Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 67)

Брока неохоче відволікся від спогадів.

— Гаразд, — мовив він. — Відчуття небезпеки збуджує.

— Нікого не треба збуджувати, — відсік Стар. — Він же не оступається і не падає з даху. Це просто перехід до наступної сцени.

— Через вікно, — зненацька подала голос Роуз Мелоні. — Він може влізти у сестрину кімнату через вікно.

— Оце добрий перехід, — схвалив Стар. — Просто до сцени зі щоденником.

Тут Брока остаточно прокинувся.

— Я зроблю так: на якусь мить камера ніби наїжджає на нього, а потім він віддаляється. Камера залишається на місці, а він ніби відступає в далечінь. Камера слідом не йде. Спіймати його ще раз крупним планом і знову відпустити. Камера тримає у фокусі не його, а постать на тлі даху і неба.

Від розгорнутої сцени він і сам був у захваті: її можна було назвати справжньою режисерською знахідкою, тим паче що інших, судячи по нотатках, у сценарії вже не було. Для плану з дахом і небом можна використати кран — це вийде дешевше, ніж будувати дах на землі з декорацією неба. Втім, для самого Стара це значення не мало: єдине, що його обмежувало, то було небо у буквальному сенсі цього слова, тобто обмежень він не відчував. Він працював з євреями занадто довго, аби вірити у легенди, ніби у них завжди скрута з грошима.

— У третій сцені він має дати священику ляпас, — мовив Стар.

— Як? — заволав Вайлі. — Щоб потім на нас напосілись усі католики?!

— Я спілкувався з Джо Бріном[119] — такі випадки й справді бували, тож у наклепі нас не звинуватять.

Його рівний голос раптово перервався, коли міс Дулан подивилася на годинник.

— Чи не занадто багато роботи до понеділка? — запитав він у Вайлі.

У свою чергу, Вайлі подивився на Роуз, яка відповіла йому промовистим поглядом, навіть не потрудившись кивнути. Перед його внутрішнім поглядом постали плани на прийдешній вікенд, які танули просто на очах. Та зараз він був уже не тією людиною, що входила в цю кімнату. Коли тобі платять п’ятнадцять сотень на тиждень за термінову роботу, і тим більше, коли твоя картина під загрозою, байдикувати вже не доводиться. Коли ти позаштатне «вільне перо», треба вміти підлаштовуватися, чого Вайлі робити не вмів, та хвала, що був Стар, який брав усе на себе, за всіх і кожного. Створена Старом настанова збережеться і тоді, коли він вийде з кабінету, і куди б він на студії не пішов — він відчув, що в ньому є велика потреба. Суміш здорового глузду, розумного відчуття, сценічної вигадки та напівнаївної концепції загального блага, яку щойно особисто озвучив Стар, надихала Вайлі зробити свою частку роботи якнайкраще, покласти свій камінь у мур, хай навіть його зусилля виявляться марними, а кінцевий результат буде таким же нудним, як піраміда.

Крізь вікно Роуз Мелоні з нудьгою спостерігала, як людська цівка тече до кафетерію. Ленч їй доставлять до робочої кімнати, а до того вона ще встигне зв’язати кілька рядів. А чверть на другу завітає «той чоловік» з безмитними французькими парфумами, просто з Мексики. Це не можна було вважати за гріх — це як віскі під час «сухого» закону[120].

Брока спозирав, як Рієнмунд увивається навколо Стара. Він відчував, що Рієнмунд аж із шкіри пнеться — лізе вгору. І було чому. Зараз він одержував сімсот п’ятдесят на тиждень, за те, що йому частково підпорядковувалися режисери, сценаристи та зірки, які заробляли куди більше від нього. Рієнмунд носив дешеві англійські туфлі, придбані десь поблизу готелю «Беверлі Вілшир», і Брока сподівався, що вони добряче муляють тому ноги. Та вже незабаром він замовлятиме собі взуття від Пила[121] і закине на антресолі свою зелену альпійську шляпенцію з пером. Поки що Брока був попереду на кілька років. Та попри те, що у Броки був бездоганний послужний список під час війни, він вже не відчував себе в безпеці з тих пір, як зніс ляпас від Айка Франкліна.

Дим кужелем стояв у кімнаті, і за звоями диму губився довгий стіл, а сам Стар все віддалявся і віддалявся, хоча зі всією люб’язністю і дослуховував ще Рієнмунда і міс Дулан. Нарада скінчилася.

— Що нового?

— Телефонував містер Робінсон, — доповіла міс Дулан, коли Стар збирався йти до кафетерію. — Одна з тих жінок назвала йому своє останнє ім’я... він точно його не пам’ятає... чи то Сміт, чи Браун, чи Джонз.

— Авжеж, це дуже стане в нагоді!

— І ще він пам’ятає, що буцімто вона щойно переїхала в Лос-Анджелес.

— А я ось пам’ятаю, що на ній був срібний поясок, — пригадав Стар, — з прорізями зірок.

— Продовжую з’ясовувати стосовно Піта Завраса. Розмовляла з його дружиною.

— І що ж вона сказала?

— Що у них скрутні часи... довелося продати будинок... вона хворіє.

