Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 80)
— Ніяк ми їх особливо не називаємо. — І, помовчавши, додав. — У них своє кіно.
В домі вона підтягнула панчохи та туфлі ближче до обігрівача.
— Отепер мені в Каліфорнії подобається більше, — сказала вона роздумливо. — Напевно, я дуже зголодніла за сексом.
— Але ж у нас було дещо більше?
— Ти ж сам знаєш, що так.
— Мені так гарно разом з тобою.
Встаючи, вона стиха зітхнула, настільки стиха, що він навіть не почув.
— Але тепер я не хочу тебе втрачати, — сказав він. — Не знаю, що ти про мене думаєш, і чи думаєш про мене взагалі. Як ти, либонь, здогадалася, серце моє в могилі. — Він затнувся, засумнівавшись: «А чи так це насправді?» — Та ти найчарівніша жінка, що я зустрічав, не пам’ятаю вже, з яких пір. Я не можу намилуватися тобою. Не знаю навіть точно кольору твоїх очей, та вони спонукають мене на співчуття до геть усіх в усьому світі...
— Годі вже, доволі! — загукала вона, пирскаючи сміхом. — Після твоїх слів мене не відірвати буде від люстерка. І очі мої не мають кольору, вони — просто орган зору, та й нічого незвичайного в мені нема, я звичайна-звичайнісінька. Хоча, як на англійку, маю гарні зуби.
— У тебе прекрасні зуби!
— Та мені все одно далеко до тутешніх дівчат.
— Ану припини, — перервав він. — Я знаю, що кажу, а я словами не кидаюся.
На якусь мить вона застигла, поринувши в думки. Подивилася на нього, потім на себе, потім знову на нього — і зреклася думки.
— Час їхати, — тільки й сказала.
Тепер, повертаючись до міста, вони були іншими. Сьогодні цією узбережною дорогою вони проїздили чотири рази, і кожного разу були іншою парою. Цікавість, смуток та бажання лишилися позаду; на цей раз було справжнє вороття до самих себе, до всього свого минулого та майбутнього — та до неминучого й вже близького завтра. В авто він попросив її сісти ближче, й вона сіла, та близькими вони тепер вже не здавалися, бо для цього треба, щоб стосунки все глибшали та міцніли. Адже ніщо не стоїть на місці. У нього на кінчику язика крутилося запросити її ночувати до себе додому, в будинок, що він його винаймав, та відчував, що прозвучало б це прохання якось по-сирітськи. Коли машина вже піднімалася узвозом, наближаючись до її дому, Кетлін заходилася щось шукати за подушкою сидіння.
— Щось загубила?
— Випало, мабуть, — кинула вона, обнишпорюючи в темноті сумочку.
— Що випало?
— Конверт.
— Важливе щось?
— Ні.
Коли під’їхали до її дому, Стар включив лампочку приладового щитка. Кетлін допомогла йому вийняти подушки сидінь і знову взялася шукати, та, видно, нічого не знайшла.
— Ну, не біда, — сказала вона, коли він проводжав її до вхідних дверей. — А яка у тебе адреса? Та, де ти живеш справді?
— Адреса проста — Бел-Ейр[200]. Номера немає.
— А де це?
— Така собі забудова окрай Санта-Моніки. Та краще телефонуй мені на студію.
— Гаразд. На добраніч, містере Стар.
— Містере Стар? — повторив він вражено.
— Що ж, тоді на добраніч, Старе, — покірно виправилася вона. — Так краще?
Відчуття було, що його наче трохи відштовхують.
— Воля твоя, — сказав він, відмовляючись підтримувати байдужий тон. Він дивився на неї і хитав головою зі сторони в сторону, так само як і вона тоді, кажучи без усіляких слів: «Ти ж розумієш, що зі мною трапилось». Вона зітхнула. І тоді впала в його обійми і на якусь мить знову повністю належала йому. Перш ніж щось могло змінитися, Стар прошепотів їй: «На добраніч!», повернувся і пішов до машини.
Петляючи вниз звивистим спуском, він вслухався в себе, в своє нутро — там наче ось-ось мала зазвучати якась важлива річ, твір невстановленого композитора, потужна, дивовижна, всемогутня, зазвучати вперше. Зараз полине тема, та оскільки автор у музики завжди новий, він її початок розпізнає не відразу. Вона прийде, можливо, у формі автомобільних клаксонів з яскравих бульварів внизу чи навпаки — буде ледве чутною, приглушеним барабанним дробом на там-тамі вечірнього місяця. Він піднату-жив слух, знаючи лише, що ця музика починається, інша музика, яка йому до душі і яку він не розуміє. Навряд чи зворушить те, що можна повністю уловити, ця ж музика була нова і збуджувала; і якщо закрити партитуру насередині, то жодна стара партитура для цього твору не підійде.
