Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 72)
— Ось воно що! — вихопилося в неї. — Дивно.
Якусь хвилину вони їхали мовчки.
— Заждіть-но, здається, саме ви були чоловіком Мінни Девіс, хіба ні? — спитала вона, ніби її раптом осяяв здогад. — Даруйте, що я нагадую.
Він гнав машину якнайшвидше, намагаючись лише, щоб це не виглядало занадто помітно.
— Я зовсім іншого типу, ніж Мінна Девіс, — розмірковувала вона вголос, — якщо ви маєте на увазі саме це. Ви, мабуть, подумали на мою подругу. Як на мене, вона більше скидається на Мінну Девіс, ніж я..
Та це вже не мало значення. Він уже твердо вирішив висадити її біля дому і одразу ж забути про це.
— Може, це таки вона? — запитала пасажирка. — Вона живе по сусідству.
— Навряд чи, — відмахнувся він. — Я добре пам’ятаю той сріблястий поясок, що був на вас.
— Так, поясок і справді мій.
Зараз вони проїжджали задвірками десь на північний захід від Бульвару Сансет[156], деручись звивистим каньйоном між пагорбами. Вздовж дороги мелькали бунгало[157], що світлом своїх вогнів електризували нічне повітря, яке в свою чергу оживляло їх, немов звуки радіо.
— Бачите вогник на вершині пагорба? Кетлін живе там. А я трохи далі, зразу по той бік.
Хвилиною пізніше вона попрохала:
— Зупиніть тут!
— Ви ж самі сказали — вам по той бік.
— Зупиніться біля Кетлін.
— Вибачаюся, та у мене немає...
— Я хочу тут вийти, — перебила вона вже нетерпляче.
Стар вислизнув з авто слідом за нею. Вона попрямувала до нового будиночка, наче дахом, повністю вкритого одинокою плакучою вербою, і Стар машинально пішов слідом за нею до сходинок. Вона подзвонила в двері і на мить обернулася — попрощатися.
— Мені шкода, що не виправдала ваших сподівань, — промовила вона.
Йому теж було шкода: і її, і себе — їх обох.
— Це моя провина. На добраніч...
Крізь відчинені двері пробився клин світла, і дівочий голос запитав: «Хто там?»
Стар підвів очі.
Це була вона... в освітленому отворі з’явилися знайомі обличчя, й постать, і усмішка. Так, це було обличчя Мінни: шкіра з оливковим сяянням, що ніби флуоресціювала в напівтемряві; теплий контур губ, за який можна було віддати геть усе на світі, та понад усе — заворожлива радість життя, що зачарувала ціле покоління кіноглядачів.
Його серце ледь не вискочило з грудей їй назустріч — так, як і минулої ночі, з тією лише різницею, що воно, охоплене безмірною добротою, вже не бажало повертатися назад.
— Ой, Едно, тобі краще не заходити, — сказала дівчина. — Я тут поралася по господарству і якраз мила вікна, от весь будинок і просяк нашатирем.
Една розсміялася — відверто, на весь голос.
— Гадаю, він хотів бачити саме тебе, Кетлін, — мовила вона крізь сміх.
Погляди Стара та Кетлін зустрілися та сплелися в один. Це було кохання поглядів, на яке не наважувалася ще жодна жива душа і, мабуть, не наважиться. Їх погляди сплелися тісніше за будь-які обійми й відвертіше за поклик самої природи.
— Він зателефонував мені, — сказала Една, — здається, він гадав...
Закінчити вона не встигла, її перебив сам Стар.
— Я гадав, ми поводили себе дещо грубо вчора ввечері на студії, — мовив він, роблячи крок уперед на світло.
Втім, слова не мали значення, бо насправді він казав зовсім інше. Вона почула це і слухала те, що поміж слів, уважно й без-
соромно. В обох, наче світло, спалахнуло життя, а Една — наче відступила вбік, у темряву.
— Ви поводилися зовсім не грубо, — мовила Кетлін. Свіжий вітер розмітав каштанові завитки по її чолу. — Це ми були не-прошеними гостями.
