Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 73)
І він зрозумів, що з якоїсь причини вона не прийде, і ще за мить вона вже вислизнула від нього. Обидвоє відчули, що момент «відіграно». Він має 'їхати, хоча 'їхати було особливо нікуди та й ні з чим. Вульгарно висловлюючись, він не дізнався ані номера її телефону, ані навіть її повного імені, та запитувати її тепер здавалося неможливим.
Вона провела його до авто; її сяюча краса та незвідана новизна бентежили його; але коли вони вийшли з тіні, між ними ясно позначилася місячна смуга шириною в крок.
— І це все? — вихопилося у нього.
Він бачив на її обличчі жаль, але також і різкий рух вуст, що вигнулися в якусь ухильну посмішку, немов на мить завіса піднялася і впала над тим, куди вхід було заборонено.
— Сподіваюся, ми ще зустрінемося, — сказала вона майже офіційно.
— Буде шкода, якщо ні.
На якусь хвилину вони віддалилися одне від одного. Та коли він у під’їзній алеї по сусідству розвертав «родстер» і проїжджав повз неї, а вона все ще не йшла в будинок, то він помахав їй рукою, схвильований і водночас щасливий. Було радісно, що є ще на світі краса, яку не вдасться зважити на терезах відділу з кастингу.
Та вдома, доки дворецький кип’ятив самовар, він відчув якусь незвичну самотність. До нього повернувся біль колишньої втрати, важкий і водночас солодкий. І коли він узяв у руки перший з двох сценаріїв, що становили його вечірній ритуал, які він за мить рядок за рядком почне подумки переносити на екран, він зачекав хвилину, викликаючи у пам’яті образ Мінни. Він пояснив їй, що
Взагалі, для Стара цей день не відрізнявся від інших. Мені не відомі подробиці про його хворобу: ані коли вона почалася, ані будь-що інше, адже він був людиною скритною, та батько якось обмовився, що лише в липні Стар кілька разів втрачав свідомість. Принц Аґґе був тим джерелом, що заслуговує на довіру, від кого я дізналася про той обід у кафетерії, коли Стар оголосив партнерам, що збирається ставити фільм, який принесе збитки, а це щось та означало, якщо взяти до уваги його компаньйонів та той факт, що Стар і сам володів солідним пакетом акцій і до того ж за контрактом брав участь у прибутках.
Багато я дізналася й від Вайлі Вайта, до якого ставлюся з довірою, бо він відчував Стара, як ніхто інший — із сумішшю заздрості та захоплення. Сама ж я тоді була закохана в нього по самі вуха, тому мою сповідь слід сприймати такою, як вона є, — як сповідь закоханої.
Епізод 13
За тиждень по тому я, свіжа, як ранок, чи то так мені зараз здається, з’їздила на студію побачити його. Коли за мною заїхав Вайлі, я вже вбралася в костюм для верхової їзди, щоб справити враження, буцімто спозаранку їздила росами верхи.
— Сьогодні візьму та й кинуся під колеса Старового авто, просто зранку, — повідомила я.
— Та кидайся вже під цю, — запропонував він. — До речі, це ж одне з найкращих авто, які Морт Флайшекер коли-небудь перепродавав зі свого гаража.
— Ні під авто, ні під фату не кинуся і не піду, — наче рядком із пісні відмовила я. — У тебе ж на Сході дружина.
— Вона — в минулому, — зітхнув він. — Ох, Силіє, у тебе є один козир — твоя висока думка про себе. Чи ти гадаєш, що не будь ти дочкою Пета Брейді, на тебе хтось би накинув оком?
Ми тепер не сприймаємо образи так, як їх сприйняли б наші матері. Це ж дріб’язок. Зараз жодне уїдливе зауваження не вартує багато. Тобі кажуть: треба бути «спритним», кажуть, одружуючись на тобі заради твоїх грошей, і нічого ганебного в цьому не бачать. Такий же фортель можеш викинути й ти. Усе тепер простіше.
Ой чи так? Як ми тоді бувало казали.
Та коли я увімкнула радіо і під звуки «Серце моє шалено калатає»[159] машина мчала нас вгору Лавровим каньйоном, я не вважала, що Вайлі має рацію. У мене ж гарні риси, хіба що лице кругліше, ніж треба, і шкіра, якої аж кортить торкнутися, і ноги доладні, і ліфчика не треба. Лише вдача у мене — не мед, але хто такий Вайлі, щоб мені цвікати в очі.
— Скажи, ну хіба я не спритниця, що їду зранку-раненько? — запитала я.
— Атож. Якщо врахувати, що він — найзанятіша людина в Каліфорнії, він це оцінить. А ще краще було б розштовхати його о четвертій ранку!
— Ото ж бо й воно! Проти ночі він знуджений. Стількох за цілісінький день бачив-перебачив, у тому числі й гарненьких. А я заїжджаю зранку — і одразу ж спрямовую його думки у потрібне русло.
— Ой, щось мені це не до вподоби. Скидається на зухвалість.
— А що ти пропонуєш? Лише без хамства.
— Я тебе люблю, — заявив він без особливої впевненості. — Я люблю тебе більше, ніж твої гроші, а це вже багато.
І батько твій, можливо, зробить мене першим помічником режисера.
