Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 76)

— Либонь, майбутнє, — що могло означати дещо або ж взагалі нічого.

Коли вони від’їжджали, вона вказала на свій драндулет на стоянці.

— Як гадаєте, залишати тут безпечно?

— Сумніваюсь. Бачив я, тут навкруги швендяють кілька чорнобородих іноземців.

Кетлін стривожено зиркнула на нього.

— Справді? — Вона побачила, що він посміхається. — Я ж вірю кожному вашому слову, — додала. — Ви так по-доброму з усіма обходитеся, не розумію, чому ж вас так усі бояться. — Вона схвально огледіла його, трохи переймаючись його блідістю, яку підкреслювало яскраве денне світло. — Ви, мабуть, дуже багато працюєте? Невже ви завжди працюєте в неділю?

Він відповів, відчуваючи, що її зацікавленість хоч і нейтральна, та не удавана.

— Не завжди. Колись у нас... у нас був будинок з плавальним басейном і всім таким, і по неділях до нас приходили гості. Я грав у теніс і плавав. Більше не плаваю.

— Чому ж? Це було б корисно. Я гадала, що всі американці залюбки плавають.

— Ноги мої занадто схудли... тому вже кілька років, і це мене неабияк занепокоїло. Бували раніше й інші заняття, багато різних. У дитинстві я грав у гандбол, а тут — іноді в теніс, у мене був корт, та його в шторм змило.

— А у вас гарна статура, — ґречно похвалила вона, маючи на увазі лише те, що сухорлявість надає йому вишуканості.

Він відмахнувся.

— Більше за все я люблю працювати, — сказав він. — Моя робота мені до душі.

— А ви завжди хотіли працювати в кіно?

— Ні, в юності я мріяв бути старшим конторником — тим, хто знає, де що лежить.

Вона посміхнулася.

— Дивно. Та досягли ви куди більшого.

— Ні, я й зараз щось на кшталт старшого конторника, — сказав Стар. — Якщо в мене взагалі є якийсь дар, то саме до цього. І коли я обійняв цю посаду, то з’ясував для себе, що ніхто не знає, де що лежить. І я з’ясував, що треба знати, чого воно там, де є, і чи має там бути. От на мене й почали все накидати, бо в цій конторі все дуже заплутано. І зовсім скоро у мене опинилися геть усі ключі. І якби я їх повернув, то ніхто б не пам’ятав, від якого замка які.

На світлофорі вони зупинилися на червоне світло, і хлопчик-газетяр, підбігши до них, залементував: «Жорстоке вбивство Мікі Мауса! Рендольф Герст оголошує війну Китаю!»[182]

— Доведеться купити, — розвела вона руками.

Машина зрушила з місця. Кетлін поправила шляпку, причепурилася. Помітивши на собі його погляд, посміхнулася.

Вона була зграбна і стримана — якості, які тепер у великій пошані. Бо ж млявості та втоми довкола предосить — Каліфорнія вже аж кишить змореними відчайдухами. А ще є знервовані хлопці та дівчата зі Сходу, чий дух ще там, а тіло уже несе втрати у борні з тутешнім кліматом. Адже ні для кого не є секретом, що довготривала потуга тут дається з трудом — секретом, у якому Стар навряд чи зізнавався собі. Та він добре знав, що протягом короткого часу приїжджі несподівано відчувають приплив нової енергії, що дзюрчить чистим джерелом.

Тепер вони були майже друзі. Вона не зробила жодного руху, жодного жесту, які б не пасували до її вроди, які б вибивалися з абрису її краси. Все було до ладу. Він оцінював її, як оцінював би кадр кінокартини. В ній не було низькопробності, не було нічого зайвого, а була ясність — у його кіношному розумінні цього слова, що означало пропорційність, витонченість і гармонію, тобто вона була «як треба».

Машина в’їхала в Санта-Моніку[183], де виднілися величні вілли дюжини кінозірок, посередині зрослого тутешнього Коні-Айленду[184]. З пагорба вони повернули вниз до широких синіх моря і неба, а потім мчалися вздовж берега, аж поки піщаний пляж з купальниками знову повільно не перетворився на голу жовту смугу, що то звужувалася, то розширювалася.

— Я тут будинок будую, — розповів Стар. — Туди далі. А навіщо будую, і сам не знаю.

— Для мене, мабуть, — відповіла вона.

— Мабуть.

— Як це мило з вашого боку: будувати для мене великий будинок, навіть не знаючи, як я виглядаю.

— Не такий вже він і великий. І даху не має. Я ж не знав, який дах вам до вподоби.

— А нам дах не потрібен. Мені казали, що тут дощів ніколи не буває. І...

Вона осіклася так несподівано, що він зрозумів — щось підштовхнуло її до спогадів.

— Дещо з минулого, — пояснила вона.

— Що саме? — не відступався він. — Ще один будинок без даху?

— Саме так. Ще один будинок без даху.

— Ви були щасливі там?

— Там я жила з одним чоловіком, — сказала вона. — Довго-довго. Занадто довго. Це була одна з тих жахливих помилок, які часом роблять люди. Я жила з ним довго ще після того, як хотіла піти, та він мене не відпускав. Пробував, але не міг. Врешті-решт, я втекла.

