Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 70)

У темряві прозвучав зумер; вимкнули кінопроектор, включили світло. Зал очікував у повній тиші. На обличчі Стара нічого не читалося.

— Хто писав цю сцену? — запитав він нарешті після хвилини мовчання.

— Вайлі Вайт.

— Тверезий?

— Само собою, тверезий.

Стар трохи подумав.

— Засади за цю сцену сьогодні ввечері чотирьох сценаристів, — сказав він. — Подивися, хто там у нас є. Сідні Говард вже приїхав?

— Так, сьогодні вранці.

— Поговори з ним. Поясни йому, що я тут хочу бачити. Дівчина смертельно перелякана — вона вигадує час. Це ж ясно, як божий день. У людей не буває одночасно по три емоції. І ще, Кепере...

— Так? — витягнув голову з другого ряду художник.

— Щось не те з цією декорацією.

Всі присутні перезирнулися.

— А що саме, Монро?

— Це я від тебе хотів почути, — мовив Стар. — Але сцена виглядає захаращеною. Зайві предмети відволікають від дії. Убого якось.

— А було нічого.

— Було, згоден. Але десь переборщили. Ще раз пройдись по майданчику ввечері, сам упевнись. Можливо, меблів забагато, або меблі не ті. Можливо, вікно додай. Невже не можна добитися перспективи в холі?

— Я подивлюся, що можна зробити, — Кепер боком протиснувся вздовж ряду, поглядаючи на годинник.

— Краще мені сходити просто зараз, — пояснив він. — Ввечері зроблю ескізи, а вранці все поставимо по-новому.

— Добре. Морте, ти зможеш ці сцени перезняти?

— Думаю, зможемо, Монро.

— Відповідальність за перезйомку беру на себе. А плівки з бійкою є?

— Зараз будуть.

Стар кивнув. Кепер вислизнув із зали, і світло знову погасили. На екрані четверо чоловіків розігрували неабияку колотнечу в підвалі. Стар засміявся.

— Тільки погляньте на Трейсі! — кинув Стар. — Як він на того хлопця накинувся! Одразу видко: набив хлопець руку у різних тарапатах.

Бійці сходилися на кулаках знов і знов. Та бійка була та ж сама. І кожного разу наприкінці забіяки посміхалися і плескали дружньо один одного по плечу. Зрозуміло, що єдиний, кому загрожувала небезпека, був сам постановник трюків, професіонал, який запросто міг витрясти душу з кожного з них і навіть усіх гуртом. Небезпека полягала в тому, що на зйомках вони могли забути те, чого він їх учив, і «згарячу» заїхати не туди і не так, як треба. Та все одно наймолодший із акторів побоювався за своє обличчя, і режисеру доводилося маскувати його незграбні пірнання та ухили хитрими ракурсами або «затуляти» іншим актором.

А потім двоє чоловіків безкінечно стикалися в дверях, раптом впізнавали один одного і розходилися. І знову вони стикалися, здригалися і розходилися. Щось у них не виходило. І вони знову зустрічалися, здригалися та розходилися.

Потім мале дівча, сидячи під деревом, читало книжку, а на гілці сидів хлопчина і теж читав. Дівчинка нудьгувала і хотіла поговорити з хлопчиком. А він все не звертав на неї уваги. Більше того, огризок яблука, яке він їв, впав дівчинці просто на голову.

З темряви почувся голос.

— Дуже затягнуто, Монро, чи не так?

— Аніскільки, — сказав Стар. — Дуже мило. Тут є почуття.

— А мені здалося, що затягнуто.

— Іноді й десять футів плівки буває задовго, а іноді сцена завдовжки в двісті футів — аж занадто коротка. Я хотів би поговорити з монтажером, перш ніж він монтуватиме цю сцену... В ній є щось таке, що в картині запам’ятовується.

Оракул прорік своє слово. Усім сумнівам і суперечкам було покладено край. Стар має бути завжди правим, саме так: не в більшості випадків, а завжди, а якби було інакше, то весь стрункий, наче дім, задум розплився б, наче кавалок вершкового масла на сковороді.

Пройшла ще година. Мрії клубами висіли в дальньому кінці зали, піддавалися аналізу, затверджувалися, — щоб стати мріями мас — або ж, навпаки, бракувалися. Про те, що перегляд наближається до кінця, оповістили дві проби: чоловіка на характерну роль і дівчини. Після «потоків»[143], які мають свій власний драматичний ритм, проби були чимось спокійним і закінченим... тож глядачі порозсідалися тепер вільніше в кріслах, а нога Стара сковзнула на підлогу. Кожен мав право висловитися. Один з техніків брякнув, що залюбки закрутив би з цією дівчиною любов; решта ж залишилися байдужі.

— Років два тому хтось вже присилав її проби. Мабуть, вона повсюди вперто пробується... але краще не стає. А чоловік — те, що треба. Чи не запросити його на роль старого російського князя в «Степах»?

— А він і є старим російським князем, — повідомив завідувач акторського відділу. — Однак цього соромиться. Він — червоний. І це саме та роль, від якої він відмовляється.

— Але це єдина роль, де він може грати самого себе, — підсумував Стар.

Увімкнули світло. Стар запхнув жувальну гумку в її обгортку й поклав у попільничку. Потім повернувся запитливо до секретарки.

