Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 66)

— До початку зйомок за цим сценарієм, рахуючи від суботи, залишається два тижні, — оголосив Стар. — Гадаю, що перероблений сценарій став тепер набагато кращим.

Рієнмунд і обидва сценаристи переглянулися, вітаючи один одного.

— За винятком одного, — продовжував Стар задумливо, — я не розумію, навіщо це взагалі знімати, то й вирішив відсунути його на безрік.

На якусь мить запала ошелешена тиша, а після почулося глухе ремствування та невдоволені запитання.

— Вашої провини тут нема, — зазначив Стар. — Мені здалося, що там щось є, а насправді його немає. От і все. — Він запнувся, співчутливо дивлячись на Рієнмунда. — І це дуже погано, бо п’єса була добра. За право екранізації ми віддали п’ятдесят тисяч.

— Що там не так, Монро? — запитав Брока без підхідців.

— Здається, що гра не варта свічок, — підсумував Стар.

Рієнмунд з Вайлі Вайтом обидва думали про те, як цей випадок відіб’ється на 'їхньому професійному реноме. Цього року у своєму доробку Рієнмунд мав дві картини, а от Вайлі Вайту був конче потрібен кредит довіри, аби знову заявити на екрані про себе.

Роуз Мелоні впритул вп’ялася в Стара поглядом глибоко за-палих, як у черепа, очниць.

— Хоч натяком поясни, — розвів руками Рієнмунд. — Це ж, Монро, сильний удар по всіх нас.

— Я просто не ставив би в цю картину Маргарет Салаван[111], — сказав Стар, — і Колмана[112] також. Я б їм не радив грати в ній...

— Конкретніше, Монро, — попрохав Вайлі Вайт. — Що саме тобі не сподобалось? Мізансцени? Діалоги? Гумор? Композиція?

Стар взяв сценарій зі столу і впустив його, ніби тримати його в руках несила.

— Мені не подобаються головні герої, — сказав він. — Мені нецікаво було б з ними зустрітися... Якби я знав, що вони кудись ідуть, я пішов би в інше місце.

Рієнмунд посміхнувся, але в очах у нього промайнуло занепокоєння.

— Ну, критичні зауваження просто вбивчі, — почав він. — Мені ж дійові особи здалися дуже цікавими.

— Мені теж, — підкинув Брока. — Як на мене, Ем викликає живе співчуття.

— Та невже? — різко перепитав Стар. — Я взагалі не можу повірити, що вона жива істота. А коли я дійшов до кінця, то запитав себе: «Ну то й що?»

— Але ж це можна якось поправити, — видушив Рієнмунд. — Само собою, нам дуже прикро. Адже ми з тобою узгодили...

— Але це не історія для кіно, — обірвав його Стар. — Я казав вам багато разів, що в першу чергу я вирішую, якого роду стрічка мені потрібна. Все інше ми можемо змінювати, але коли загальний настрій знайдено, то надалі кожен рядок і кожна дія мають працювати на нього. А цей сценарій — це не те, що мені потрібно. У п’єсі є блиск і світло... Це радісна історія. А сценарій поспіль складається із сумнівів і копання в собі. Герой з героїнею поривають одне з одним через якісь дрібниці, а потім вони знову сходяться, і знову через дрібниці. Після першої ж сцени вже начхати, чи вона знову побачить його, чи ні. І це ж стосується і його.

— Це моя провина, — сказав раптом Вайлі. — Розумієш, Монро, мені не здається, що стенографістки так само без оглядки обожнюють своїх босів, як це було у двадцять дев’ятому. Їх звільняли з роботи... Вони бачили, як боси панікують. Світ змінився — от де заковика.

Стар нетерпляче подивився в його бік, коротко кивнув.

— Це не обговорюється, — сказав він. — Задум цієї історії у тому, що ця дівчина, справді, без оглядки захоплюється своїм босом, якщо ти хочеш це так назвати. І жодного свідчення про те, що він коли-небудь панікував, там немає. Коли ти будь-яким чином заставляєш її сумніватися в ньому, то ти отримаєш іншу історію. Чи, швидше, взагалі не отримаєш ніякої. Ці персонажі — екстраверти[113]. Зарубай це собі на носі. Я хочу, щоб вони залишалися екстравертами до кінця картини. Коли мені потрібно буде щось на кшталт Юджина О’Ніла[114], то я те куплю.

Роуз Мелоні, яка все ще не спускала очей зі Стара, зрозуміла, що тепер все буде до ладу. Якби він дійсно збирався поставити на картині жирний хрест, то до обговорень би не доводив. Вона була в кіно довше за всіх них, окрім Броки, з яким у неї був триденний романчик років двадцять тому.

Стар обернувся до Рієнмунда.

— Ти мав би зрозуміти з підбору акторів, Рієні, що за картину я збираюся знімати. Я почав було підкреслювати рядки, які ані Керол[115], ані Мак-Марі[116] і вимовити не здатні, аж поки не набридло. Запам’ятай на майбутнє: якщо я замовив подати лімузин, то мені потрібне саме таке авто. А це означає, що мені не підійде хай навіть і найшвидша в світі гоночна гондола. Що ж, — він обвів присутніх поглядом, — чи дамо ми їй хід? Після того, як я казав, що це не те, що мені потрібно... Чи варто продовжувати? У нас є два тижні, а за два тижні я маю поставити Керол і МакМарі якщо не на цей фільм, то на якийсь інший. Отже, чи воно того варте?

