Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 83)

— Мені хотілося б, щоб ви залишились. Є в вас щось, що поки не дає розкритися в кіно, що не дає розповісти історію його мовою...

— Та хай йому грець, цьому вашому кіно! — спалахнув Бок-слі. — Тут же не можеш дати собі волю...

Він осікся. Розумів, що Стар, який тут керманич, знаходить для нього час під невпинним штормовим вітром... що вони ведуть бесіди під безкінечний скрип такелажу судна, що йде відкритим

морем, увесь час міняючи галс. Або ще, як часом здавалося, вони перебували у здоровенній каменоломні, де навіть щойно витесані мармурові брили мають філігранні візерунки старих фронтонів, напівстерті написи минулого.

— Увесь час хочеться переробити, — сказав Бокслі. — Та це ваше масове виробництво...

— Така умова, — сказав Стар. — Завжди є якась вошива умова. От зараз ми знімаємо життя Рубенса. Припустімо, я попросив би вас намалювати портрети багатих придурків, таких як Пет Брейді та я, Гарі Купер та Маркус, у той час як вам хотілося б писати Ісуса Христа! Хіба при цьому ви не скуті умовою? А наші умови такі: ми змушені брати у нашої публіки те, що складає її улюблений фольклор, причепурювати його і в такому вигляді повертати назад. А все поза цим і робить кіно цукерочкою. Тож чи не додасте ви нам, містере Бокслі, дрібку цукру?

І Бокслі розумів, що він міг би, сидячи сьогодні ввечері з Вайлі Вайтом в «Трокадеро»[211], шпетити Стара на всю губу, та він читав лорда Чарнвуда[212] і визнавав, що той, подібно до Лінкольна, вождь, що веде тривалу війну на багатьох фронтах; майже одноосібно за десять років Стар просунув кіно далеко вперед, причому настільки, що зміст фільмів категорії «А»[213] став ширшим і багатшим від того, що побачиш на театральних підмостках. Митцем Стар був, як і Лінкольн генералом, не за професією, а з необхідності.

— А ходімо зі мною до Ла Борвіца, — запропонував він. — Їм там зараз безумовно потрібен цукор.

У кабінеті Ла Борвіца в напруженій накуреній атмосфері — і, здається, у патовому становищі — сиділи два сценаристи, секретар-стенографістка і виконавчий продюсер, причому так і сиділи, як їх залишив Стар три години тому. Стар пробіг поглядом по обличчях і не побачив нічого втішного. Буцімто поштиво схиляючи голову перед майбутньою невдачею, Ла Борвіц подав голос:

— У нас тут дуже вже багато персонажів, Монро.

Стар делікатно чмихнув.

— Але ж у цьому головний задум фільму.

Він вийняв з кишені дріб’язок, позирнув на люстру на ланцюжках і підкинув вгору монету в півдолара, яка, дзвякнувши, впала в чашу люстри. Потім зі жмені монет Стар вибрав квортер.

Ла Борвіц невесело спостерігав; він знав цю звичку Стара кидати монети і розумів, що пісок у пісочному годиннику невпинно стікає. Скориставшись з того, що цієї миті ніхто на нього не дивиться, Ла Борвіц раптом скинув руки, які до того він тримав під столом, — високо здійняв долоні в повітря, так різко й високо, що, здавалося, вони зараз відірвуться від зап’ясть, і знову сховав. Здається, від цього йому полегшало. Він опанував себе.

Один зі сценаристів теж вийняв з кишені кілька монет; миттю узгодили правила гри: «Монета повинна впасти в люстру, не зачепивши ланцюжків. А те, що впало в люстру, йде у банк».

Гра захопила всіх на півгодини, всіх, окрім Бокслі, котрий сидів оддалік, занурившись у сценарій, та секретарки, яка вела рахунок. Вона вирахувала вартість часу цих чотирьох чоловіків, отримавши шістнадцять сотень доларів. У кінцевому підсумку Ла Борвіц виявився переможцем, вигравши п’ять з половиною доларів, а прибиральник приніс розсувну драбину і вибрав гроші з люстри.

Несподівано втрутився Бокслі.

— Від цього сценарію тхне провалом.

— Що?

— Це — не кіно.

Всі приголомшено подивилися на нього, а Стар приховав посмішку.

— Тож серед нас є справжній кіномитець! — вигукнув Ла Борвіц.

— Монологи гарні і їх багато, — не знітився Бокслі, — але не ситуацій. Врешті-решт, це ж не роман, тому текст занадто довгий. Не можу точно пояснити свої відчуття, та з ним щось не те. Він мене залишає байдужим.

Він повертав їм те, що в нього вкладали протягом трьох тижнів. Стар відвернувся, спостерігаючи за рештою краєм ока.

— Нам потрібно не менше персонажів, — сказав Бокслі, — а більше. Як я це розумію, у цьому задум.

— Саме в цьому, — підтвердили сценаристи.

— Авжеж, саме в цьому, — погодився Ла Борвіц.