— Комбіновані зйомки в другому павільйоні, — підказала вона.

Стар трохи поспостерігав за зйомками: як за допомогою оригінального пристрою одне рухоме зображення знімають на тлі другого. Потому було засідання у кабінеті Маркуса, де обговорювали, чи не варто в «Манон Леско»[144] зробити хепі-енд[145], і Стар, як і раніше, наполягав на тому, що ось уже півтора століття ця історія приносить гроші і без щасливої розв’язки. Він категорично стояв на своєму; в цю пору дня його промова лилася винятково вільно та обґрунтовано, і голоси опозиції поступово стихли, переключившись на іншу тему: щодо того, аби виділити дюжину кінозірок на добродійні акції на користь тих, кого землетрус в Лонг-Бічі залишив без даху над головою. У несподіваному пориві щедрості п’ятеро з них тут же зібрали в складчину двадцять п’ять тисяч доларів. Давали вони не скупо, але не так, як дають бідняки. У подаянні не було співчуття.

У приймальні на Стара чекало повідомлення від окуліста, до якого він посилав Піта Завраса, що зір у оператора 20—19, іншими словами, майже ідеальний. Лікар повідомляв, що він написав довідку, а Заврас знімає з неї фотокопію. На очах захопленої міс Дулан Стар набундюченим півнем пройшовся кабінетом. Тут зазирнув принц Аґґе, аби висловити подяку Стару за день на зйомках, і під час їхньої бесіди надійшла загадкова звістка від помічника продюсера, що одні сценаристи на ім’я Марквенди «довідалися» і хочуть звільнятися.

— Вони гарні сценаристи, ці Марквенди[146], — пояснив Стар принцу Аґґе. — А таких у нас небагато.

— Але ж ви можете найняти будь-якого письменника! — вигукнув здивовано гість.

— Ми й наймаємо, та сценаристи з них, як правило, виходять так собі, от і доводиться працювати з тим, що є.

— З ким же це?

— З будь-ким, хто приймає систему і не дуже заливає за комірець. Народ у нас різний: поети, у яких щось не склалося в поезії, драматурги, відомі однією п’єсою, випускниці коледжів... таких ми зазвичай саджаємо парами на готову ідею, а якщо справа загальмовує, кидаємо на сценарій ще двійко сценаристів, що працюють незалежно від перших. Траплялося, що й три пари працювали над одним сюжетом водночас.

— Невже це їм до вподоби?

— Звісно, ні, якщо дізнаються. Геніїв серед них немає, а за іншого методу вони не досягли б і того. Але ці Марквенди, подружня пара зі Сходу, — напрочуд гарні драматурги. І вони щойно дізналися, що не одні працюють над сюжетом, і це їх, мабуть, приголомшило, вразило їхнє «почуття єдності»... це саме те слово, яке вони вживають.

— Але що ж тоді складає єдність?

Стар завагався... його обличчя було суворим, хіба що в очах блиснула іскорка.

— Я, — сказав він. — Приходьте і побачите.

Потім він зустрівся з Марквендами. Сказав їм, що їхня робота йому до смаку, при цьому дивлячись на місіс Марквенд, неначе саме її почерк розпізнавав крізь машинопис. Він дав їм зрозуміти, що знімає їх з картини, але переводить на іншу, де менше запарки і більше часу. Як він до певної міри й очікував, вони почали благати його залишити їх на першій картині... попри те, що заслуги доведеться ділити з іншими. У відповідь він визнав, що існуюча система — то ганьба, та ще й велика, і нічого, крім комерції, у тій системі немає, і що він, мовляв, і сам жалкує. Про те, що він сам вигадав цю систему, він, однак, і словом не обмовився.

Ледве за ними зачинилися двері, як увійшла тріумфуюча міс Дулан.

— Містер Стар, пані з пояском — на лінії.

Стар усамітнився в кабінеті, сів за стіл і взяв слухавку, відчуваючи, як у нього стисло під серцем. Він і сам ще не знав, чого хоче. На відміну від справи Піта Завраса, свою справу він не обмізкував. Спершу він хотів лише дізнатися, чи вони часом не з акторок, чи та жінка — не актриса, яку свідомо загримували під Мінну, — так само як і він колись попрохав загримувати молоду актрису під Клодет Кольбер і зняти під тим же ракурсом.

— Алло, — сказав він.

— Алло.

Намагаючись вловити у короткому і здивованому «алло» відголосок вчорашньої ночі, Стар відчув, як до горла підкрадається клубок остраху, і з зусиллям проковтнув його, ледь не задихнувшись.

— Ох і нелегко ж було вас знайти, — сказав він. — Тільки й того, що з прізвищем Сміт, та з тим, що ви тільки-но переїхали. І з тим сріблястим пояском.

— То так... — пролунав у слухавці голос, все ще сторожкий, як пташеня на гілочці. — На мені вчора був сріблястий поясок.

Ну а що далі?

— З ким я розмовляю? — долетів її голос з відтінком зачепленої буржуазної гідності.

— Мене звати Монро Стар, — сказав він.

Ніякова пауза. Це ім’я ніколи не з’являлося в титрах і, здається, вона силкувалася пригадати, де і коли могла його чути.