Кен Бруен – Хрест (страница 31)
Ніяких протестів, заяв, що він ні в чому не винен, взагалі ніякої боротьби.
Я сказав:
— Не вийде, хлопче.
Він заплакав. Я міг би знести що завгодно, яку завгодно херню, тільки не це. Я ледь не пригорнув його — ну і що далі? Дав йому поплакати, а потім сказав:
— Припини це. Я тобі допоможу відбутись якнайлегше.
Він втер очі і сказав:
— Мені треба закурити.
Я лишив гроші на столі й пішов з ним надвір. Він не став чекати, подався кудись, а я за ним.
— Що будеш робити, дитино? Ти зі мною? Я про те, що час приймати рішення.
Він зупинився й позирнув на мене з таким болем, що мені довелося відвести очі, а потім сказав:
— Не можу, вони мене вб’ють.
— А вони тебе все одно вб’ють.
Він із жахом в очах роззирнувся: на вулиці нікого не було. Сказав:
— Сподіваюся.
Коли я нарешті дістався додому, то був утомлений як чорт, але не настільки, щоб не помітити запах диму. Обережно зайшов у маленьку вітальню. Усі мої книжки лежали там купою, горіли й диміли будь здоров.
Пішов у ванну, набрав тазик холодної води й полив свої цінності.
Потім помітив стіл. Там стояла іграшкова машинка — вона теж горіла, і на передньому сидінні в ній сиділа фігурка з паличок, обвуглена, але цілком упізнавана як подоба людини. Я ризикував припустити, що то дівчинка. Під машинкою лежала записка:
Тобі мало?
Ґейл
От стерва.
А потім, у несподівану мить божевілля, я раптом подумав: «Дівчинко, ти врятувала мене від необхідності вирішувати, що робити з книжками. Я не знав, які саме брати в Америку. Тепер питань нема».
Але в мені наростала злість. Дівчина не тільки вдерлася в мій дім — ще й забрала єдине, що мало для мене бодай якесь значення. Книжки лишалися єдиною надійною, зручною зоною в моєму житті, і хай їй чорт, ця психопатка, падла, точно знала, що саме цим зробить мені боляче.
Віддихався, постарався уявити себе через місяць і озирнутися на цю подію. Це не полегшило бурю чистої ненависті, і я пообіцяв, ні, поклявся:
— Я з тобою покінчу до від’їзду, дівчисько, клянуся всім, що для мене святе, хай навіть від того загину. Я зупиню твій божевільний чад.
Ірландський вислів
МЕНІ БУВ ПОТРІБЕН ЗАХИСТ.
Цілком імовірно, Ґейл іще раз завітає — і з більш серйозними намірами. Краще підготуватись, і коли я збираюся взяти всю родину — як мінімум Ґейл і її батька, — то мені потрібно більше, ніж просто впевненість. Якщо вам сьогодні потрібно купити в Ґолвеї пістолет, то вибір вас просто балує. Тут перебувають представники стількох народів, що зброя — річ більш ніж поширена. Вчащаєш у паби, ходиш провулками і невдовзі дізнаєшся, де взяти наркоту, повію — все, чого душа бажає.
Я пішов до пабу в Солтгілл — у такі місця за власним бажанням не ходжу. Він далеко від великої вулиці, і вигляд у нього занюханий. Він зашоханий і є, а також здобув собі нову репутацію як місце, де купують і продають... що завгодно.
Такий собі Михаїл зі Східної Європи, який раз у раз називав себе то росіянином, то хорватом, то румуном, то представником якихось іще національностей, назви яких я не можу вимовити, возсідав за столиком під вікном. За місяць він перейде деінде, але сьогодні хвиля принесла його сюди і його штаб тут. Я знав його, хоча й не дуже добре, але достатньо, щоб коли я запитав, чи не взяти йому випити, він погодився.
У нього була машинна стрижка, яку ми називаємо їжачком, довге обличчя, пооране шрамами, й очі без виразу взагалі. Худий — на межі виснаження, а вік десь між «під п’ятдесят» і «тяжко за п’ятдесят». Він сказав, що буде дуже радий стопці горілки.
Я взяв її і дієтичну пепсі собі, підсів до нього. Він поглянув на мій напій і спитав:
— Кока-кола не п’єш?
А йому, блін, яке діло?
Я сказав:
— На дієті.
Він оглянув мої руки. Садна й синці заживали, але їх було ще видно, і він запитав:
— Ти вуличний боєць?
Коли дістану пістолет, мабуть, його пристрелю.
— Не з власної волі.
Правильна відповідь. Йому страшенно сподобалося, він зареготав на весь голос, показавши повний рот гнилих зубів, де щось зблиснуло — невже золото? Все, постараюся більше його не веселити.
— Пісня є така «Ролінг Стоунз». Любиш таке, ага?
А то, моя улюблена.
Я й сказав:
— Моя улюблена.
Знову сміх — тьху ти! — і він легковажно звинуватив мене:
— Жартуєш мені, так?
І мені вистачило розуму додати:
— Але не з тебе.
Він кивнув. Без сумніву, ми створені одне для одного.
Потім він одним духом вихилив горілку і сказав:
— Ну що тобі треба дістати, містере Вуличний Боєць?
Я схилився ближче до нього і сказав, що пістолет.
У нього задзвонив мобільник, він не став звертати увагу, сказав:
— Прошу в мій кабінет.
Я пішов за ним надвір, потім піднявся на гірку до солтгілльської церкви. Він жив в обшарпаному вагончику. Відімкнув його й закликав:
— Прошу, зайди.
Ми зайшли, і він поліз у глибину вагончика, витяг щось важке, замотане в ганчір’я, розгорнув — і там лежали «ґлок», «беретта» й автоматичний «браунінг». Вибирай, що любиш. Те, що його заклад розташувався просто біля церкви, своєрідно вписувалося в збоченську логіку нової Ірландії.
Я запитав:
— А не боїшся, що вагончик вкрадуть?
Він знову показав зуби і — їй-богу, не брешу! — загарчав, мовив:
— А хто це збирається в мене красти?
Наче я мав інсайдерські відомості.
Щоб відволікти його, запитав, скільки коштує «ґлок», — виявилося дорого.
Я і сказав: