Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 43)

Раптом він усвідомив, що в житті залишилось ще багато всього, якщо тільки навернення до колишніх інтересів не відриватиме його від самого життя.

— Я їгез[24] старий і їгез знуджений, Томе, — сказав якось Еморі, розтягуючись на канапі біля вікна. В лежачому стані він завжди відчував себе більш природно.

— Ти був набагато цікавішим до того, як почав писати, — зауважив той. — Тепер ти тримаєш при собі будь-яку ідею, яку можна було б надрукувати.

Існування знов повернулось до безцільної нормальності. Вони вирішили, що коли будуть економити, то зможуть дозволити собі квартиру, до якої Том прив’язався, як старий кіт-до-мосід. Йому належали старі англійські мисливські гравюри на стінах, великий гобелен, декадентський релікт, який не знімали з поваги до університетських часів, і купа осиротілих підсвічників. А ще — різьблене крісло в стилі Людовіка XV, на якому ніхто не міг сидіти довше однієї хвилини — через судоми в спині. Том стверджував, що це тому, що сидіти доводилось на колінах у привида мадам Монтеспан. У будь-якому разі меблі Тома багато в чому аргументували їхнє рішення залишитися.

Виходили вони дуже рідко — інколи подивитися випадкову п’єсу або повечеряти в «Ріц» чи в Принстонському клубі. Заборона алкоголю завдала колишнім збіговиськам непоправної рани; не можна було більше заскочити в бар «Балтимор» о дванадцятій чи о п’ятій і знайти там споріднені душі. Окрім того, і Том і Еморі переросли той вік, коли їм кортіло потанцювати з дівчатками з Середнього Заходу чи з Нью-Джерсі десь у Клубі-де-Вінт (або як його називали «Клуб-де-він») чи в рожевій залі готелю «Плаза». Окрім того, це потребувало кількох коктейлів, «щоб опуститися до розумового рівня оцих жінок», як сказав Еморі одного разу, чим нажахав якусь поважну матрону.

Еморі отримав від містера Бартона декілька тривожних листів: маєток у Лейк-Дженева був завеликий, щоб його без-проблемно здавати в оренду; орендної платні цього року заледве вистачить, щоб оплатити податки і провести необхідний ремонт; розпорядник натякнув, що вся власність зараз більше схожа на слона в руках Еморі. Так чи інакше, Еморі вирішив не продавати будинок (скоріше через сентименти), навіть якщо він не отримає ані цента за наступні три роки.

Той день, коли він оголосив Томові про свою нудьгу, нічим не відрізнявся від інших. Він прокинувся перед полуднем, пообідав з місіс Лоуренс, потім повернувся додому на улюбленому другому поверсі автобуса.

— А чом би ти не був знудженим? — позіхнув Том. — То хіба не притаманний стан душі для молодиків твого віку і становища?

— Мабуть, — сказав Еморі замислено, — але мені не нудно — мені тривожно.

— Це війна і любов з тобою таке вчинили.

— Хтозна, — задумався Еморі, — не впевнений, що саме війна мала такий вплив на тебе чи на мене, але вона однозначно зруйнувала старий устрій, водночас знищивши індивідуальність нашого покоління.

Том здивовано витріщився на нього.

— Так і є, — наполягав на своєму Еморі. — Більше того — чи не знищила вона її і в цілому світі? О Господи, як приємно було колись мріяти, що я стану великим держаним діячем, або письменником чи релігійним або політичним лідером. Але тепер навіть Леонардо да Вінчі чи Лоренцо Медичі не змогли б прославитись на весь світ. Життя занадто масивне і складне. Світ так розрісся, що навіть не може поворухнути власними пальцями. А я хотів бути таким важливим пальцем...

— Я з тобою не погоджуся, — увірвав його Том. — Людство ще не було настільки сконцентроване само на собі ще з часів... гм... Французької революції.

Еморі активно запротестував:

— Ти невірно розумієш епоху! Тут кожен безумець — індивідуаліст на якийсь час. Вілсон був сильним, коли тільки вийшов на сцену, потім він йшов і йшов на компроміси. Як тільки Ленін і Троцький зайняли остаточну позицію, вони перетворилися на таких тимчасових фігур, як Керенський. Навіть Фош не має і половини тієї ваги, як Кам’яна Стіна Джексон[25]. Колись війна була найбільш індивідуальною справою чоловіка, і все ж таки відомі герої не мали ані авторитету, ані відповідальності — як-от Гайнемер[26] і сержант Йорк[27]. Який школяр вибере героєм Першинга[28]? Велика людина не має часу ні на що більше, як тільки сидіти і бути видатною.

— Ти ж не думаєш, що більше не буде всесвітніх героїв?

— Будуть — в історії, але не в житті. Карлайлу[29] було б важко знайти матеріал для нового розділу «Герой як видатна особистість»

— І що далі? Я сьогодні уважний слухач.