— А із зором у нього справді безнадійно?

— З її слів, вона взагалі вперше почула, що в нього негаразд з очима. Вона й не знала, що він сліпне.

— Дивно.

Він не переставав думати про це по дорозі на ленч: наступаюча сліпота Завраса не давала йому спокою, так само як і біда актора, з якою той приходив сьогодні вранці. Турбуватися з приводу чужих недугів не входило в коло його обов’язків, він і про власне здоров’я не дуже дбав. На алейці біля кафетерію йому довелося відступити на узбіччя, пропускаючи відкритий електрокар, у який набилися дівчата в яскравих костюмах епохи Регентства[122], що 'їхали з дальнього знімального майданчика. Їхні сукні тріпотіли на вітрі, молоді загримовані обличчя розглядали Стара з цікавістю, і коли вони проїжджали повз нього, він посміхнувся.

Епізод 10

В окремому залі студійного кафетерію за ленчем зібралися одинадцятеро та 'їхній гість принц Аґґе[123]. Це були грошові мішки, верховоди, і, якби не гість, вони б узагалі їли мовчки, лише зрідка обмінюючись питаннями про здоров’я найкращих половин і дітей, та малозначущими вижимками мозкової діяльності. Восьмеро з десяти були євреї; п’ятеро з десяти були вихідці з інших країн, в тому числі грек і англієць; і всі вони добре знали один одного з давніх-давен. Усередині самої групи існувала певна градація: від старого Маркуса до старого Леанбаума, що дуже вдало колись придбав вигідний пакет акцій кінокомпанії, якому проте постановочних коштів дозволялося витрачати не більше мільйона на рік.

Старий Маркус вперто з’являвся в правлінні, дошкуляючи іншим своєю життєстійкістю. Керуючись інстинктом, який, навіть з віком не атрофувавшись, попереджав його про небезпеку та змови проти нього, Маркус ставав як ніколи небезпечним саме тоді, коли всі інші вважали, що тепер-то вже загнали його в глухий кут. Його землисте обличчя набуло такої непорушності, що навіть ті, хто звик спостерігати за рефлекторним посмикуванням його повік побіля перенісся, тепер вже нічого не помічали: природа попіклувалася про те, аби в міжбрів’ї закущилося сиве волосся, приховавши останні ознаки його емоцій — його броня стала глухою.

Якщо Маркус був найстаршим у зібранні, то наймолодшим з усіх був Стар — хоча тепер-то він вже не так разюче відрізнявся віком, адже сидіти серед них він почав ще з двадцяти двох років, маючи репутацію такого собі «чудо-хлопчика». Тоді, більшою мірою, як тепер, він був грошовим мішком серед таких же грошових мішків.

Він в думці вираховував кошторис майбутнього фільму та ще й з такою швидкістю й точністю, що вони просто дивом дивувалися, тим паче що жоден з них не був ані чудесником, ані просто фахівцем у фінансових справах, попри загальне уявлення про євреїв, як спритних фінансистів. Насправді, більшість з них своїм успіхом завдячували різноманітним іншим якостям, що саме з калькуляцією були мало сумісні. Та в будь-якій громаді, де панує традиція, вона підтримує і зовсім не найкращих, тож вони тільки раді були спостерігати збоку за розумовими вправами Стара у високій галузі аудиту, відчуваючи при цьому палку радість причетності на кшталт тієї, яку відчувають вболівальники на футбольному матчі, ніби то вони забили вирішальний м’яч. У Стара, як ми згодом побачимо, цей його рідкісний дар відійшов на другий план, хоча й завжди залишався з ним.

Принц Аґґе сидів між Старом та Мортом Флайшекером, юрисконсультом компанії, навпроти Джо Пополуса, власника мережі кінотеатрів. Він відчував певну упередженість до євреїв, яку сам же прагнув побороти. Як людина, що жила бурхливим життям і свого часу служила в Іноземному легіоні[124], він уважав, що євреї занадто вже клопочуться про власну шкуру. Та він ладен був визнати, що в Америці за інших обставин вони можуть бути іншими, і саме таким уявлявся йому Стар. Що до решти, то він уважав більшість ділків нудярами, яких вже й могила не виправить, — остаточний вирок йому завжди підказувала кров Бернадотів[125], що текла в його жилах.

Мій батько (далі я називатиму його містер Брейді, як називав його принц Аґґе, коли розповідав мені про цей ленч) виказав хвилювання щодо якоїсь картини, а коли Леанбаум пішов, не чекаючи на закінчення ленчу, він, Брейді, пересів на його місце, навпроти Стара.

— Як там справи з латиноамериканською стрічкою, Монро? — запитав він.

Принц Аґґе помітив миттєву нашорошеність, ніби десяток пар очей одночасно кліпнули віями, створивши звук на кшталт шереху крил. І знову настала тиша.

— Просуваємося, — сказав Стар.

— З тим самим кошторисом? — запитав Брейді.

Стар кивнув.

— Він непропорційно великий, Монро, — зауважив Брейді. — У ці скрутні часи дива не станеться — такого, як з «Янгелами пекла» чи «Бен Гуром»[126], коли ти розкидався грошима, а вони поверталися знов.