Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 85)
— І давно ти його знаєш, цього американця? — запитав він.
— О, я з ним знайома вже кілька місяців. Ми зустрічались. Ми розуміємо одне одного. Він все говорив: «У нас все злагодиться».
— Навіщо ж зателефонувала мені?
Вона відповіла не зразу:
— Хотіла ще раз побачитися. І до того ж він повинен був приїхати сьогодні, але вчора ввечері відбив телеграму, що ще на тиждень затримається. Мені треба було поговорити з другом — врешті-решт, ти ж мені друг?
Зараз він жадав її сильно, та якась частина його розуму залишалася холодною і все йому нашіптувала: «Вона перевіряє, чи я справді закоханий у неї настільки, що ладний одружитися. А вже тоді подумає, чи не кинути того американця. Але для того їй потрібна впевненість у серйозності моїх намірів».
— А ти кохаєш американця? — запитав він.
— Авжеж, кохаю. У нас все вже вирішено. Він врятував мені життя. І розум — від божевілля. І зараз він їде до мене майже з того краю світу. Це я так вирішила.
— Але... чи ти кохаєш його?
— Так, я його кохаю.
Це «так» пролунало, ніби «ні»; а «ні» підказало йому сказати й за себе, щоб вона відчула. Він обійняв її, поцілував з проволоком в губи, надовго притис до себе. Ніжно-ніжно.
— Не сьогодні, — прошепотіла вона.
— Хай так.
Проїхали мостом самовбивців з новою, дуже високою дротяною загорожею.
— Я знаю, як воно буває, — сказала вона. — Але як усе ж це безглуздо. Англійці не вбивають себе, коли не в змозі досягнути бажаного.
На під’їзді до готелю вони розвернулися й поїхали назад. Ніч була темна, безмісячна. Хвиля бажання спливла, й обоє певний час мовчали. Її розповідь про королів дивним чином воскресила в його пам’яті кадри дитинства: наче в перлинах намиста, в білих вогнях Мейн-стрит у місті Ері, в штаті Пенсільванія. Йому п’ятнадцять. У вітрині ресторану омари та зелені водорості, яскраво підсвічений грот з мушлями. А далі, за бордовою портьєрою, дивовижна містерія безмовних людей серед музики скрипок. Це було якраз перед тим, як він подався до Нью-Йорка. Ця дівчина нагадала йому свіжу рибу й омарів у льоду у вітрині. Вона була Красивою Лялькою. Мінна Красивою Лялькою ніколи не була.
Вони заглянули в очі одне одному, і очі її запитали: «Ну, що: виходити мені за американця?» Він не відповів. І лише через деякий час запропонував:
— Давай з’їздимо кудись на вікенд.
Вона подумала.
— Ти про завтра?
— Здається, так.
— Ну ось завтра я й скажу.
— Скажи сьогодні. А то, чого доброго...
— Знайдеш листа в машині? — закінчила вона сміючись. — Ні, в машині листа не буде. Тепер ти знаєш майже все.
— Майже все...
— Так, майже. Лишилися дрібниці.
Він має дізнатися, що за дрібниці. Завтра вона розповість. Він сумнівався, що вона була такою вже крутихвісткою, принаймні так йому хотілося думати; адже звичка міцно та надовго прикувала її до «того чоловіка», до короля. Три роки вкрай ненормального становища: однією ногою при дворі, а іншою — на задвірках. «Треба було багато сміятися, — розповідала вона. — І я навчилася багато сміятися».
— Він міг би й одружитися з тобою — одружився ж Едуард Восьмий на місіс Сімпсон[220], — зауважив Стар, закидаючи королю.
— Але ж він був одружений. І не був романтиком. — Вона замовкла.
— А я?
— Авжеж, — сказала вона з неохотою, неначе розкриваючи козирі. — В тобі є й романтик. У тобі взагалі три або чотири різні людини, але кожна з них — наче з серцем на долоні. Як у всіх американців.
— Не варто сліпо довірятися американцям, — посміхнувся він. — Може, вони й відверті, та люблять швидко змінювати думку.
Вона виглядала збентеженою.
— Хіба?
— Дуже швидко і безповоротно, — підтвердив він. — І ніщо не змусить їх передумати.
— Ти мене лякаєш. З американцями я завжди почувалася в безпеці.
І раптом вона здалася такою самітною, що він узяв її за руку.
— Куди ми завтра поїдемо? — запитав він. — Може, в гори... хоч у мене завтра й купа справ, та я їх всі відкладу. Зможемо виїхати о четвертій і під вечір будемо там.
— Не певна. Якось я розгубилася. Я вже зовсім не нагадую собі ту дівчину, що приїхала до Каліфорнії починати нове життя.
Він міг би сказати їй тут і зараз: «Це і є нове життя», — позаяк він знав, що воно так і є, знав, що не можна відпускати її тепер; але щось інше в ньому застерегло, мовляв, ранок мудріший від вечора, і це «щось» лунало доросліше й розсудливіше від романтика. Все можна сказати й завтра. А вона все дивилася на нього, очі її ковзнули по його обличчю — з чола на підборіддя, і знову вгору, і знову вниз, — і вона повільно і якось дивно поводила головою слідом за поглядом....