— Я могла вийти заміж за хлопця, якого цього року прийняли останнім у «Череп та кістки»[160], й мешкати в Саутгемптоні[161].
Покрутивши ручку радіоприймача, я зловила чи то «Він пішов», чи то «Втрачена» — пісні того року крутили гарні. Й музика ставала все кращою. Бо коли я була дитиною, в роки Депресії вона не була такою красивою, і найкращі речі були ще з 20-х, такі як «Блакитні небеса» у виконанні Бені Ґудмена[162] чи композиція «Коли скінчився день» Пола Вайтмена[163]. Тоді можна було слухати тільки джаз-бенди. Та зараз мені подобається мало не все, тільки не до вподоби, коли батько виводить: «Мала, ти притомилася за день»[164], намагаючись створити сентиментальну родинну атмосферу між татком і донею. «Він пішов» та «Втрачена» були відверто не під настрій, тому я покрутила ручкою й натрапила на «Гарну на вроду»[165], а це — пісня по мені.
Коли ми піднялися на гребінь узвишшя, я озирнулася назад: повітря було настільки прозоре, що можна було розгледіти листя на горі Сансет-Маунтін[166], аж за дві милі звідси. Іноді тебе потрясає простір, нічим не забудований і не замутнений нічим.
— Гарна на вроду, пр-р-р-риємно зна-а-ати, — заспівала я.
— Ти й Стару збираєшся співати? — втрутився Вайлі. — Якщо збираєшся, то встав рядок і про те, що з мене вийде гарний помічник.
— Е-е, ні, пісня буде тільки про нас, про мене й Стара, — відповіла я. — Він подивиться на мене і подумає: «Я ніколи її раніше насправді не бачив».
— Цей рядок вже вийшов з моди, — кинув він.
— І тоді він скаже: «Крихітко Селіє», як звертався у ніч землетрусу. Він скаже, що досі не помічав у мені жінку.
— Не здумай нічого такого робити!
— А я й не буду нічого робити... стоятиму собі та розквітатиму, як мак. І тоді він поцілує мене ніжно, як ти б поцілував дитину.
— Ти просто прочитала мій сценарій, — поремствував Вай-лі, — який завтра, до речі, я маю йому здати.
— А він сяде, обхопить голову руками і мовить, що ніколи не думав про мене, як оце зараз.
— Ага! Так під час поцілунку ти все-таки хутенько його під-завела.
— Я ж сказала, що я тільки квітну, квітну, як мак. Скільки разів тобі казати, що я квітну!
— Як на мене, звучить досить-таки хтиво, — оголосив Вай-лі. — Давай відкладемо на потім. Мені зараз працювати.
— А тоді він скаже, що, здається, воно так йому судилося.
— Ось вона — фабрика мріянь. Продюсерська кров, — він нарочито здригнувся. — Не доведи Боже, щоб мені таку перелили.
— А далі він говорить...
— Все, що він скаже, мені відомо. Я ж хочу знати твої слова.
— І тут хтось входить, — продовжила я.
— І ти прожогом сплигуєш з кушетки для кастингу, нашвидкуруч поправляючи спідницю.
— Ти що — хочеш, щоб я вийшла з машини і повернулася додому пішки?
Ми вже в’їхали в Беверлі-Гілз[167]. Завдяки високим гавайським араукаріям місто ліпшало просто на очах. Голлівуд чітко розділений на райони, так що точно відомо, люди яких статків де живуть: тут ось мешкають керівники студій та режисери, далі в бунгало — технічний персонал, ще далі — актори масовки й інші пересічні працівники. Цей район був районом очільників студій та здобних жіночок. Хай не настільки романтичний, як якесь занехаяне селище десь у Вірджинії чи Нью-Гемпширі, та сьогодні вранці він був прекрасний.
«Мене спитали, звідки я знаю, — співало радіо, — що я справді кохаю».[168]
Моє серце було сам вогонь, а дим застилав очі, і все таке інше, та я все ж гадала, що мої шанси на успіх — п’ятдесят на п’ятдесят. Стрімко підійду просто-таки до нього, неначе маю намір пройти наскрізь чи поцілувати в уста — в якомусь півкроці зупинюся і скажу: «Привіт!» з обеззброюючою стриманістю.
Я так і вчинила, хоча, певна річ, сталося не так, як гадалося. Красиві темні очі Стара упиналися в мої, прозираючи, я цілковито певна, всі мої думки, при цьому анітрохи не знічуючись. А я стояла й стояла не рухаючись, гадаю, з годину, а він, хоч би що, знай лише сіпнув куточком вуст та засунув руки в кишені.
— Підете ввечері зі мною на бал? — тільки й спитала.
— Що за бал?
— Сценаристів. В «Амбасадорі»[169].
— Ах, так, — він трохи поміркував. — З тобою не зможу. Можливо, потім зайду. У нас закритий попередній перегляд в Ґлендейлі.
Як усе це не схоже на те, що собі заплануєш-намудруєш. Коли він сів, сіла й я, поклавши голову серед телефонів, наче це ще один настільний апарат, й поглянула на нього, і його темні очі відповіли мені поглядом настільки люб’язним і настільки ж ніяким. Чоловіки частенько не відчувають, коли дівчина ладна сама упасти їм в руки. Та єдине, на що я спромоглася, це викликати в нього запитання: