Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 71)

— А, так-так. Ви були чоловіком Мінни Девіс.

— Так.

Невже це якась інспірація? У пам’яті знову постала картина вчорашньої ночі до останніх дріб’язків: ця шкіра з оливковим сяянням, що ніби флуоресціювала в напівтемряві — невже все це підстроєне, аби зробити йому боляче... Не Мінна і водночас — Мінна... Вітер раптово колихнув фіранки, зашурхотів паперами на столі, і серце його стислося до запаморочення під натиском реальності дня за вікном. От якби він міг знову вийти в навколишній світ, то що б трапилося, якби він знову зустрів її: цей образ у зоряній імлі, ці міцно стиснуті губи, ладні будь-якої миті пирснути сердечним дерзким людським сміхом.

— Я хотів би побачитися з вами. Чи не могли б ви зайти на студію?

Знову вагання, а потім — рішуча відмова.

— Не думаю, що це доречно. Як не шкода.

Останнє було чистою формальністю. Відшила. Як сокирою відсікла.

На допомогу Стару прийшло почуття враженого самолюбства, яке додало його настирності сили переконання.

— Я дуже хотів би вас побачити. І на те є вагома підстава.

— Ну, боюся, що...

— А можна я до вас під’їду?

Знову пауза, але на цей раз не від сумнівів, як він відчув, а від того, що вона підбирала слова.

— Є дещо, чого ви не знаєте, — нарешті промовила вона.

— Я розумію так, що ви заміжня? — нетерпляче прийшов він на допомогу. — Запевняю вас, це не має жодного відношення до справи. Я запросив вас сюди відкрито. Якщо у вас чоловік, приходьте вдвох.

— Це... це — неможливо.

— Чому?

— Навіть зараз, коли я говорю з вами, я почуваю себе ніяково. Але ваша секретарка дуже наполягала... я вже подумала, чи не загубила я що-небудь під час вчорашньої повені, а ви знайшли.

— Я дуже хочу побачити вас. Я не заберу більше п’яти хвилин.

— Запросити зніматися?

— Ні, і в думках не було.

Настала така довга пауза, що він було вирішив, що образив її.

— Де ж ми зустрінемося? — неждано запитала вона.

— Тут? У вас вдома?

— Ні... десь в іншому місці.

І раптом Стар спіймав себе на думці, що не знає, власне, де? Вдома? В ресторані? От де зараз зустрічаються люди? У будинку побачень? У коктейль-барі?

— Зустрінемося де-небудь о дев’ятій годині, — запропонувала вона.

— Боюся, що о дев’ятій не зможу.

— Тоді забудьте.

— Добре, о дев’ятій — так о дев’ятій. Але десь неподалік від студії. На бульварі Вілшир є драґ-стор...

Було без чверті шість. У приймальні чекали двоє, що в цей час приходили щодня, і кожен раз їм переносили зустріч назавтра. Це була година знемоги... а справа цих двох була не настільки суттєвою, щоб невідкладно, незважаючи на кволість, її обговорювати, і разом з тим не настільки дрібною, щоб зовсім нею знехтувати. Тому він знову-таки переніс прийом і якийсь час недвижимо сидів за столом, думаючи про Росію. Вірніше, не стільки про Росію, як про фільм про Росію, безплідне обговорення якого найближчим часом займе аж півгодини. Він знав, що про Росію існує сила-силенна різних історій, але була ж ще Історія з великої літери, — і він найняв цілу команду сценаристів і дослідників, яка понад рік працювала над цим сюжетом, та все, що не пропонувалося, здавалося якимось другорядним. Стар відчував, що про це можна сказати мовою американських тринадцяти штатів[147], а виходило щось не те, з якихось нових позицій, що відкривало неприємні перспективи та складнощі. Він вважав, що ставиться до Росії дуже щиро, і картину він хотів поставити не якусь там неприязну, а, навпаки, співчутливу і доброзичливу, але це все поки що постійно оберталося лише на головний біль.

— Містер Стар, у приймальні чекають містер Драмон, містер Кірстоф і місіс Корнгіл з приводу фільму про Росію.

— Що ж, запросіть.

Потім, з шостої тридцяти до сьомої тридцяти він переглядав відзняте по обіді. Зазвичай він так і просидів би весь вечір у переглядовій залі або в апаратній перезапису, але безсонна ніч після землетрусу сьогодні давалася взнаки — і до того ж, треба було йти на побачення з тією дівчиною. Тому він вирішив спершу повечеряти і по дорозі до кафетерію заглянув до приймальні, де на нього чекав Піт Заврас з рукою на перев’язі.

— Ти Есхіл[148] та Діоген[149] кінематографа, — сказав Заврас просто. — А також Асклепій[150] та Менандр[151].

Він вклонився.

— Хто це такі? — запитав Стар сміючись.

— Мої співвітчизники.

— А я й не знав, що ви в Греції робите кіно.

— Ти все жартуєш зі мною, Монро, — сказав Заврас. — А я хочу сказати, що ти така ж шляхетна людина, як і вони. І що ти врятував мене на всі сто.

— Зараз почуваєшся нормально?

