Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 86)

Ця зустріч відбулася у місці, яке я називала «лайкова кімната» — то була одна з шести кімнат, які колись робив для нас декоратор не звідки-небудь, а з нью-йоркської компанії «Слоанз»[230]ще багато років тому, і цей термін чомусь запав мені в пам’ять.

Це була кімната, де дизайнер дав собі волю: килим ангорської шерсті досвітнього кольору, попелястий, ніжніше якого годі й уявити, ступити на який якось і нога не підійметься; а сріблясту панельну обшивку та столи з шкіряними стільницями, і картини в рамах вершкового тону та інші витончені дрібнички, здавалося, настільки легко забруднити, що тут і дихнути було страшно, хоча й вид на кімнату крізь відчинені двері, коли вікна навстіж, і вітерець тріпоче буркотливо завісами, дійсно милував зір. Ця кімната була прямим нащадком традиційної американської вітальні, яка зазвичай шість днів на тиждень була замкнута на ключ і відкривалася лише в неділю. Попри все, саме цю кімнату я й обрала для запланованої події, бо сподівалася, що б там не сталося, а воно надасть їй репутації й зробить її надалі частиною історії нашого дому.

Стар прибув першим. Блідий, знервований, чимось стурбований, от тільки голос залишався, як завжди, спокійним і розважливим. У тому, як він зустрічав вас, була прикметна особиста звичка: він підходив до вас просто впритул, точно прибравши з дороги все, що могло стати на заваді, і вивчав вас з безпосередністю дитини — звичка, якої він ніяк не міг позбутися. Несподівано для себе я поцілувала його і повела в «лайкову кімнату».

— Коли повертаєшся до коледжу? — запитав він.

Раніше ми вже спілкувалися на цю захопливу тему.

— А хочеш, щоб виглядати тобі до пари, я вдягатиму туфлі на низьких підборах і зроблю собі зачіску з прилизаним волоссям? — запитала я.

— Давай повечеряємо разом, — запропонував він. — Хай усі думають, що я твій батько, та мені байдуже.

— Люблю літніх чоловіків, — запевнила я, — якщо, звісно, він не ходить на милицях, все інше стосується лише двох — хлопця та дівчини.

— І багато у тебе було тих хлопців?

— Вистачає.

— Люди закохуються і люди розкохуються, і так увесь час, хіба ні?

— Кожні три роки, чи щось таке, принаймні так стверджує Фанні Брайс[231]. Я щойно в газеті читала.

— Дивовижно, як їм це вдається, — гмикнув він. — Та, здається, це правда, я й сам тому свідок. Закохані, вони кожного разу виглядають переконливо. Аж раптом виглядають вже не так переконливо. А потім переконуються знову.

— Це тому, що занадто вже багато ти дивишся своє кіно.

— А от цікаво, — не вгавав він, — чи вони так само переконані вдруге, втретє і вчетверте, як і першого разу?

— З кожним разом все більше, — запевнила я, — а найбільше — востаннє.

Він поміркував над моїми словами і начебто з ними погодився.

— Певно, що так. Востаннє — найбільше.

Те, як він це сказав, мені зовсім не сподобалося, і я раптом збагнула, що під личиною успішного ділка криється нещасна людина.

— От морока! — вирвалось у нього. — Як минеться — буде краще.

— Зачекай-но! — Здається, старші карти потрапили не в ті руки.

Тут доповіли, що прийшов Бример, той самий член партії, і, поспішаючи до дверей його зустрічати, я посковзнулася на одному з тих килимочків-павутинок, і мало не впала йому в обійми.

Він виявився притягальним чоловіком, цей Бример, скидався десь на Спенсера Трейсі[232] і відрізнявся хіба що різкішими рисами обличчя і ширшим колом емоцій, що малювалися на ньому.

І поки вони зі Старом тиснули одне одному руки й обмінювалися посмішками, змірюючи один одного поглядами, наче бійці перед сутичкою, мені мимоволі подумалося, що більш насторожених одне до одного людей я ще не зустрічала. З першої ж хвилини вони пильнували одне одного, при цьому обидва були підкреслено люб’язні зі мною і навіть пом’якшували закінчення речень, коли дивилися в мій бік.

— Що це ви, люди добрі, надумали? — почав Стар. — Всю ж мою молодь збиваєте з пуття.

— Вірніше, ми її розбудили, — відказав Бример.

— Спершу ми пускаємо на студію з півдюжини росіян — вивчати виробництво, — продовжував Стар. — Взірцеве виробництво, зауважте. А слідом за тим ви беретеся ламати ту єдність, яка й робить студію цим самим взірцевим виробництвом.

— Єдність? — перепитав Бример. — Ви маєте на увазі те, що зветься «корпоративним духом»?

— Та ні, — нетерпляче мотнув головою Стар. — Здається, то ви копаєте під мене. Якраз тиждень тому просто до мого кабінету вламується якийсь, так би мовити, письменник, а насправді неприкаяний п’яничка, і ну мені розповідати, як вести мою власну справу.

Бример посміхнувся.

— Як на мене, ви не схожі на людину, яка буде слухати, як її повчають, містере Стар.