А ще, нав’язливо і неодмінно з чимось іншим, з голови не йшов той негр на пляжі. Зі своїми відрами сріблястої риби він уже чатує на Стара у нього вдома, а вранці неодмінно дожидатиме на кіностудії. Негр казав, що забороняє своїм дітям слухати Старо-ві історії. Звісно, той негр упереджений, він помиляється, отож його треба якось переконати, віднайти для цього спосіб. Треба зробити кінокартину, і не одну, а десяток кінокартин, які б довели тому негру, що він помиляється. Після розмови з негром Стар уже подумки викреслив зі своїх планів чотири стрічки, одна з яких, зокрема, цього тижня мала запускатися у виробництво. З позицій злободенності картини ці були вельми сумнівними, та коли Стар подивився на них очима негра, то відкинув їх відразу як непотріб. Але в цей свій список він повернув складну картину, якою, свого часу, пожертвував, кинувши її як кістку вовкам: Брейді, Маркусу та решті, задля того, щоб добитися свого у чомусь іншому. Він рятував цю картину тепер заради негра.
Коли Стар під’їхав до дому, на веранді загорілося світло, і слуга-філіппінець спустився сходинками, щоб відвезти в гараж машину. У бібліотеці Стар побачив список телефонних дзвінків: Ла Борвіц Маркус Гарлоу Рієнмунд Фербенкс Брейді Колман Скурас Флайшекер.
Тут з листом у руці до кабінету увійшов філіппінець.
— З машини випав, — повідомив він, простягуючи листа.
— Дякую, — мовив Стар. — Я його шукав.
— Зараз будете кіно дивитися, містере Стар?
— Ні, дякую, можеш лягати спати.
Лист, на його подив, був адресований Монро Стару, есквайру. Він почав було надривати конверт, та тут йому спало на думку, що вона хотіла знайти листа й, можливо, забрати його назад. Будь у неї телефон, він би подзвонив їй і спитав дозволу відкрити. Якусь мить він покрутив листа в руках. Лист було написано до їхньої зустрічі, тому дивно було думати: що б у ньому не було написано, та воно зараз втратило свою чинність, а цікаве лише як пам’ятка, що відображає минулий етап розвитку стосунків.
Утім, читати лист без дозволу було б непорядно. Отож він поклав конверт поруч зі стосом сценаріїв, взяв зі стосу верхній і сів, примостивши машинопис на колінах. Він пишався з того, що встояв перед першим поривом відкрити листа. Схоже, це доводило, що він «не втрачає голову». Він ніколи не втрачав голову в стосунках з Мінною, навіть на самому початку. А більш підхожої та царственої подружньої пари годі було й шукати[201]. Мінна завжди кохала Стара, а перед самою її смертю й він несподівано переповнився ніжністю, і ця ніжність хлинула через вінця на неї, і його й самого охопило кохання до неї. Кохання до Мінни і прагнення смерті разом — до світу, в який вона дивилася, така самотня, що він волів піти туди разом з нею.
Та «ласим до спідниць» він ніколи не був, на відміну від брата, який через спідницю й пропав, точніше, через цілу вервечку спідниць. Хоча в юні літа й Стар мав її, та це було раз і більше ніколи, наче спробував алкоголю. Але його розум вабили пригоди зовсім іншого штибу, дещо краще, ніж ланцюжок хвилюючих гулянок. Подібно до багатьох визначних чоловіків він виріс геть байдужим до сексу. Починаючи з повного неприйняття, властивого знаним мудріям, десь років у дванадцять він сказав собі: «Дивись, все це тобі не потрібно, це — бруд, все це — обман і фальш», і все це відкинув геть, як це зазвичай роблять люди його ґатунку, та потім, замість того, щоб перетворитися на сучого сина, як більшість з них, він озирнув оком пустелю, що залишилася довкола, і сказав сам собі: «Ні, так не годиться». І навчився терпимості, ласкавості, поблажливості й навіть прихильності.
Слуга-філіппінець вніс карафу води та вази з фруктами й горішками і побажав доброї ночі. Стар відкрив перший сценарій і почав читати.
Читав він години три, час від часу зупиняючись та правлячи про себе, без олівця. Іноді він відривав погляд від сторінки, зігрітий якоюсь радісною та туманною думкою, пов’язаною не зі сценарієм, і кожного разу якусь хвилину він згадував, з чим саме.
І тоді осявала думка: з Кетлін, і він дивився на лист — гарно було мати листа.
Була третя година ночі, коли на тильній стороні долоні запульсувала вена, сповіщаючи, що час кидати роботу. Кетлін тепер дійсно була далеко Ніч пішла на ущерб, а з нею й образ Кетлін: різні її риси спливали в пам’яті, як картинка в телескопі, — незнайомкою, що збуджує уяву, з якою його зв’язують усього лише кілька коротких годин. І тепер вже, здавалося, саме час розкрити конверт.