Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 81)
Першим відчуттям Стара було щось схоже на жах, а першою думкою, що лист втратив чинність — вона ж навіть намагалася цей лист забрати. Та потім він згадав, як при прощанні вона назвала його «містер Стар» та попрохала його адресу... Вона вже, мабуть, написала йому другого листа, який також буде прощальним. Попри будь-яку логіку, його пересмикнуло від байдужості листа до всього того, що з ними трапилося пізніше. Він перечитав листа і зрозумів, що в листі нічого такого передбачено не було. Утім, перед дверима її дому вона вирішила залишити все, як є, тим самим применшуючи все, що між ними сталося, відвертаючи свій розум від того факту, що жодного чоловіка, крім нього, у неї на думці того полудня не було. Та зараз він просто був не в змозі в це повірити, і вся пригода почала тьмянішати, як засвічена плівка, навіть попри те, що він ретельно спробував прокрутити її кадр за кадром. Авто, узвіз, капелюшок, музика, сам лист — все здмухнуло, наче клапті толі з цоколю його дому. І Кетлін, що пішла, забравши із собою свої пам’ятні жести, повільне хитання головою, своє пругке жадібне тіло, свої босі ноги на мокрому хвилястому піску. Небеса поблідли та вицвіли; дощ із вітром тоскно заперіщили по піску, змиваючи сріблясту рибку назад в океан. Наставав новий день, і нічого не залишалося від попереднього, окрім стосу машинопису на письмовому столі.
Він пішов нагору. Йому здалося, що Мінна знову померла на першій сходовій площадці — відчуття, якого він силкувався позбутися, крок за кроком, та кожна сходинка потроху уповільнювала забуття. Перед ним простягнувся порожній поверх, двері спалень, за якими ніхто не спить. У своїй спальні він зняв краватку, розв’язав шнурки туфель і сів на край ліжка.
Все було безповоротно скінчено, крім одного, а чого саме — він ніяк не міг пригадати; аж раптом йому пригадалося: її авто все ще стояло на парковці готелю. Він виставив будильник, залишаючи собі шість годин сну.
Підрозділ 15 (частина перша)
Це Сесилія, яка підхопить розповідь. Гадаю, що в цьому місці найцікавішим було б простежити за моїми власними кроками, оскільки це той випадок з мого життя, якого я соромлюся. А якщо люди чогось соромляться, то з цього може вийти чудова історія.
Коли я послала Вайлі Вайта до столу Марти Дод допитатися, хто ця дівчина, то його розвідини не досягли успіху, однак неждано-негадано ця зацікавленість переросла мало не в головну мету мого життя. Також я припускала — і цілком слушно — що й Марта Дод виявить до неї непересічний інтерес: аякже, сидіти пліч-о-пліч з дівчиною, від якої в захваті вінценосні особи і яка, того й дивись, стане домагатися місця в королівському колі нашої невеличкої феодальної системи — і навіть не знати її імені...
З Мартою ми були мало знайомі — лише віталися — і звернутися до неї напрямки, вочевидь, викликало б пересуди, тому я поїхала на студію і завернула до Роуз Мелоні.
З Роуз Мелоні я була на дружній нозі. Звикла на неї дивитися так, як дитина дивиться на утриманця сім’ї. Завжди знала, що вона сценаристка, та все ж я виросла із думкою, що сценаристи — це щось на кшталт секретарів, хіба що від сценаристів зазвичай відгонить коктейлями та вони частіше приходять на обід. І говорили поза очі про них так само, як і про секретарок, за винятком тих особин, котрі йменувалися драматургами й залітали зі Сходу. От із ними обходилися справді з повагою, якщо, само собою, вони не застрягали надовго, а якщо ж таки вони зловживали гостинністю, то тим самим тоді вони опускалися до решти: до розряду білих комірців.
Робоча кімната Роуз розміщалася в «старому корпусі письменників». Така галерея комірчин, що залишилися від доби німого кіно і все ще відлунюють мученицькими стогонами ізольованих писак-поденників та нероб, є чи не на кожній студії. Тоді саме переповідали кумедну пригоду з новим продюсером, котрого якось згараздило побувати у цій галереї келій, і після 'їхніх відвідин той занепокоєно телефонував у правління.
— Хто всі ці люди?
— Мають бути письменники.
— Я теж так думав. Але ж письменники мусять писати, а я хвилин десять простежив за ними, так от двоє і рядка не нашкрябали.
Роуз сиділа за друкарською машинкою, і вже збиралася зробити перерву на ленч. Критися від неї я не стала: сказала, що в мене є суперниця.
— Темна конячка, — поскаржилась я. — Навіть імені її не знаю.
— Гм-м, — сказала Роуз. — Ну, може, про це я щось і знаю. Щось таке мені хтось розповідав.