Від чаю вони не відмовилися. Коли я повернулася, Стар розповідав якусь потішну історію про братів Ворнерів, і Бример сміявся разом з ним.

— Розповім ще одну, — сказав Стар. — Якось Баланчин, той самий російський танцівник, поплутав 'їх з братами Ріц[233]. І ніяк не міг второпати, на кого з них він працює, а кому ставить танці. Тож він ходив кругами і скаржився, мовляв, ті брати Ворнер ніяк у нього не затанцюють.

Ранній вечір складався досить тихо, Бример запитав, чому продюсери не підтримують Антинацистську лігу[234].

— Це через вас, добрі люди, — відповів Стар. — Це тому, що саме ви баламутите наших сценаристів. За великим рахунком, ви лише гаєте час. Письменники, вони як діти — навіть коли ніхто їм не заважає, вони не в змозі зосередитися на роботі.

— Вони у вашій справі як фермери, — ґречно заперечив Бример. — Фермер вирощує збіжжя, а свято врожаю — для інших. У них на продюсера таке ж почуття образи, що й у фермера на містянина.

А в мене з голови не виходила та дівчина Стара: чи не закінчено часом між ними. Пізніше я почула всю історію від самої Кетлін. Ми стояли під дощем на розбитій дорозі, що зветься Ґолдвін-терейс. І тоді я зрозуміла, що сьогоднішня зустріч, мабуть, відбувалася всього через тиждень після того, як вона послала ту телеграму. Але й не послати її вона не могла. Той американець, щойно зійшовши з поїзда, одразу ж потягнув її до реєстрації, анітрохи не сумніваючись, що саме це було її най-заповітнішим бажанням. Була восьма ранку, і в голові у Кетлін все паморочилося, і єдина ясна думка була про те, щоб дати телеграму Стару. В теорії можна, звичайно, зупинитися й оповістити: «Послухай, я тут забула тобі сказати, що я зустріла одного чоловіка...».

Та повернути, як на залізничній колії, було вже неможливо: її було прокладено американцем настільки старанно, з такою певністю, з таким напором, з таким відчуттям полегшення від виконаної обіцянки, що коли той потяг підхопив її, вона відчула себе, наче той вагон, коли раптом перевели стрілку на іншу колію. Вона запам’ятала, як він спостерігає за нею через стіл, як вона пише телеграму, і їй лишалося лише сподіватися, що читати догори дриґом він не вміє...

Коли я думками повернулася до кімнати і прислухалася до розмови, вони вже цих бідолашних сценаристів розтерли на порох... Бример же зайшов настільки далеко, що погодився, що ці письменники — народ «безхребетний».

— Нема в них стрижня стояти за стерном, — гнув свою лінію Стар. — Рішучості волі заміни немає. Подеколи доводиться виказувати твердість, навіть коли й сам її зовсім не відчуваєш.

— І я маю такий же досвід.

— Доводиться казати: «Має бути так і тільки так», хай навіть сам ти в цьому геть не певен. У мене таке буває з десяток разів на тиждень. Виникають ситуації, коли, по суті, немає переконливих доводів ні «за», ні «проти». А ти вдаєш, ніби є.

— Це відчуття відоме всім лідерам, — підтакнув Бример. — І профспілковим, а понад усе — військовим.

— Тож довелося зайняти тверду лінію й щодо Гільдії сценаристів. Як на мене, то тут спроби видерти у мене владу, а єдине, що я готовий дати письменникам, — це грошей.

— Але ж деяким з них ви й даєте що кіт наплакав. Тридцять доларів на тиждень — хіба то гроші?

— Кому ж це? — вражено запитав Стар.

— Ну там всякій посередності, кого легко замінити.

— У мене на студії такого немає, — відрубав Стар.

— Як же немає? — оспорив Бример. — А в відділі короткометражних фільмів? Там двоє сидять на тридцяти зелених.

— Хто ж це?

— Один — на прізвище Ренсом, а другий — О’Брайєн.

Ми зі Старом усміхнулися одне одному.

— Ніякі вони не сценаристи, — роз’яснив Стар. — Це — кузени татка Сесилії.

— Але на інших студіях такі є, — не вгавав Бример.

Стар у чайну ложку налив собі з пляшечки якихось ліків.

— А що таке «фінк»? — знічев’я запитав він.

— Фінк? Це — штрейкбрехер або шпик компанії.

— Так я і думав, — закивав головою Стар. — У мене є один письменник, на півтори тисячі. Так він щоразу, як проходить кафетерієм, кидає кому-небудь із колег іззаду в спину: «Фінк!». Це було б кумедно, не сахайся вони так.

Бример зареготав.

— Хотів би таке побачити.

— А хочете провести зі мною день на студії? — запропонував Стар.

Бример щиро розсміявся.

— Ні, містере Стар. Хоча не сумніваюся, що був би вражений. Чув, ви один з найдосвідченіших і наполегливіших працелюбів на всьому Заході. Для мене було б привілеєм поспостерігати за вами, та боюсь, що маю відповісти відмовою.

Стар глянув на мене:

— Подобається мені твій приятель, — мовив. — Хоч і ненормальний, але подобається.