Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 88)

— Ні, лишайтеся, — сказав Стар. — Я ще ж так і не сказав, чого хотів. Як щодо партії в пінг-понг, а потім ще по чарці, а тоді вже можна й вчепитися одне в одного.

Бример завагався. Та Стар вже увімкнув садове освітлення й вибрав собі ракетку. Я ж попрямувала в дім за віскі, бо якось не наважилася йому відмовити. Коли я повернулася, то те, що я побачила, пінг-понгом не назвеш: Стар шмаляв кульку за кулькою просто в Бримера, а той відбивав їх убік. З моєю появою Стар кинув ракетку і відібрав у мене пляшку, опустившись у крісло поза колом світла, і вже звідти вп’явся в нас поглядом у темній погрозливій величності. Навіть у темряві було видно, який він блідий, майже прозорий, прозорий настільки, що заледве не було видно, як алкоголь змішується всередині з отрутою втоми.

— Суботній вечір — найкраща пора зняти напругу, — повідав він.

— Але ж ти тільки додаєш, — сказала я.

Та він продовжував вести нерівний бій із своєю схильністю до шизофренії.

— Я таки його поб’ю, цього Бримера, — оголосив він за якусь мить. — І цією справою я займуся особисто.

— А чи не дешевше вийде комусь заплатити? — посміхнувся Бример.

Я знаком попросила його помовчати.

— Брудну роботу я на інших не перекладаю, — пригрозив Стар. — Я самотужки виб’ю з тебе дух і цими ж руками посаджу тебе на потяг.

З цими словами він підвівся і зробив кілька кроків назустріч Бримеру, та я встигла перехопити його і повисла на ньому.

— Перестань, прошу тебе! Ти поводишся нечемно.

— Цей хлопець має на тебе дурний вплив, — похмуро вичавив Стар. — Всі ви, молоді, у нього на поводу. Ви й самі не знаєте, що робите.

— Будь ласка, їдьте додому, — взялася я благати Бримера.

Костюм на Старові був шитий з якоїсь ковзкої тканини, і раптом він вислизнув з моїх рук і пішов на Бримера. Бример відступив за стіл. На його обличчі промайнув такий вираз, ніби він питав: «Як, оце й усе? Й оцей миршавий хворобливий п’яничка тримає у своїх руках все виробництво?»

А Стар наближався, стискаючи кулаки і переходячи у бойову стійку. Якусь довгу мить Бример, як мені здалося, тримав Стара на дистанції однією лівою, а потім я відвернулася, бо дивитися далі була не в змозі. А коли я знову озирнулася, Стара в полі зору вже не було — він був десь нижче рівня столу, а Бример дивився на нього згори вниз.

— Будь ласка, їдьте додому, — знову обізвалася я до нього.

— Добре. — Він все ще не зводив зі Стара очей, поки я обходила стіл. — Завжди мріяв про те, щоб десять мільйонів доларів потрапили мені під руку, та не гадав, що саме так.

Стар лежав нерухомо.

— Та йдіть вже, прошу, — мовила я.

— Вибачте... Може, допомогти...

— Ні. Йдіть уже. Я розумію.

Він знову кинув погляд на лежачого, трохи дивуючись на те, на який довгий відпочинок він прирік Стара за якусь частку секунди. З тим він і пішов геть навпростець по траві, а я опустилась на коліна і почала торсати Стара. Ще за мить він прийшов до тями, судомно сіпнувся і підхопився на ноги.

— Де він? — вигукнув Стар не в собі.

— Хто? — невинно запитала я.

— Той американець. Якого дідька тобі потрібно було йти за нього заміж, дурепо нещасна?

— Монро, він вже пішов.... А я ні за кого не виходила.

Я вштовхнула Стара назад в крісло.

— Він пішов уже з півгодини тому, — злукавила я.

У траві зоряним сузір’ям виблискували розкидані тенісні кульки. Я відкрила кран дощувача, намочила хусточку та повернулася до Стара — прикласти, щоб не було синця, але на обличчі жодної відмітини не було — мабуть, удар прийшовся збоку, там, де волосся. Відвівши мою руку, він подався за дерева, і там його знудило; а потім я почула, як він закидає землю туди ногою. Потому, як здалося, йому поліпшало, та все одно йти в дім він не хотів, аж поки я не принесу йому зубного еліксиру, тому я забрала пляшку віскі і принесла натомість пляшку з еліксиром. Отак і скінчилася його жалюгідна спроба напитися з горя. Про це я можу судити лише збоку, бо досвід моїх однокурсниць мене якось обминув, та за повним невмінням пити й за відсутністю всякого вакхічного духу саме він, цей дух, Стара й переміг. Все погане, що могло з ним статися, те й сталося — от і все.

Ми увійшли в дім. Кухар повідомив нам, що батько з Маркусом та Флайшекером на веранді, тому ми повернули в «лайкову кімнату». Ми обоє намагалися сісти то туди, то сюди, але здавалося, скрізь сковзали, тож нарешті я влаштувалася на хутряному килимку, а Стар — обік, на лавочці для ніг.

— А я йому врізав? — запитав він.

— Атож, — відповіла я. — Ще й як.

— Не вірю. — Він трохи помовчав, а потім додав: — Я не хотів його бити. Просто хотів спровадити звідси. А він, гадаю, злякався, і от — врізав мені.

Якщо таким було його тлумачення того, що сталося, я не стала його переконувати в протилежному.

— Ти на нього не образився?

— Зовсім ні, — мовив він. — Я був добряче напідпитку. — Нарешті він подивився навкруги. — Ніколи тут не бував... Хто вам робив цю кімнату? Хтось зі студії?

— Хтось із Нью-Йорка...

— Що ж, маю тебе забрати звідси, — сказав він у своїй звичній люб’язній манері. — Як щодо того, аби поїхати проти ночі на ранчо до Дуґа Фербенкса[241]? Він мене запрошував, і я знаю, він тобі зрадіє.

Так почалися ті два тижні, коли ми всюди бували разом. Та Луелі стало й тижня, щоб нас поженити.