Цим «хтось», безсумнівно, був її племінник Нед Солінджер, кур’єр у Стара. Її гордість і надія. Свого часу вона відправила його до Нью-Йоркського університету[202], де він, навчаючись на бакалавра, грав за футбольну команду. А потім на першому ж році навчання на медичному факультеті[203], після того, як йому відмовила дівчина, він відтяв від жіночого трупа ту його частину, яку не прийнято освітлювати в пристойній пресі, і послав її тій дівчині. І не питайте мене, навіщо. Зневажений і долею, й людьми[204], він знову опинився на самому дні і все ще перебував там.
— Що ж вам відомо? — запитала я.
— А було це в ніч землетрусу. Вона впала в озеро, що тоді розлилося на знімальному майданчику, а він пірнув за нею в воду і врятував їй життя. А ще хтось розповідав, що вона буцімто стрибнула саме з його балкона і зламала собі руку...
— А хто вона така?
— Ну, це теж цікаво...
Цікаво, що саме тут у Роуз задзеленчав телефон, і я як на голках змушена була дожидатися, поки вона не закінчить тягучу розмову з Джо Рієнмундом. Той, судячи з усього, намагався по телефону з’ясувати, чого вона вартує як сценарист і чи писала вона коли-небудь сценарії взагалі. І це у неї, яка знана тим, що була на студії того самого дня, коли Гриффіт[205] вигадав крупний план!
Під час розмови вона тихо кректала, корчилася, наче в муках, строїла в слухавку міни, тримаючи її на колінах, так що голос з того боку лінії було заледве чути — й мимохідь встигала скоромовкою коментувати мені все, що рокотів Рієнмунд.
— Що він там робить — чи він так марнує час між діловими зустрічами?.. Та він вже по десять разів ставив мені кожне питання... Це все є в службовій записці, що я послала йому...
А в слухавку:
— Якщо це потрапить до Монро, то він від мене нічого не залишить. А я хочу довести справу до пуття!
Вона знову страдницьки примружила очі.
— А зараз він розподіляє ролі... Роздає дрібні ролі... Призначає Баді Ебсона... Господи, йому однозначно нема чим зайнятися... А тепер він віддає роль Гарі Девенпорту... переплутав його з Дональдом Криспом... Розкрив на колінах великий довідник акторів... я просто чую, як він шарудить сторінками... Сьогодні зранку він відчуває себе великим босом, другим Старом, а мені — Христа заради! — до ленча треба написати ще дві сцени.
Врешті-решт, Рієнмунд відчепився, а може, хтось відволік його з того кінця лінії. Офіціант зі студійного буфету приніс для
Роуз легкий ленч, а мені кока-колу — того літа я вирішила вдень не їсти. Перш ніж прийнятися за ленч, Роуз відстукала на машинці одне речення. Мене дуже бавив її творчий метод. Якось у мене на очах вона на пару з якимось молодим чоловіком вихопила історію з «Сетурді івнінг пост», змінила персонажів і все таке. Потім вони сіли до роботи: кожна репліка тепер звучала як відповідь на попередню, а разом виникало враження, ніби за кожною реплікою стоять люди просто з життя, які силкуються бути чи то кумедними, чи ніжними, чи хоробрими. Я завжди хотіла побачити ту стрічку на екрані, та якось вона пройшла повз мене.
Я ставилася до неї, як до старої та дешевої, але все ж таки улюбленої іграшки. Вона заробляла три тисячі на тиждень, і всі її чоловіки пиячили досхочу, а потім били її смертним боєм. Та сьогодні я прийшла не ляси точити, а сокиру на суперницю.
— Так от, як її ім’я? — не відчіплялася я.
— Авжеж, — замислилась Роуз. — Ім’я. Потім він ще не раз телефонував їй і якось обмовився Кейті Дулан, що кожного разу потрапляв не туди. Тож ім’я хоч і є, та не те.
— Гадаю, він таки її знайшов, — сказала я. — Добре, ви знаєте Марту Дод.
— От лиха вдача у бідолахи! — вигукнула вона з готовим театральним співчуттям.
— Чи не могли б ви запросити її завтра на ленч?
— Зараз вона не голодує. Є там один мексиканець...
Я пояснила, що доброчинність у мої наміри не входить. Роуз згодилася співпрацювати. І зателефонувала Марті Дод.
Підрозділ 15 (друга частина)
Наступного дня ми вже обідали в «Бев Браун Дербі»[206], сонному ресторані, до якого благоволять перебірливі до їжі клієнти, які зазвичай виглядають так, буцімто їм нічого іншого не треба, як тільки прилягти. Хоча за ленчем, коли жіночки перші п’ять хвилин після того, як поїли, влаштовують спектакль, навіть тут спостерігається певне пожвавлення, та ми були доволі млява трійця. Якби не мій шкурний інтерес, тільки мене б тут і бачили. Марта Дод була справжня селючка, котра так ніколи навіть не второпала, що ж із нею таки сталося, та й виставляти їй було нічого, хіба що бліді тіні біля очей. Вона все ще вірила, що те життя, яке їй пощастило скуштувати, і було справжнім життям, а те, що відбувається з нею зараз — лише очікування, що затяглося довше, ніж хотілося.