Та увага, яку Бокслі привернув до себе, його явно надихала.

— Нехай кожен персонаж побачить себе на місці іншого, — запропонував він. — Скажімо, полісмен ось-ось має заарештувати злодія, аж раптом бачить, що у злодія насправді його обличчя. Це ж можна зробити в кіно. Та й лейтмотивом стрічки може бути: «Постав себе на моє місце».

І раптом усі знову взялися до роботи, підхоплюючи цю нову тему по черзі, неначе музиканти у джаз-бенді, що виходять до народу зі своїм свінгом. Завтра, цілком можливо, цю тему вони відкинуть, та на певний час життя у кабінеті завирувало. Що спрацювало більше — невідомо: чи то шпурляння монет, чи то слова Бокслі. Але ж Стар відтворив потрібну атмосферу: не погоджуючись бути ані на поводу в інших, ані брати вудила управління на себе, він почувався і діяв, а часом навіть і виглядав, як маленький хлопчик, що влаштував театр.

Він пішов із кабінету та, виходячи, навмисно торкнувся плеча Бокслі на знак схвалення, щоб усі побачили — не хотів, щоб вони накинулися на нього гуртом і за якусь годину загасили його запал.

Епізод 16 (друга частина)

У кабінеті на Стара чекав доктор Бер. З лікарем був мулат з портативним кардіографом, що нагадував величезну валізу. «Детектор брехні» — охрестив цей прилад Стар. Він роздягнувся до пояса, і почалося щотижневе обстеження.

— Як почуваєш себе останніми днями?

— Та-а, як завжди, — повів плечем Стар.

— Рвеш жили? Взагалі-то спиш?

— Годин по п’ять. Якщо лягаю рано, то просто лежу.

— Приймай снодійні пігулки.

— Від жовтих голова як з похмілля.

— Приймай тоді по дві червоні.

— Від червоних — нічні кошмари.

— Тоді приймай по одній кожну — жовту першу.

— Гаразд, спробую. Ну а ти як?

— Скажемо так: я про себе дбаю, Монро. Бережу себе.

— Чорта з два, бережеш. Всю ніч, буває, на ногах.

— Зате потім сплю цілий день.

За десять хвилин Бер сказав:

— Здається, непогано. Тиск підвищився на п’ять поділок.

— Добре, — сказав Стар. — Це ж добре, чи не так?

— Добре. Кардіограми розшифрую ввечері. Так коли ж ми з тобою дременемо хоч куди-небудь, та подалі від усіх?

— Треба як-небудь, — сказав Стар безтурботно. — Ось лише трохи розвантажусь — десь за півтора місяця.

Бер глянув на нього з непідробною симпатією, якою пройнявся за три останні роки.

— От у тридцять третьому, коли ти все послав до дідька, тобі й справді стало краще, — нагадав він. — І це всього за три тижні.

— Гаразд, я знову так і зроблю.

«Ой, не зробить», — подумав Бер. Коли ще жива була Мінна, Беру вдавалося-таки з її допомогою добиватися, щоб Стар брав хоча б коротенькі перепочинки, — і останнім часом Бер потай вивідував, кого Стар вважає найближчими друзями. То мали бути такі друзяки, що могли витягти його з роботи і протримати подалі від неї якомога довше. Та це вважалося справою майже безнадійною, якщо не сказати більше. А жити Стару залишалося вже зовсім недовго. У кращому випадку — десь з півроку — тут і кардіограми не потрібні. Не знайшлася ще така людина, що б могла умовити Стара кинути все, розлягтися на моріжку і витріщатися в небокрай цілі півроку. Такий краще вже помре. І що б він там не казав, все зводилося до одного: робота до повної знемоги, як то бувало й раніше. Втома — то не тільки отрута, але й своєрідний наркотик; і Стар, судячи з усього, отримував від неї рідкісну, майже фізичну насолоду; саме перенапруга давала йому ясну голову. То була своєрідна перверзія життєвої сили, і в своїй практиці Бер вже стикався з подібним — і розумів, що втручатися тут — справа марна. Йому таки вдалося поставити на ноги одного-двох, та то було пусте: тріумф у врятуванні шкаралупи з умертвінням нутра.

— Тримайся, як тримався раніше, — мовив він.

Вони обмінялися швидкими поглядами. Чи знав Стар? Імовірно. Та він не міг знати, коли і скільки йому залишилося.

— Якщо я триматимуся, як тримався раніше, то нічого більшого мені й не треба, — посміхнувся Стар.

Мулат закінчив укладати свій кардіограф.

— За тиждень, в цей же час?

— О’кей, Білле, — сказав Стар. — Бувай.

Коли двері за ними зачинилися, Стар включив диктограф. Тієї ж миті почувся голос секретарки:

— Вам знайома така міс Кетлін Мур?

— А що? — стрепенувся він.

— Якась міс Кетлін Мур — на лінії. Каже, що ви просили її зателефонувати.