Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 82)

— У мене в двадцять восьмому був прекрасний маєток, — розповідала вона нам. — Тридцять акрів землі, невеличке поле для гольфа, басейн. А який чудовий краєвид! А весною, уявіть, я так і потопала в ромашках по саму дупу.

А скінчила я тим, що запропонувала їй зайти до татка. Так я сама себе покарала за те, що мала «змішаний мотив»[207] і совістилася говорити в лоб. У Голлівуді не прийнято говорити манівцями, бо це збиває з пантелику. Всі все розуміють, та й клімат вимотує. А приховувати підкладку — то марно гаяти час.

Біля воріт на студію Роуз відкланялася, гидливо скривившись від моєї боязливості. Марта вже накрутила себе до певного градуса з приводу своєї кар’єри, що, втім, не дивно після семи років забуття, і, нехай і через силу, та була готова іти слідом за мною, я ж збиралася поговорити з батьком рішуче. Адже вони для таких, як Марта, на яких свого часу заробили купу грошей, потім ніколи і пальцем об палець не вдарили. Їм поступово дозволяли дійти до злиднів, даючи зрідка роботу в масовці. Як на мене, то було б більшим милосердям взагалі сплавити їх куди подалі з Голлівуду. А татко цього літа так мною пишався. Мені доводилося навіть осмикувати його від того, аби він не хвалився кожному стрічному, як з мене вдалося відшліфувати такий досконалий діамант. Не де-небудь, а в Бенінґтоні — ах, у якому аристократичному закладі! Марно я запевняла його, що там у нас контингент, як і деінде: дочки лакеїв та кухарок, котрі не без смаку приховують своє походження під модним шматтям, що його викидають в «Секс, П’ята авеню»[208]; та батько відчував себе невгамовним патріотом закладу — куди там тим випускницям!

— У тебе було все, — казав він бувало, сяючи від щастя. Це «все» включало майже два роки у Флоренції, де я спромоглася (здається, єдина у пансіоні) зберегти цноту, попри всі шанси на протилежне, і перший бал з виїздом у світ у Бостоні, штат Массачусетс. Я була справжньою квіточкою старої доброї «торговельно-гуртової» аристократії.

Тож я знала, що він неодмінно зробить щось для Марти Дод і, коли ми входили в правління, я була переповнена райдужними сподіваннями зробити щось і для ковбоя Джонні Свонсона, і для Евелін Брент[209], і для іншого, викинутого на сміття, засохлого цвіту Голлівуду. Татко був чарівною та співчутливою людиною, за винятком того випадку, коли я ненароком зустріла його в Нью-Йорку і відчула навіть щось зворушливе в тому, що він — мій батько. І як такий він ладен був зробити для мене все на світі.

У приймальні була лише Розмарі Шміл, яка «висіла» на телефоні Берді Пітерс. Рукою вона махнула мені, щоб я присіла і зачекала, та я була сповнена власних планів і, підбадьоривши Марту, щоб та не дуже лякалася, клацнула потайним тумблером під столом Розмарі і попрямувала до відчинених дверей.

— У вашого тата — нарада! — встигла вигукнути Розмарі. — Не зовсім нарада, та я повинна...

Та я вже була в дверях, звідки потрапила в передпокій, розчинила інші двері і наскочила на батька у розхристаній сорочці. З нього градом котився піт, і він намагався розчахнути вікно. День і справді був спекотний, та, безумовно, не настільки, тому я вирішила, чи він часом не захворів.

— Та ні. Зі мною все гаразд, — відповів він. — Чого тобі?

Тут я йому все й виклала. Ходячи кабінетом туди-сюди, я

виклала всю теорію про таких людей, як Марта Дод. Як вони можуть йому знадобитися, і як він може забезпечити їм постійну зайнятість. Він, здавалося, слухав мене з неабияким завзяттям, щохвилини кивав головою і навіть піддакував, я відчувала спорідненість душ, якої вже давно не відчувала. Не витримавши, я підійшла до нього і цмокнула в щоку. Тут-то я помітила, що його трясе як у лихоманці, а його сорочка промокла до рубця.

— Ти захворів, — мовила я. — Або в тебе великі негаразди.

— Та ні. У мене все гаразд.

— Тоді що?

— А, це через Монро, — відмахнувся він. — Теж мені Ісус з Вайн-стрит[210], чорт би його забрав. Він у мене в печінках сидить. Скоро до сивого волосся доведе.

— А що трапилося? — спитала я вже не так ніжно.

— Та-а, сидить собі, як той ієрей чи рабин, і тільки провіщає, наче з амвона, мовляв, це він буде робити, а це — не буде. Та я не в тому стані, щоб розпатякувати про це тут і зараз. Скаженієш тут з вами. От чому б тобі не піти...

— Я не залишу тебе в такому стані.

— Та йди вже, кажу тобі.

Про всяк випадок, я повела носом, та ні — спиртного він не приймав.

— Іди причешись. Бач, яке волосся розкуйовджене, — сказала я. — Я ж бо хотіла, щоб ти прийняв Марту Дод.

— Що, тут?! Від неї ж не спекаєшся.

— Тоді вийди до неї в приймальню. Тільки спершу умийся та поміняй сорочку.

