Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 68)

Вірогідно, цей напад був спланований, позаяк грек Пополус тут же витіювато підхопив тему, що нагадало принцу Аґґе трюк Майка Ван Дайка, за тим винятком, що в останнього, врешті-решт, все ставало на свої місця, а у першого все остаточно заплутувалося.

— Це неприйнятно, Монро. Позаяк ми прагнемо пристосовуватися до часів у міру змін, позаяк зміни відбуваються у часі. Те, що може бути зроблене в діапазоні процвітання, навряд чи концептуально тепер.

— А ви як гадаєте, містере Маркус? — запитав Стар.

Всі очі повернулися в бік Маркуса, та той, немов заздалегідь попереджений і, отже, озброєний, зробив уже знак своєму особистому офіціанту позаду нього, що бажає підвестися, і зараз перебував у положенні підвішеного кошика в офіціантових руках. Він дивився на них з такою безпорадністю, що було важко уявити, що вечорами він іноді встає до танцю зі своєю молодою канадкою.

— Монро — наш геній постановки, — сказав він. — Я розраховую на Монро і цілковито спираюся на нього. А паводку я й не бачив.

Поки його вивозили із зали, панувала тиша.

— Два мільйони доларів грязними нам зараз не зібрати по всій країні, — сказав Брейді.

— Ніяк, — погодився Пополус. — Навіть якщо взяти 'їх за шкірку і силою приволокти у кіно. То й так — ніяк.

— Імовірно, так, — прийняв Стар.

Він зробив паузу, неначе щоб упевнитись, що всі слухають.

— Гадаю, що від прокату ми можемо розраховувати на мільйон з чвертю. Від сили — півтора. І на чверть мільйона за кордоном.

Знову запанувала тиша — цього разу спантеличена, якщо не ошелешена. Через плече Стар попросив офіціанта зв’язати його по телефону з приймальною.

— Але ваш кошторис?! — вигукнув Флайшекер. — Ваш кошторис, як я розумію, один мільйон тисяча сімсот п’ятдесят тисяч.

А ви сподіваєтесь отримати саме цю цифру у найкращому разі. А де ж прибуток?

— Я й на це не сподіваюся, — сказав Стар. — Навіть у півтора мільйонах впевненості немає.

В кімнаті стало настільки тихо, що принц Аґґе почув, як із сигари упала сіра дрібка попелу. Знов подав голос Флайшекер; його обличчя аж заклякло від подиву. Але тут Стару передали через плече телефон.

— Ваша приймальня, містере Стар.

— Так-так, алло, міс Дулан... Я дещо з’ясував про Завраса. Це одна з тих вошивих чуток... Ставлю свою сорочку навзаклад... То ви вже з ним зв’язалися... Добре-добре... Значить, тепер зробимо ось що... відправте його сьогодні до мого окуліста, доктора Джона Кеннеді, і хай принесе довідку і з неї зробить фотостатну копію.

Він повісив слухавку і, ще не заспокоївшись після розмови, повернувся до тих, хто розташувався навколо столу.

— Чи хтось із вас коли-небудь чув, що Піт Заврас втрачає зір?

Кілька чоловік кивнули. Та більшість присутніх затамували подих, а чи не хитрий це виверт, аби «з’їхати» з неприємної дискусії про цифри, які він назвав хвилину тому.

— Це — чиста брехня. Він каже, що ніколи навіть не був у окуліста... Ніколи не розумів, чому студії відвернулися від нього, — сказав Стар. — Він комусь не сподобався, чи хтось язикатий розпустив плітку, але ж людина без роботи вже цілий рік.

Пролунало казенне бурмотіння-співчуття. Стар підписав рахунок і зробив порух, щоби встати.

— Вибач, Монро, — вперто зупинив його Флайшекер, в той час як Брейді та Популус мовчки спостерігали, — я тут людина зовсім нова і, можливо, не бачу якихось каменів, надводних чи підводних.

Його мова неслася, як бурхливий потік, але вени на його лобі надулися пихою, наче складаючись у помітні літери N.Y.U.[127]

— То чи вірно я зрозумів, що ви заздалегідь очікуєте на чверть мільйона збитку?

— Це те, що зветься якісною картиною, — мовив Стар з удаваною невинністю. Деяких раптом осінило, куди гне Стар, але багато хто все ще сподівався, що це якийсь жарт і що насправді він розраховує на прибуток.

Ніхто при здоровому глузді...

— Вже два роки ми грали без ризику, — сказав Стар. — Саме час зробити збиткову стрічку. Спишіть її на добру репутацію. Це приверне до нас нових глядачів.

Декому все ще здавалося, що він вважає постановку такою собі «темною конячкою», на яку втім варто поставити. Однак Стар тут же розвіяв останні ілюзії.

— Гроші ми втратимо, — сказав він, вже підводячись; він злегка випнув підборіддя, та в його очах затанцювали бісенята. — Та це буде більшим дивом, ніж навіть з «Янголами пекла»[128], якщо нам вдасться просто повернути своє. Але ж ми маємо певний борг перед глядачами, як не раз заявляв Пет Брейді на обідах Академії кіномистецтва[129]. Для плану постановок іноді корисно ставити картину, що не принесе прибутку.