— Люди так сильно намагаються вірити в лідерів — аж до болю. Але щойно у нас з’являється популярний реформатор або політик, чи письменник там або філософ — скажімо, Рузвельт, Толстой, Вуд, Шоу, Ніцше, — його одразу змиває зустрічною течією критики. Господи, ніхто не здатен витримати тягар неординарності в наші дні! Це найбільш надійна стежка до забуття. Людям уже набридло знову і знову чути ті самі імена.

— То ти звинувачуєш пресу?

— Звичайно. Подивись на себе — ти в «Новій демократії». Вона вважається найкращим тижневиком у країні. Її читають усілякі там діячі й таке інше. І яка твоя робота? А така: бути таким розумним, таким цікавим, бути блискуче-цинічним — наскільки можливо щодо кожної постаті, доктрини, книжки чи політики, про які тобі доручили написати. Що більше блиску, більше матеріалу для розголосу ти ввіллєш у предмет дискусії, тим більше грошей тобі заплатять, тим більше людей куплять видання. Ти, Томе Д’Інвільє, — понівечений Шеллі — мінливий, кмітливий, проникливий, прямолінійний представник критичного мислення нації... І не заперечуй, — я знаю цю кухню! Я писав рецензії на книжки в коледжі; для мене то була своєрідна розвага — з чесним, сумлінним зусиллям охарактеризувати щось, запропонувати нову теорію чи нову панацею як «довгоочікуване доповнення до легкого літнього чтива». Ну ж бо — визнай це!

Том засміявся, а Еморі піднесено продовжив:

— Ми хочемо вірити. Молоді спудеї намагаються вірити старшим авторитетам, виборці — своїм конгресменам, держави — своїм діячам, — але не вдається. Занадто багато різноголосся, забагато безладної, непослідовної, необдуманої критики. А у випадку з газетами — ще гірше. Будь-яка багата але непро-гресивна партія з лідером, з його особливо захланною і жадібною формою свідомості, котра називається «фінансовий геній», може купити газету, яка є єдиним інтелектуальним харчем і питвом для тисяч заклопотаних, виснажених людей! Отих бідолах, які настільки втягнуті у повсякденні справи сучасного життя, що можуть споживати тільки попередньо здрібнений корм! За два центи виборець купує свої політичні погляди, судження і філософію! Через рік приходить нова політична сила або зміна власників газети, і як наслідок — ще більша плутанина, більше суперечностей, раптовий натиск нових ідей — їх готують, дистилюють, ферментують...

Він зупинився, щоб набрати повітря.

— Ось чому я заприсягнувся не торкатися до паперу, поки мої ідеї або не просвітліють, або не щезнуть взагалі. На моїй душі й без того багато гріхів, щоб ще й забивати голову людям непевними й порожніми сентенціями. Я б так міг докотитись до того, щоб звинуватити сумирного капіталіста в підозрілих зв’язках із бомбою, або втягнути якогось безневинного більшовика у плутанину із кулеметною стріляниною...

Том уже відчував себе ніяково від цього памфлету про його зв’язок із «Новою демократією».

— А як це все стосується твого знудженого стану?

Еморі вважав, що безпосередньо.

— Який стосунок я до цього маю? — запитався він. — А для чого я взагалі потрібен? Примножувати расу? Коли почитати американські романи, то ми змушені повірити, що «здоровий американський молодик» від дев’ятнадцяти до двадцяти п’яти — неначе безстатевий узагалі. Але насправді чим він здоровіший — тим менше в цім правди. Єдина альтернатива не дати втягнутися в це — знайти несамовитий інтерес. Війна закінчилась, а я занадто переконаний у відповідальності автора, щоб писати просто зараз. А щодо бізнесу... Гадаю, бізнес сам за себе скаже. Він не має жодного стосунку до будь-чого, що мене б цікавило, хіба що до незначного, суто утилітарного зв’язку з економікою. А що б я для себе почерпнув, якби на найближчі десять років із гаком загруз у офісній роботі? Не більше, ніж із якогось фільму на індустріальну тематику.

— То спробуй белетристику, — підказав Том.

— Проблема в тому, що я відволікаюсь від життя, коли починаю писати оповідання. Я боюся, що замість того, щоб жити... Можливо, несподіванки життя чекають мене десь у японських садах готелю «Ріц» або в Атлантик-Сіті чи на нижньому Іст-Сайді. У будь-якому випадку, — продовжував він, — не маю я до того наснаги. Я хотів бути звичайним обивателем, але моя дівчина не змогла цього зрозуміти.

— То знайдеш іншу.

— Господи! Навіть не кажи про це! Може, ти ще скажеш: «Якби дівчина була варта тебе, вона б на тебе чекала»? Ні, старий, насправді дівчина, яка чогось варта, нікого не чекає. Якби я думав, що знайдеться інша, я б втратив рештки моєї віри в людську природу. Можливо, я тебе потішу, але Розалінда — єдина в світі дівчина, яка могла би втримати мене.

— Гаразд, — позіхнув Том, — я зображаю твою довірену особу вже цілу годину. Але мене дуже тішить, що у тебе знову з’явилися категоричні судження.