— Ну, звісно, — підхопив Рієнмунд, — гадаю, що так. У мене теж було погане передчуття. Я мав попередити Вайлі. По-моєму, у нього було кілька гарних задумок.

— Монро має рацію, — сказав Брока без підхідців. — Я весь час відчував, що це не те, та не розумів, що саме.

Вайлі та Роуз подивилися в його бік з презирством та пере-зирнулися.

— А от як сценаристи: чи зможете ви вдихнути нове життя у цей сценарій? — по-доброму запитав Стар. — Чи мені знайти когось зі свіжим поглядом?

— Готовий спробувати ще раз, — сказав Вайлі.

— А ти, Роуз?

Вона коротко кивнула.

— Якої думки ви про дівчину? — запитав Стар.

— Ну, звісно, я на її боці.

— Ось про це забудьте, — попередив Стар. — Якби ця дівчина вийшла на екран, десять мільйонів американців її б не схвалили. Фільм триває годину і двадцять п’ять хвилин... А ви показуєте жінку, яка невірна чоловікові третину цього часу. І складається враження, що вона на третину потаскуха.

— А це велика доля? — запитала Роуз із прищуром, і всі розсміялися.

— Це, як на мене, — сказав Стар задумливо, — я не кажу вже про контору Гейза[117].

Якщо ви хочете поставити багряну літеру ганьби на її спині[118], то ставте, але це вже інше кіно. Не це. А це — про майбутню дружину і матір.

Він тицьнув олівцем у бік Вайлі Вайта.

— Тут має бути стільки ж пристрасті, скільки у тому «Оскарі» на моєму столі.

— Що за чортівня? — вигукнув Вайлі. — Та в ній повно пристрасті. Так вона ж іде до...

— Так, вона достатньо вільна в своїх пристрастях, — зауважив Стар, — але не більше. У п’єсі є одна сцена, краща за все, що ви тут понавигадували. І що ж ви зробили? Ви її викреслили. Це — коли вона намагається прискорити біг часу, переводячи години на годиннику.

— Мені здалося, що вона малозначуща, — вибачився Вайлі.

— Так от, — сказав Стар, — у мене є ідей з п’ятдесят, — він натиснув на кнопку виклику. — І якщо є щось незрозуміле — кажіть просто зараз...

До кабінету майже непомітно прослизнула міс Дулан. Швидко міряючи кроками кабінет, Стар заходився диктувати. Перш за все, він хотів би розказати їм своє бачення героїні: якою має бути дівчина у цьому фільмі. Вона справжня дівчина. Зі своїми дрібними недоліками, як і в п’єсі. А справжня вона не тому, що глядач бажає бачити її такою, а тому, що саме такою бажає бачити її він, Стар, саме в такого роду стрічці.

— Це зрозуміло? Це не характерна роль. Героїня втілює здорове жіноче начало, життєву силу, прагнення реалізуватися як жінка і силу кохання. Що надало значимість п’єсі — це виключно ситуація, у якій опинилася героїня. Вона володіє тайною, чи, краще сказати, тайна володіє нею, і від цієї тайни залежить доля багатьох людей. Перед героїнею два шляхи, і вона не відразу усвідомлює, який з них хибний, а який — праведний, та, врешті-решт, вона знаходить вірний шлях і чинить по совісті. От і вся історія: невигадлива, чиста й світла. Без тіні сумнівів. Вона і слів таких не чула, як «конфлікт у трудових відносинах», — додав він зітхнувши. — І така дівчина цілком може жити у 1929 році. Чи всім зрозуміло, яка дівчина мені потрібна?

— Більше ніж зрозуміло, Монро.

— Тепер про те, що нею рухає, — продовжував Стар. — Увесь час, з першої до останньої хвилини, коли ми бачимо її на екрані, нею рухає лише одне бажання — переспати з Кеном Віллардом. Це просто, чи не так, Вайлі?

— Просто — аж пристрасно.

— Тож, що б вона не робила, нею рухає саме пристрасть. Вона йде вулицею, а йде тому, що бажає переспати з Кеном Віллардом. Вона їсть — а їсть тому, що їй потрібні сили, аби переспати з Кеном Віллардом. Але жодної миті у глядача не повинно з’явитися навіть враження, ніби вона здатна опинитися з ним у ліжку, неосвяченому шлюбом. Мені навіть ніяково розповідати вам дитсадкові істини, що самі випливають із сюжету.

Відкривши сценарій, він почав переглядати його сторінка за сторінкою. Потім міс Дулан мала надрукувати всі нотатки у п’яти примірниках, проте Роуз Мелоні робила власні. Брока прикрив долонею напівзаплющені очі — він ще пам’ятав ті часи, коли «режисер був на студії фігурою», коли сценарії писалися або постановниками трюків, або старанними та сором’язливими молодими репортерами, що витали у хмільних парах від непомірного зловживання віскі — а всім заправляв режисер. І не було над ним аніякого Стара.

Він стрепенувся, раптом почувши своє ім’я.

— Було б добре, Джоне, якби хлопець у тебе забрався на гостроверхий дах і походив схилом під об’єктивом. Це могло б викликати приємне відчуття: не те щоб небезпеки і не те щоб підвішеності і навіть не загострення на якійсь деталі — а так: хлопець на даху на світанку.