Кен Бруен – Хрест (страница 30)

Я зміг поремонтувати апарат. Ґард хоч по ньому й потоптався, та від того лише корпус тріснув. Міцний горішок. Це я про апарат. Я налаштував звук і сказав:

— Кажи голосніше.

— Ми не знаємо.

Я відкинувся на спинку крісла і сказав:

— Оце пасаж. Я тобі дав досить матеріалу, щоб заарештувати родину психопатів, а ти нічого не робиш. Маєш досить доказів, щоб заарештувати людину, яка намагалася мене застрелити, і не можеш її знайти. Як ви взагалі за дорожнім рухом стежите?

І вона сказала найгірше, що могла:

— Я розумію твою досаду.

Я підскочив — ну гаразд, підскочив настільки, наскільки дозволяла хвора нога:

— Ні хріна ти не розумієш!

Встав і пішов геть.

Мені треба було щось зробити, тож я зосередився на слабшій ланці родини вбивць — братові, Шоні.

За інформацією, яку прислав Кіґан, хлопець нічим, крім музики, не цікавився, тож я почав перевіряти крамниці з дисками й музичними інструментами. Нудна, невдячна праця, але я не мав що ще робити. Після трьох днів такої тягомотини вже зібрався був махнути рукою, аж тут раптом його помітив. Просто біля Домінік-стріт — зайшов до крамниці, де продавали вживані гітари. Хлопець милувався однією, яка висіла на стіні, коли я підійшов до нього зі спини.

— Гарний інструмент.

Він різко озирнувся:

— Ми знайомі?

І раптом фото стало на місце в пам’яті — і розвіяло надокучливе питання, звідки я його знаю. Це був отой підліток у стилі ґранж, наслідувач Курта Кобейна, з кав’ярні в ТЦ на площі Ейр.

Очі в нього раптом зблиснули — він теж мене згадав.

Спробував пролізти повз мене, і я схопив його за руку, не дуже лагідно, відчув сухожилля в тонкій, як паличка, руці — і стис.

— Ай, боляче!

Здоровань за касою підвів голову й запитав:

— Якась проблема?

Я сказав Шонові:

— Я говорив із твоєю сестрою. Ти хочеш, щоб я йому розповів про розп’яття, чи підеш зі мною на каву? Можемо поговорити про вашу банду.

Він висмикнув руку й пішов надвір. Я поглянув на продавця, показав на гітару і сказав:

— Рок-н-рол як є.

Шон стояв надворі. На лобі в нього проступав піт, але він потирав долоні, наче мерз. Я сказав:

— У «Galway Arms» варять хорошу каву, і хтозна, якщо будеш чемно поводитися, то я візьму тобі й булочку з поливкою.

Ми пішли, а він сказав:

— Я солодкого не люблю.

Боже, я ледь не розреготався.

Господар закладу добродушно привітався зі мною, і Шон процідив крізь зуби:

— Що, всіх знаєте?

У нього був ще більш брікстонський акцент, ніж у сестри. У неї мовлення від цього набувало нальоту ніби досвідченості.

Мабуть, якщо винаходиш себе заново, то зміна акценту тебе не надто хвилює.

Я сказав:

— Річ у тому, друже, що я знаю тебе.

Господар приніс кавник, чашки і сказав:

— Смачного.

Шон почекав, доки той відійде, і сказав:

— Не знаєте.

Він витяг пачку цигаркового паперу, тютюн і став робите самокрутку.

— Тут не можна курити, закон не дозволяє. Ти пробув тут досить часу, щоб це дізнатися.

Він сунув тютюн у кишеню й сказав:

— Довбучий закон.

Я всміхнувся:

— Ну і, звісно, тобі й твоїй сім’ї він не писаний, так?

Я налив собі кави, подивився на нього. Він щулився, як побитий пес, що живе від копняка до копняка, і чекати зазвичай випадає недовго. А я просто один з великої черги тих, хто його по життю б’є. Обличчя в нього було все в прищах, губи потріскалися, пошерхли від нервового облизування. Він мав ніжні руки. Хтозна, може, став би музикантом. Але зараз до цього не йшло.

— Не думаю, що твоє серце належить цій... штуці. Тебе понесло за течією, і знаєш що? Коли гівно полетить на вентилятор, а станеться це скоро, вгадай, кому доведеться вигрібати по повній? Хай йому чорт, дуже сумніваюся, що твоїй сестрі: вона для цього занадто хитра.

Він підняв чашку, рука трусилася, сьорбнув — цей звук навіть дужче нагадував стогін — і сказав:

— Я вас не боюся.

Боявся. І не лише мене — взагалі всіх, хто ходить по планеті. Він просто одна з природжених жертв цього світу. Мені майже стало його шкода.

Майже.

Я сказав:

— Тобі треба боятися не мене. Власне, може бути так, що я — твоя єдина надія.

Він спробував виявити крутизну (може, ціле життя чекав такої нагоди) — роблено вишкірився і сказав:

— Та зараз, надія.

Отепер настав час поторохтіти кліткою. Ще одна його квола бравада — і я буду готовий її замкнути.

— Ось тобі два слова на майбутнє. Тебе або зловлять, або ти будеш і далі шукати отого брата, якого так відчайдушно намагається знайти твоя сім’я. Рорі його звали, так? Що буде, ти, мабуть, знаєш краще за мене, але відповідь тут навряд чи дуже красива. У цьому можемо погодитися, так? Коли я мав невелику бесіду з твоєю сестрою, у мене не було відчуття жодної спорідненості з її боку.

Він дивився на мене:

— Я не знаю, що таке «спорідненість».

Ах ти Боже мій.

Я зітхнув. Знищити цього хлопчака виявилося не так просто, як здавалося на перший погляд. Господи, він як цуценя біля шосе — ніби сподівається, що котрась машина зупиниться і його візьме. Я продовжив, хоча без особливого ентузіазму:

— Або сядеш до в’язниці. І такий хлопчик, як ти — довге волосся, слабацький характер... через твою сраку ще до вечері паровозом проїдуться, і то буде тільки початок.

Важко сказати, який варіант розвитку подій жахнув його більше. Ним прокотився дрож, він сказав:

— Я просто хочу додому, і все. Просто хочу піти.