Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 74)
— Силіє, чому ти не виходиш заміж?
Мабуть, знову заведе розмову про Робі, почне сватати.
— А що мені зробити, щоб привабити гарного чоловіка? — запитала я його.
— Скажи йому, що закохана в нього.
— І увиватися навколо нього?
— Аякже, — посміхнувся він.
— Ой, не знаю. Силою не бути милою.
— Я б сам тебе взяв, — сказав він раптом. — Я ж до дідька самотній. Та занадто старий і стомлений, аби братися за щось таке.
Я обійшла стіл і наблизилась до нього впритул.
— Не братися, а побратися. Зі мною.
Від подиву він підвів очі, вперше розуміючи, що я більш ніж серйозна.
— Е-е-е, ні, — видушив він. І на якусь мить він викликав у мене навіть жалість. — Я колись вже побрався з кіно. І часу на інше в мене майже не залишилось. — Він швидко виправився. — Точніше, зовсім нема. Це все одно, що взяти шлюб з лікарем.
— Невже ти не зміг би покохати мене?
— Це не так, — сказав він просто-таки слова з моїх марень; хоча слова були ті ж самі, та зміст був зовсім іншим. — Я ніколи не думав про тебе, Силіє, з цього боку. Я ж знаю тебе змалечку. Та хтось мені говорив, що ти збираєшся побратися з Вайлі Вайтом.
— А тобі... тобі не однаково?
— Аж ніяк. Я про це збирався поговорити з тобою. Зачекай, хай він за пару років протверезішає.
— Ні, про щось таке я й не думала.
Розмова відійшла кудись убік, і тут, просто-таки як у моїх вигадках, хтось увійшов — от тільки я була певна, що то Стар натиснув на потайну кнопку.
Цей момент, коли я відчула за своєю спиною міс Дулан з блокнотом, я завжди вважатиму за кінець дитинства, межу того часу, коли обожнюєш уявні образи і вирізаєш із журналів фотографії кумира. Я заглядалася не на Стара, а на його уявний образ, який знову й знову ліпила: ці очі, які блиснули на тебе поглядом з проникливим розумінням, і тієї ж миті, занадто скоро, метнули погляд під високе чоло, заглибившись у рій ідей та сюжетів; це лице, що старішало зсередини, так що на ньому не випадкові зморшки від життєвих турбот та прикростей, а блідість самозречення, неначе від тихої боротьби за поставлені цілі... чи наслідок тривалої хвороби. Як на мене, воно було красивіше за всі здорові та засмаглі обличчя на пляжах від Коронадо[170] до «Дель Монте»[171]. Він був моїм ідеальним образом, і це так само достеменно, як і те, що його фотографія була наклеєна на внутрішньому боці моєї старої шафки в школі. Ось це я й розповіла Вайлі Вайту, а коли дівчина розповідає своєму найліпшому приятелю, закоханому в неї, про іншого — то, мабуть, це і є любов.
Епізод 13 (продовження)
Цю дівчину я помітила ще задовго до того, як на балу з’явився Стар. Не те щоб вродливиця, бо вродливиць в Лос-Анджелесі аж кишить, адже одна гарненька може бути кралею, але дюжина краль — це вже перебір, не соло, а хор. І не з професійних красунь-левиць, що від них у всіх спирає подих, і, зрештою, навіть чоловіки змушені виходити на вулицю дихнути свіжим повітрям. Ні, просто дівчина зі шкірою одного з янголів у кутку на картині Рафаеля і стилем, який змушує двічі озирнутися назад, щоб помітити, що таке на ній виняткове надягнуто.
Відмітила її й забула. Сиділа вона в глибині зали, за колонами, за столом, оздобою якого була поблякла напівзірка, котра в сподіваннях, що на неї звернуть увагу й дадуть хоч якусь роль у кіно, безнастанно йшла танцювати з казна-якими опудалами чоловічої статі. І мені з соромом пригадався мій власний перший вихід на бал, коли мама примусили мене безперестанку танцювати з одним і тим самим парубком, аби я була в центрі уваги. Напівзірка озивалася до декотрих за нашим столом, та відгуку не знайшла, позаяк ми —
Як на наш погляд, вони всі, здається, чогось від нас жадають.
— Від нас чекають, що ми сипатимемо грішми, — підмітив Вайлі, — як за недавніх часів. А коли бачать, що в тебе й гадки немає їх тринькати, то хнюплять носа. Ось звідки це понуре зухвальство... адже єдиний спосіб зберегти самоповагу — це удавати з себе гемінґвеївських героїв. Та підспудно вони тебе скорботно ненавидять, і ти це розумієш.
Він мав рацію... я знала, що з 1933 року веселитися багатії можуть лише потай у своєму колі.