З красномовним жестом, мовляв, він вмиває руки, татко пішов до туалетної кімнатки, суміжної з кабінетом. У кабінеті дійсно було спекотно, неначе вікна не відкривали вже кілька годин поспіль, і, мабуть, тому батькові було не по собі, вирішила я і розчахнула навстіж ще два вікна.

— А ти йди, йди, — пролунав батьків голос з-за зачинених дверей туалету. — Я зараз вийду.

— І будь з нею страшенно люб’язний, — мовила я. — І ніякої добродійності.

І тут неначе сама Марта втрутилася в нашу розмову довгим глухим стогоном, ніби вже десь у кабінеті. Я здригнулася, а потім так і завмерла на місці, бо той стогін проривався аж ніяк не з приймальні, і зовсім не з-за закритих дверей туалету, а з шафи, вбудованої в стіну, саме напроти мене. Не знаю, де я набралася тієї хоробрості, та ривком метнулася до шафи й рвонула дверцята. Із шафи, наче труп у поганому кіно, випала батькова секретарка Берді Пітерс, чомусь зовсім гола. Слідом за нею вирвався потік задушливо-спертого повітря. Вона незграбно плюхнулася боком, однією рукою все ще стискаючи якесь шмаття, і тепер лежала на підлозі, гола й пітна. І саме тут з туалету вийшов батько.

Нутром я відчувала, що він стоїть у мене за спиною, і навіть не обертаючись знала, який у нього вираз обличчя, либонь, такий, як і тоді, коли я увірвалася до його кабінету.

— Прикрий її, — сказала я з прикрістю, прикриваючи її сама стягненим з кушетки покривалом. — Прикрий її!

На тому я й полишила кабінет. Розмарі Шміл побачила вираз мого обличчя, і на її власному обличчі прочитався переляк. Більше в приймальні я її не бачила. Так само як і Берді Пітерс. Коли ми з Мартою вийшли, та спитала: «Що сталося, люба?», і коли я у відповідь промовчала, вона додала: «Ти зробила все, що могла. Мабуть, ти потрапила не в підходящий момент. Знаєш, що ми зробимо? А давай-но я познайомлю тебе із славною англійкою. Пам’ятаєш ту дівчину, з якою танцював Стар на тій вечірці днями?

Ось таким чином ціною швидкоплинного занурення в сімейну вигрібну яму я отримала те, чого хотіла.

Наші відвідини я пам’ятаю погано. По-перше, тому, що англійки не було вдома. Сітчасті двері її будинку були незамкнені, і Марта просто увійшла, гукаючи: «Кетлін!», з відвертою фамільярністю.

Кімната, що відкрилася перед нашими очима, була гола й казенна, як номер у другорядному готелі. В кімнаті стояли квіти, та було не схоже, що вони даровані. А ще на столі Марта помітила записку: «Залиш плаття. Шукаю роботу. Заскочу завтра».

Марта прочитала її двічі. На те, що вона призначалася Стару, було не схоже. Ми зачекали хвилин п’ять. Коли господарів немає вдома, в домі панує незвичайна тиша. Не те що від господарів очікуєш, щоб вони ходили по дому колесом, та все ж я залишаю спостереження на ваш розсуд. У домі стоїть сиротлива тиша. Тиша така, що навіть муха не дзижчить, а тримається свого на-сидженого місця і не звертає на вас жодної уваги, і лише край фіранки коливається під протягом.

— Цікаво, яку таку роботу, — замислилася Марта вголос. — Минулої неділі вона їздила на побачення зі Старом.

Та моя цікавість раптом кудись зникла. Мені воднораз стало млосно: що я роблю тут, у чужому домі — «продюсерська кров», подумала я, жахаючись самої себе. У паніці я чимскоріше витягла Марту на сонне осоння. Марна справа — мені було так само гидко та жахливо. Я завжди пишалася своїм тілом: я вважала його «геометрично правильним», тому все, що це тіло робило, теж здавалося правильним, і, мабуть, не було жодного місця, включаючи церкви, визначні пам’ятки та громадські заклади, де б люди не обіймалися, та ніхто й ніколи не здогадався б запхнути мене у голому вигляді у дірку в стіні посеред робочого дня.

Епізод 16 (перша частина)

— Припустімо, заскакуєте ви до драґ-стору, — сказав Стар, — з рецептом на ім’я...

— Тож ви мали на увазі аптеку? — запитав Бокслі.

— Отже, ви зайшли до аптеки, — поступився Стар, — з рецептом для когось із вашої родини, якому дуже погано...

— У тому сенсі, що він хворий? — уточнив Бокслі.

— Так, дуже хворий. І тут щось за вікном впало вам в око, відволікло вас і заволоділо вашою уявою — от це щось і буде, напевне, матеріалом для кіно.

— Вбивство за вікном, ви хотіли сказати?

— Ну навіщо так зразу? — усміхнувся Стар. — Це міг би бути павучок на шибці, що плете павутиння.

— Авжеж, тепер розумію.

— Боюся, що ні, містере Бокслі. Ви розумієте це мовою вашого мистецтва, але не нашого. Тож павучка ви залишаєте собі, а на нас намагаєтеся навісити вбивство.

— Мені, мабуть, краще поїхати, — мовив Бокслі. — Я не той, хто вам потрібен. Микаюся тут уже три тижні, і чого я досяг? Я щось пропоную, а воно нікому не потрібне.