— У такому разі, сподіваюся, ви приймете моє запрошення до екскурсії вже запрошеними гостями, — мовив Стар.
— Хто ви? Якась поважна персона?
— Це колишній чоловік Мінни Девіс, і він — продюсер, — втрутилася Една, ніби згоряючи від нетерплячки розповісти дуже дотепний жарт. — Та сам він про це ані словом не обмовився. Здається, він просто вклепався в тебе.
— Помовч-но, Едно, — осікла її Кетлін.
Една, ніби тільки-но второпавши свою безтактність, раптом поквапилася додому.
— Подзвони мені, добре? — тільки й пробелькотіла вона і наступної миті вже крокувала до дороги. Але з собою вона забирала частку їхньої таємниці — не хто інший, як вона, побачила, що між ними щойно в темряві проскочила іскра.
— А я вас пам’ятаю, — сказала Кетлін. — Це ви витягали нас із потоку.
...І що ж тепер? Тільки-но зайва жінка пішла, як її вже стало не вистачати. Вони залишилися наодинці і тепер стояли на хиткому ґрунті того, що вже трапилося між ними. Вони існували між минулим і майбутнім, тобто ніде. Його світ, здавалося, був далеко звідси, її ж світ був йому і зовсім невідомим — окрім того, що вона спустилася з голови Шиви... злегка прочинені двері.
— Ви ірландка, — сказав він, намагаючись збудувати для себе її світ.
Вона кивнула.
— Я довго жила в Лондоні... от і не думала, що ви здогадаєтеся.
Зелені, наче у хижого звіра, очі автобуса промайнули в сутінках на дорозі. Вони помовчали, поки автобус не проїхав.
— Щось вашій подрузі Едні я не до вподоби, — мовив Стар. — Може, її злякало саме слово «продюсер».
— Вона тут теж недавно, як і я. Вона, може, й дурненька, але нікому не зичить зла. Але ж чого вас боятися...
Вона вивчаючи поглянула йому в обличчя. Зауважила, як, втім, і всі інші, його зморений вигляд. І відразу ж відкинула, бо на свіжому повітрі він справляв враження жаровні в прохолодний вечір.
— Мабуть, вам просвітку немає від дівчат, що марять потрапити в кіно.
— Та ні, на мені вже поставили хрест, — віджартувався він.
У його словах, звісно, було лукавство. Кому, як не йому, було відомо, що вони так і товчуться біля його порога, але товклися там вони вже так давно, що їх настирливий галас справляв на нього не більше враження, ніж шум дорожнього руху. Втім, це 'їх не зупиняло: бо в 'їхніх очах Стар був чи не вагоміший від короля, бо той міг обрати лише одну в королеви, а цей — скільки завгодно.
— Гадаю, так і циніком легко стати, — мовила вона. — Сподіваюся, ви ж не збиралися мене знімати?
— Ні.
— От і добре. Яка з мене актриса. Якось в Лондоні до мене підійшов чоловік — це було в «Карлтоні»[158] — і запропонував знятися в пробах, та я подумала — і не пішла.
Вони все стояли майже нерухомо, ніби наступної миті він мав 'їхати, а вона зайти в дім.
Зненацька Стар розсміявся.
— Знаєте, я почуваюся, як той банківський колектор, що встромив ногу в двері і не дає закрити.
Вона теж пирснула сміхом.
— Вибачте, запросити вас не можу. Може, піти взяти жакет, посидимо знадвору?
— Не треба... — Він і сам не знав, чому раптом вирішив, що йому пора. Чи побачить він її знову: можливо, так, а може, й ні. Статися могло що завгодно.
— Може, прийдете на студію? — запитав він. — Не можу обіцяти, що сам поводжу вас, але, як прийдете, неодмінно щонайперше подзвоніть у приймальню.
Наче тінь між її бровами пролягла ледь помітна борозенка — тонка, не ширше волосини.
— Не певна. Але я вам щиро вдячна.