Я бачила, як Стар з’явився в неяскравому світлі широких сходів до зали й, зупинившись на верхній сходинці і засунувши руки в кишені, обдивлявся довкола. Було вже запізно, і через те ввижалося, що світло в залі дещо примерхло, хоча горіло воно так само яскраво, як і раніше. Програма шоу вже закінчилася, лише серед публіки все ще кружляв у танці чоловік з афішею, яка сповіщала, що сьогодні опівночі в амфітеатрі «Голлівуд-боул»[173]Соня Гені[174] в геніальному льодяному ревю розтопить ковзанами лід. І чим більше чоловік той з афішею танцював, тим менш забавним убачався гумор оголошення на його спині. Кілька років тому тут би вже було повно підпилих. І поблякла акторка, як увижається, не втрачаючи надії, з-поза плеча кавалера підшукувала котрогось із них. Поглядом я провела її, коли вона попростувала до свого столу... біля якого, на мій подив, стояв Стар, і не просто стояв, а розмовляв з тією дівчиною. Вони один одному посміхалися, наче світ народився.
Стоячи на вході кілька хвилин тому, Стар ні на що подібне не сподівався. Перегляд матеріалу його розчарував, і він прямо перед кінотеатром учинив Жаку Ла Борвіцу сцену, про що тепер досадував. Він саме прямував до нашої компанії, аж тут побачив Кетлін, котра сиділа самітна посеред довгого білого столу.
Мить — і все інакше. Він ішов до неї, і люди віддалялися, притискалися до стін, аж поки зовсім не перетворилися на фрески; а білий стіл простягнувся вдалечінь, аж поки не став престолом у вівтарі, за яким була вона, жриця. Живодайні сили завирували в ньому, і, прикипівши до місця, він міг би стояти напроти неї цілу вічність і посміхатися.
Сусіди по столу повільно щезали з кадру... У кадрі залишилися лише Стар та Кетлін, які танцювали.
Коли вона наблизилася, її образи у його голові розпливли-ся; на мить вона зробилася неземною. Зазвичай, якщо зблизька роздивлятися риси дівочого обличчя, це робить дівчину цілком земною, та не цього разу... Стар і далі був осліплений, ведучи дівчину обширом, відведеним під танці... до самого його дальнього краю — дзеркал, де потім вони переступили в Задзеркалля, в інший танець з новими танцювальниками, чиї обличчя були знайомі, і тільки. І в цьому новому вимірі він раптом заговорив поривчасто й наполегливо.
— Як вас звати?
— Кетлін Мур.
— Кетлін Мур, — луною повторив він.
— Телефону в мене немає, якщо ви до цього ведете.
— Коли я побачу вас на студії?
— Це неможливо. Чесно.
— Чому це? Ви заміжня?
— Ні.
— Ви незаміжня?!
— Ні. Й ніколи не була. Та, мабуть, буду.
— Він... за столом.
— Ні, — засміялася вона. — Що за допитливість!
Та якими б не були її слова, вона тонула у почуттях разом з ним. Очі її затягували його до любовного виру невідомої глибини. Ніби відчуваючи це, вона злякано схаменулася:
— Маю повертатися. Цей танець я вже обіцяла.
— Не хочу вас втратити. Може, коли ваша ласка, пообідаємо разом? Чи повечеряємо?
— Це неможливо. — Та безпомічний вираз її обличчя вносив у її слова поправку: «Це цілком можливо. Двері, хай на шпарину,
але все ще трішечки прочинені. Спробуй прохопитися. Але поспішай... часу обмаль».
— Маю повертатися, — повторила вона вголос. Опустила руки, зупинилася посеред танцю і поглянула на нього з грайливою усмішкою. — Коли я поруч з вами, я дихаю не так, як зазвичай.
Вона повернулася, підхопила свою довгу сукню й зробила крок із Задзеркалля в залу. Стар супроводив її до столу.
— Дякую за танець, — сказала вона. — А тепер справді «на добраніч!».
І майже побігла геть.
Стар подався до столу, де на нього чекали, і долучився до товариства Cafe Society, компанії-збираниці — з Волл-стрит, Ґранд-стрит[175], з округу Лаудон в штаті Вірджинія та з Одеси. Всі гаряче обговорювали якогось коня, який прибіг щось занадто швидко, а найбільше за всіх розпалився містер Маркус. І Стару навернулося на думку: те, що євреї перейняли захоплення кіньми, є вельми символічним, бо століттями було як: козаки верхи на конях, а євреї — пішкодрала. А тепер євреї завели коней, і це переповнює їх відчуттям виняткової заможності та могутності. Стар сидів, удаючи, що слухає, і навіть кивав головою, коли щось торкалося його, але весь час не зводив очей зі столу за колонами. Якби все це не сталося так, як сталося, ба навіть те, що він пов’язав срібний поясок з іншою дівчиною, він міг би подумати, до чого ж спритно його обкрутили круг пальця. Але ця ухильна поведінка дівчини була поза всякою підозрою. Бо ось і цієї хвилини вона знову щезає... судячи з мови жестів, прощається з сусідами по столу. Вона йде. Пішла.
— Ну от, — злостиво прогугнявив Вайлі Вайт, — Попелюшка й покидає бал. А туфельку просто слід пред’явити акціонерному товариству «Королівське взуття», Південний Бродвей, 812.
Стар перехопив її в довгому верхньому вестибюлі, де за огородженим канатом сиділи літні жінки, пильнуючи вхід до танцювальної зали.
— Це ви через мене? — запитав він.
— Мені все одно треба було йти, — вона додала ледве не з образою. — Послухати, так наче я танцювала з принцом Вельським[176]. Усі так і витріщилися на мене. Один чоловік тут же захотів написати мій портрет, а інший благав про побачення завтра.