Він слухав, зважував, але не судив. Для нього під рожево-блакитною шляпкою нічого не змінилося. Років їй було двадцять п’ять, чи близько того. І було б то марною тратою молодих літ, якби вона не кохала, і її не кохали.

— Ми були занадто близькі, — сказала вона. — Певно, нам слід було завести дітей — діти стали б між нами. Та хіба можна мати дітей, коли в домі немає даху.

Що ж, тепер він дещо про неї знає. Не те, що вчора, коли щось в голові безперестанку торочило, буцімто на нараді сценаристів: «Про нашу дівчину ми нічого не знаємо. Багато знати нам і не треба, та дещо ми все ж маємо знати». Тепер дещо, хай і непевно, з її життя йому відомо, щось куди реальніше, ніж голова Шиви у місячному сяйві.

Вони під’їхали до ресторану, що прикро вразив численними автомобілями недільних відпочивальників. Коли вийшли з машини, вчений морський лев, признавши Стара, приязно загарчав. Чоловік, якому він належав, сказав, що ця вухата тварюка нізащо не поїде на задньому сидінні його авто, а обов’язково через спинку перевалиться на переднє. Було помітно, що цей чолов’яга втрапив до ластоногого у рабство, хоча сам ще цього не визнає.

— Хотіла б подивитися дім, що ви будуєте, — сказала Кет-лін. — А от чаю — не хочу. Чай — це минуле.

Замість чаю Кетлін випила кока-коли, і вони проїхали миль десять проти сонця, такого сліпучо-яскравого, що він з бардачка дістав дві пари сонцезахисних окулярів. А ще через п’ять миль вони повернули до невеликого обривистого миска й під’їхали до каркасу Старового дому.

Зустрічний вітер з боку сонця жбурляв хвилі об скелі, обдаючи 'їх і машину бризками. Бетономішалки, нетесані жовті колоди, купа буту зяяли розверзнутою раною, псуючи вид на море та чекаючи на закінчення вихідного дня. Вони пройшли повз фасад, обернений до моря, там, де стирчали великі кам’яні брили, до майбутньої тераси.

Вона обвела поглядом бліді пагорби позаду будинку і злегка зморщила носа від убогого блиску, і Стар це помітив.

— Марна річ шукати те, чого тут немає, — сказав він бадьоро. — Уявіть, що ви стоїте на одній з куль, з картою на ній... Я в дитинстві завжди мріяв про такий глобус.

— Я розумію, — сказала вона, помовчавши якусь хвилину. — Стоїш собі і відчуваєш, як земля обертається, так?

Він кивнув.

— Точно. Бо інакше це всього лише manana[185] — очікування на чудове завтра чи з моря погоди.

Вони увійшли в будинок під риштованням. Одна кімната, що мала стати головною залою, була вже завершена, включно з вбудованими книжковими шафами, карнизами для портьєр, заглибленням для кінопроекційного апарата. Вела вона на веранду, де, на свій подив, Кетлін побачила розставлені м’які стільці та столик для пінг-понгу. А на свіжопостеленому дерні за верандою стояв ще один такий.

— Минулої неділі я тут влаштовував обід на пробу, — зізнався він. — Завезли трохи бутафорії — траву, меблі. Хотів відчути, як воно тут.

Несподівано вона пирснула.

— А трава ця не бутафорська?

— Е-е, ні! Це — трава як трава.

За смугою завчасного газону глибочів котлован під плавальний басейн, на гребенях якого хазяйнувала зграя чайок, та, побачивши 'їх, чайки злякано відлетіли на безпечну відстань.

— І ви маєте намір жити тут сам-один? — запитала вона його. — Навіть дівчат не станете запрошувати потанцювати?

— Мабуть, ні. Колись, звісно, я будував плани, та то було колись. Гадав, тут буде гарне місце, щоб сценарії читати. А мій справжній дім — кіностудія.

— От-от, саме це я чула про американських підприємців: справжній дім у них — робота!

Він вловив у її голосі дрібку напруженого тону.

— Робиш те, для чого народився, — сказав він тихо. — Десь раз на місяць хто-небудь та й береться мене перевиховувати, страхаючи самотньою безродинною старістю, коли я одряхлію і не зможу більше ходити на роботу. Та все це не так уже й просто.

Схоплювався свіжий вітер. Пора було їхати; він дістав з кишені ключі від машини і машинально побрязкував ними в руці. Раптом десь на осонні пролунало ясне «Агов!» телефону. Телефон дзеленчав явно не в домі, і вони носилися туди-сюди двором, неначе діти, які грають в «Гаряче-холодно», аж поки під кінець кільце пошуку не звузилося до сарайчика з інструментами побіля тенісного корту. Телефон, озвірілий, що слухавку так довго не беруть, просто вже задихаючись, підозріливо гавкав на них зі стіни.

— Що за чортівня? — Стар м’явся, чи варто її брати. — Краще, може, хай собі й далі дзеленькає.

— Я б узяла. Бо мало хто це може бути.

— Це... або помилилися номером, або набирають навмання з похмілля.

І він зняв слухавку.

— Алло? Звідки міжміський? Так, Стар біля апарата.