.

Дорогою зайшов у церковну крамничку. Така є біля храму августинців: багато всякого з мощами святого Юди, свіженькі книжки про покійного Папу. А те, чого я шукав, на очі не траплялося, просто як літак-привид.

Жінка за прилавком сказала:

— Я вас знаю.

Просто приспів мого життя.

І аж ніяк не веселий.

Вона сказала:

— Я знала вашу матір.

Я чекав звичних панегіриків, загальників і плачів на тему того, яка вона була свята людина, і так далі, і тому подібна фігня. Кивнув, гадаючи: «Перечекаємо беатифікацію...»

Жінка сказала:

— Важкий у неї був характер, у вашої матінки, але, мабуть, не мені вам про це розповідати.

Я одразу відчув до неї приязнь і спитав:

— А у вас є хрест святої Бриґіти?

Жінка усміхнулася — це була щира, привітна усмішка:

— Сили небесні, такого в нас давно не питали.

Але сказала, що перевірить у підсобці.

Чекаючи, я прочитав табличку з текстом «Desiderata»⁹ і розважив, що, маючи це і «ґлок», можна вважати себе готовим до підступів долі.

Жінка знайшла один хрест, здула з нього пил і сказала:

— Цінника на ньому немає.

Я дав їй двадцять євро, а вона сказала, що забагато. Я сказав, що хай віддасть решту бідним.

Вона не стримала ще одну усмішку:

— О, ми вже так їх не називаємо, ми кажемо «знедолені».