...Це твій шанс, Старе. Не проґав його. Це — твоя дівчина. Вона може врятувати тебе, почуття до неї повернуть тебе до життя. Вона потребує турбот, і ти знайдеш в собі сили. Але не зволікай, не мовчи, забери її з собою. Жоден з вас не знає, що далеко звідси цієї ночі «той американець» знов поміняв свої плани. І в цю хвилину його потяг вже минає Альбукерке[221]; точно за розкладом. Потяг прибуває вчасно. І вже вранці той американець буде тут.
...Шофер повернув нагору до будиночка Кетлін. Віяло теплом навіть і в темряві... втім, поруч із нею все для Стара ставало ніби зачарованим: цей лімузин, недобудований будинок на узбережжі, самі дороги, якими вони їздили разом розкиданим містом. Пагорб, яким вони піднімалися зараз, відлунював рівний і радісний шурхіт коліс, наповнюючи його душу наснагою життя.
Прощаючись, він знову відчув, що розлучатися не можна, хай навіть і на кілька годин. Між ними було всього десять років, та він відчував шаленство, таке схоже на кохання вже літнього чоловіка до молодої дівчини. Воно було глибоким і відчайдушним, коли годинник відбиває час навперейми з твоїм серцем, і воно штовхало його, всупереч всій логіці його життя, пройти всередину й сказати: «Це — назавжди».
А Кетлін чекала, сама сповнена нерішучістю... рожево-срібна паморозь ладна розтанути з першим повівом весни. Кетлін була європейка і звикла коритися волі сильних світу цього, але було в ній і затяте почуття власної гідності, яке окреслювало межу, яку не можна переступати. І в неї не було ілюзій щодо міркувань, якими керуються принци.
— Тож завтра їдемо в гори, — повторив Стар. Від його зваженого рішення залежали тисячі людей... і не можна було разом перекреслити те, чим займався двадцять років.
Весь наступний ранок, ранок суботи, він був дуже зайнятий. О другій, коли він після легкого ленчу повернувся до кабінету, на нього чекала пака телеграм: в Арктиці загубилося знімальне судно компанії; кінозірка зазнала лихої слави; якийсь сценарист позивається на мільйон доларів; в Європі нищать євреїв. Останньою просто йому в очі дивилася телеграма:
«СЬОГОДНІ ОПІВДНІ ВИЙШЛА ЗАМІЖ. ПРОЩАВАЙТЕ»; і збоку наліпка: «Відправляйте відповідь “Вестерн Юніон телеграм”».
Епізод 17
Я ні про що не знала, бо їздила на озеро Лейк-Луїз[222], а коли повернулася, то студію оминала. Думала в середині серпня вже податися на Схід, якби одного дня мені додому не подзвонив Стар.
— Хочу, Сесиліє, дещо тебе попросити... Влаштуй-но мені зустріч з членом Комуністичної партії.
— З яким? — запитала я, дещо спантеличена.
— З будь-яким.
— Невже у вас на студії їх бракує[223]?
— Маю на увазі когось із ватажків... з Нью-Йорка.
Минулого літа я вся була в політиці... тоді я, мабуть, могла влаштувати зустріч із самим Гарі Бриджесом[224]. Та не встигла я повернутися восени до коледжу, як мій хлопець загинув в автомобільній аварії, і тепер я не мала потрібних зв’язків. Правда, чула, що десь у цих краях перебуває один чолов’яга з «Нью масиз»[225].
— Обіцяєш йому недоторканність? — запитала я жартома.
— Само собою, — відповів Стар серйозно. — І волосина з голови не впаде. Добудь такого, хто вміє говорити... Попроси, нехай прихопить якусь свою книжку.
Говорив він так, неначе хотів зустрітися з прибічником культу «Я ЄСМЬ»[226].
— Тобі блондинку чи брюнетку?
— Ні-ні, добудь мені чоловіка, — сказав він похапцем.
Почувши по телефону голос Стара, я пробудилася до життя... бо з того моменту, як увірвалася до батькового кабінету, все на білому світі стало здаватися мені борсанням у плювальниці. Та цей дзвінок Стара міняв геть усе... міняв мій кут зору, міняв саму атмосферу довкола. Стар був неначе жаровня знадвору прохолодної ночі.
— Твоєму батьку, либонь, не слід про це знати, — додав Стар. — Заодно чи не могли б ми удати з нього болгарського музиканта чи ще когось?
— Зараз вони ні в кого не рядяться, одягаються, як усі.
Та влаштувати зустріч виявилося важче, ніж спершу гадалося... Переговори Стара з Гільдією сценаристів[227], що тривали більше року, практично зайшли в глухий кут. Певно, вони боялися підкупу й мене питали, у чому, власне, полягає «пропозиція» Стара. Потім Стар мені розповів, що до зустрічі він готувався: переглянув російські революційні стрічки, що були в його домашній фільмотеці. Також прокрутив «Доктора Калігарі»[228] та фільм Сальватора Далі
Та розум його залишився до марксизму глухим. Він був раціоналістом, який доходив до всього своїм розумом, без допомоги книжок — і він тільки виборсався з тисячолітніх мудрощів талмудизму в кінець вісімнадцятого сторіччя. Краху своїх переконань він би не переніс... він плекав властиву парвеню пристрасну відданість вигаданому минулому.