Він кивнув принцу Аґґе. Той швидко відкланявся, не забувши наостанок відзначити загальне враження, яке справили на всіх останні слова Стара, та нічого видатного не відбулося. Очі не те що були опущені, а скоріше прикуті до чогось у неозорій далечині поверх столу і лише блимали частіше, але ж ніхто не зронив ані слова.

Вийшовши з приватної зали, вони пройшли краєм власне кафетерію. Принц Аґґе жадібно впивався видовищем. Перед його очима сновигали циганки, городяни та солдати з бакенбардами і в розшитих шнурами мундирах часів Першої імперії[130]. Зблизька здавалося, що це люди, які жили і дихали сто років тому, і Аґґе навіть задався питанням, а як він і люди нинішнього часу виглядатимуть, коли в нас нарядиться масовка у якомусь майбутньому історичному фільмі.

Та тут він побачив Авраама Лінкольна, і увесь його грайливий настрій раптом зник. Річ у тому, що він зростав на зорі скандинавського соціалізму[131], коли біографію Лінкольна, написану Ніколаї[132], просто не можна було не прочитати. Йому казали, що Лінкольн — велика людина, яка має його надихати, та Аґґе замість наснаги відчував до Лінкольна відразу, бо терпіти не міг, коли йому щось нав’язують.

Але тепер, побачивши Лінкольна, що ось запросто сидить за столиком, закинувши ногу на ногу, і благодушно схиляє обличчя до обіду ціною в сорок центів, включаючи десерт, накинувши на плечі плед, аби не протягло від вентиляції, — принц Аґґе, що нарешті добрався до Америки, витріщився на того, як той турист на мумію Леніна в Мавзолеї. Так ось який він, цей Лінкольн. Стар, що відійшов уже далеко, озирнувся на Аґґе, а той все стояв, дивлячись в усі очі.

«Так ось воно те, — подумалось йому, — чого прагнув американський народ».

Наразі Лінкольн взяв чималий трикутний кусень торта і запхав собі до рота. Тут принц Аґґе мало сам не поперхнувся і похопився слідом за Старом.

— Сподіваюся, що ви знаходите тут те, що вам потрібно, — сказав Стар, відчуваючи, що не приділяє достатньо уваги принцу. — За півгодини у нас перегляд поточного матеріалу, а потім ви зможете оглянути стільки майданчиків, скільки побажаєте.

— Я б радше побув біля вас, — сказав принц Аґґе.

— Подивлюся, що в мене заплановано, — сказав Стар. — І тоді я у повному вашому розпорядженні.

У приймальні сидів японський консул у зв’язку з виходом шпигунської стрічки, яка могла б образити національні почуття японців. Також на нього чекали телефонні дзвінки та телеграми. Була ще й нова інформація від Робі.

— Тепер він пригадав, що ім’я тієї жінки Сміт, — повідомила міс Дулан. — Він тоді ще спитав її, чи вона хоче зайти до костюмерної і підібрати сухі туфлі. Та вона відмовилася. Тож до суду вона не піде.

— Для повних спогадів цього замало. Сміт... це нам дуже допоможе в розшуках, — він на хвилину замислився. — Попросіть у телефонній компанії список Смітів, які отримали тут нові номери за останній місяць. Обдзвоніть 'їх усіх.

— Гаразд.

До епізоду 11

— Як ти, Монро? — привітався Ред Райдінґвуд. — Радий, що заскочив.

Стар пройшов повз нього, прямуючи через великий знімальний павільйон до декорації завтрашніх зйомок. Райдінґвуд, він був тут режисером, пішов слідом, раптом спіймавши себе на думці, що Стар іде на пару кроків попереду. Це було проявом невдоволення... він зрозумів це відразу, бо й сам зажив слави майстра «постановки» мізансцен. Він поки не здогадувався, у чому справа, та як провідний режисер великої тривоги не відчував. Якось сам Ґолдвін[133] без попередження завітав до нього, втрутившись у зйомку, та він, Райдінґвуд, втягнув його у панорамування[134] перед півсотнею акторів, з результатом, який він і передбачав: його власний авторитет було відновлено.

Стар підійшов до декорації і уп’явся в неї поглядом.

— Саме так, вона нікуди не годиться, — кинув Райдінґвуд. — Не розумію, як тут дати світло...

— Але чому ти зателефонував мені? — Стар сказав це, стоячи до нього майже впритул. — Чому ти не підняв це питання перед декораторами?

— Я тебе сюди не запрошував, Монро.

— Ти ж сам хотів бути собі і режисером, і продюсером.

— Вибач, Монро, — мовив Райдінґвуд стримано, — але ж я тебе сюди не запрошував.

Стар мовчки розвернувся і пішов від декорації до зйомочної позиції камери.

Широко розкриті очі та роти групи гостей миттю змістилися з героїні картини на Стара, втупилися в нього і знову тупо перекочували на героїню. Гості були з братства «Лицарі Колумба»[135], і як католики вони бачили процесії зі Святими Дарами, тобто освяченою гостією[136], переосутненням[137] хліба в Тіло Христове, а тут мрія набирала плоті.

Стар зупинився біля крісла акторки. На тій була вечірня сукня з великим декольте, що виставляло напоказ яскравий висип екземи на спині та грудях. Перед кожним дублем всю таркату поверхню густо замазували пом’якшувальним кремом, який негайно після дубля знімали. Її волосся — кольором і липкістю — нагадувало кров, яка ще не зовсім запеклася, зате на кадрі її очі й справді сяяли зоряним світлом.