— Рука — то дрібниця. Відчуття, немовби хтось цілує мене туди. А те, що я зробив, варто було зробити, якщо такий результат.

— А що ж принесло тебе стрибати саме звідси? — запитав Стар не без інтересу.

— Я прийшов до оракула[152], — сказав Заврас. — До відгадника Елевсінських таїнств[153]. Попадись мені тільки в руки той сучий син, що пустив цю брехню.

— Ти змушуєш мене шкодувати, що я не отримав освіти, — сказав Стар.

— Ні чорта вона не варта, ця освіта! — вигукнув Піт. — Я закінчив бакалавром у Салоніках, і дивись, чим все закінчилося.

— Ну, нічого ще не закінчилося, — заперечив Стар.

— Знай, Монро, я за тебе кому і коли завгодно горлянку перегризу! — промовив Заврас. — Дай лише знати.

Стар заплющив очі і знову розплющив. Силует Завраса на тлі сонця злегка розплився. Він оперся рукою на стіл позаду себе і сказав своїм буденним голосом:

— Хай щастить тобі, Піте.

Кімната раптом потемніла і попливла перед очима, і шлях назад в кабінет його ноги знайшли лише за звичкою. І тільки коли клацнули двері, він нарешті намацав пігулки. Карафка з водою дзенькнула об стіл; задзвеніла склянка. Він впав у велике крісло, чекаючи, коли подіє «бензедрин»[154], щоб потім йти на вечерю.

Епізод 12

Коли Стар повертався з кафетерію до себе, йому з «родстера»[155] з відкинутим брезентом помахали рукою. По головах над сидіннями він упізнав молодого актора та його дівчину й позирав їм услід, поки вони не щезли за воротами й не розтали в літніх сутінках. Потроху він втрачав жагу до таких речей, аж поки йому не почало ввижатися, ніби то Мінна з собою забрала всю гостроту його почуттів; його сторожкість до розкошів життя поступово згасала, й невдовзі навіть розкіш безмежної скорботи щезла слідом за Мінною. Та все ще по-дитячому зв’язуючи Мінну з небесним раєм на землі, діставшись кабінету, він наказав подати свій «родстер», вперше в цьому році. Великий лімузин надто вже був обтяжений споминами про ділові зустрічі та снами від виснаження.

Виїжджаючи зі студії, Стар усе ще відчував напругу, але відкрита машина підпускала літній вечір впритул, і він почав вдивлятися в наступаючу ніч. Ген-ген, де кінчався бульвар, висів місяць, створюючи повну ілюзію того, що він кожного разу неповторний — щоночі, щороку. З того часу, як Мінна померла, змінилися й вогні в Голлівуді: на вуличних прилавках фруктових магазинчиків крізь легкий серпанок матово полискували лимони, грейпфрути, зелені яблука, скоса відбиваючи світло на асфальт. На авто попереду лілово заблимали ліхтарики стоп-сигналу; на наступному перехресті вони заблимали знов. Усюди небосхил мережили прожектори. На пустельному розі вулиці двоє загадкових чоловіків крутили барабан прожектора, креслячи в небі незрозумілі дуги.

У драґ-сторі біля кондитерського прилавка стояла жінка. Висока, майже така, як Стар, дещо зніяковіла. Безперечно, їй було не по собі, і якби Стар не виглядав так, як він виглядав, — чемним і запобігливим, вона б свою боязкість, мабуть, і не подолала б.

Вони привіталися та мовчки, не дивлячись одне на одного, вийшли на вулицю, — але не встигли вони ще дійти й до бордюру, як Стар уже зрозумів, що це просто гарненька американочка і не більше — аж ніяк не красуня, що нагадувала Мінну.

— Куди ми їдемо? — запитала вона. — Я думала, що за кермом — шофер. Та нічого страшного, — я непоганий боксер.

— Боксер?

— Може, це звучить не дуже ввічливо, — вона вичавила з себе посмішку. — Та про вас, голлівудських, ходять лячні чутки.

Сприйняття себе як зловісної особи, якій передують лячні чутки, спершу потішило Стара, але потім раптом тішити перестало.

— А чого це ви забажали зустрітися? — запитала вона, сідаючи в «родстер».

На мить він застиг непорушно; єдиним його бажанням було наказати їй негайно забиратися геть. Але вона вже влаштувалася якнайзручніше — і йому подумалося, що він сам винуватець цього вельми незручного становища. Зціпивши зуби, він обійшов авто й сів за кермо. Світло вуличного ліхтаря лягло їй на обличчя, і просто не вірилося, що це та сама вчорашня дівчина. Він ясно побачив, що жодної схожості з Мінною немає взагалі.

— Я відвезу вас додому, — промовив він. — Де ви живете?

— Відвезете додому? — вразилася вона. — Я не поспішаю. Вибачте, якщо я вас образила.

— Ні-ні. З вашого боку дуже люб’язно було прийти. З мого боку це була повна дурість. Вчора ввечері мені здалося, що ви — точна подоба декого, кого я добре знав. Було темно, і мені в очі било світло.

Вона образилася: він закидає їй, що вона на когось там несхожа.