Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 45)
«Мій любий хлопчику!
Твій останній лист мене дуже схвилював. Це зовсім на тебе не схоже. Читаючи між рядків, у мене склалося враження, що заручини з цією дівчиною зробили тебе нещасним, і я бачу, що ти втратив те почуття романтики, яке було тобі притаманне до війни. Ти сильно помиляєшся, якщо думаєш, що можна бути романтиком без віри в Бога. Інколи мені здається, що для нас обох секрет успіху (якщо ми його знайдемо) — це той містичний елемент всередині нас: щось втікає в нас (те, що розширює нашу особистість), а коли випаровується — вона висихає; і я б назвав твої два останні листи «змарнілими». Бійся загубитися в особистості іншої істоти — чи то чоловіка, чи жінки.
Його високопреосвященство кардинал О’Ніл і єпископ Бос-тонський зараз у мене в гостях, тож мені нелегко знайти хвилину, щоб написати тобі. Але я б хотів, щоб ти приїхав до мене згодом (хоча б на вихідні). Цього тижня я планую навідатись у Вашингтон.
Майбутнє моє наразі непевне. Але (це тільки між нами) я не здивуюся, якщо за найближчі вісім місяців червона кардинальська шапка прикрасить мою недостойну голову. У будь-якому разі, я мрію придбати будинок десь у Нью-Йорку або Вашингтоні, куди б ти міг приїжджати на вихідні.
Еморі, я щасливий, адже ми обидвоє живі! Ця війна могла покласти кінець славетному роду. Але стосовно одруження — у тебе зараз найнебезпечніший період життя. Ти можеш одружитися «на швидку руку, та на довгу муку», але думаю, ти цього не зробиш. Судячи з того, що ти писав про свій злиденний фінансовий стан — твоє бажання поки що нездійсненне. Одначе, якщо я буду міряти тим мірилом, яким зазвичай тебе вимірюю, то мушу сказати: протягом наступного року тебе чекає щось на кшталт емоційної кризи.
Пиши мені, не забувай. Мені сумно, що я не в курсі усіх твоїх справ.
Із незмінною любов’ю,
Через тиждень після отримання цього листа їхнє маленьке господарство розлетілось на друзки. Безпосередньою причиною була важка і, вочевидь, хронічна хвороба матері Тома. Тож вони здали меблі на склад, віддали квартиру в суборенду і сумно потиснули один одному руки на пенсильванському вокзалі. (Здавалося, що Еморі й Том все життя тільки прощаються.)
Почуваючи себе дуже самотнім, Еморі піддався раптовому пориву і вирушив на південь, щоб застати монсеньйора у Вашингтоні. Вони розминулися на дві години, й Еморі вирішив провести декілька днів у родича — старого дядька.
Тож він їхав через квітучі поля Меріленду до графства Ра-меллі. Але замість кількох днів він затримався там від середини серпня до кінця вересня. Бо в Меріленді він зустів Елінор.
Розділ 3. Іронія молодості
Багато років потому, коли Еморі згадував Елінор, він ніби знову чув ридання вітру довкола, і холод проник у закутки його серця. Коли вночі вони їхали верхи схилом пагорба і дивились, як спокійний місяць випливає з-за хмар, він загубив ще якусь частину душі, яку ніяк не вдавалось відновити. Але з її втратою щезла й здатність жалкувати про неї. Можна сказати, зустріч з Елінор була останньою загрозою, адже диявол підкрався до Еморі впритул під личиною краси, останньою таємницею, яка полонила дикою чарівністю і розірвала його душу на шматки.
З нею його уява шаленіла, ось чому вони піднялись на найвищий пагорб і дивились звідтіля, як сходить на небі зловісний місяць, і знали, що бачать диявола одне в одному. Але Елінор... можливо вона наснилась Еморі? Або їхні тіні бавились в химерні ігри? Але вони щиро сподівались ніколи більше не зустрітися. Чи його привабила безконечна печаль її очей, чи те віддзеркалення себе, яке він знайшов у прекрасній ясності її розуму? Іншої такої зустрічі, як з Еморі, в неї не буде, і якби вона читала ці рядки, то сказала б: «А в Еморі не буде іншої такої пригоди, як я».
І не зітхне, і він би не зітхнув.
Елінор якось спробувала викласти це на папері:
Вони жахливо посварилися, бо Еморі стверджував, що банально римувати «тремтять» і «спізнать». А потім Елінор написала ще уривок вірша, для якого ніяк не могла вигадати початок:
Елінор відчайдушно ненавиділа Меріленд. Вона належала до найстарішої з старовинних сімей графства Раміллі і жила у великому й похмурому будинку разом з дідусем. Вона народилась і виросла у Франції... (Але, здається, я не з того почав. Дозвольте почати ще раз.)
Еморі було нудно, як зазвичай бувало нудно в селі. Він гуляв наодинці, декламуючи «Улялюм» кукурудзяним полям і подумки вітаючи По за те, що той спився до смерті в атмосфері веселого самознищення. Одного разу він пройшов кілька миль вздовж дороги, яка була йому незнайома, потім запитався дороги у якоїсь негритянки і остаточно заблукався у лісі... Насувалась гроза, і згодом знялася злива, він чекав, що розпогодиться, але небо захмарило ще більше, і краплі рясно стікали вниз крізь крони дерев, які раптом стали примарними і блідими. Грім накочувався здалеку загрозливим гуркотом через долину і розліталися лісом переривистою канонадою. Він брів наосліп, спотикаючись, намагаючись вибратися, і врешті крізь хаос сплутаного гілля помітив
просіку, а оддалік — село, яке освітлювали спалахи блискавки. Він поспішив до узлісся, потім зупинився і задумався: чи варто грузнути в бездоріжжі поля, щоб пошукати прихистку в невеликому будинку, який світився на краю долини. Було тільки пів на шосту, але він бачив заледве на десять кроків попереду. Часом тільки блискавка викрешувала із темряви гротескні обриси.
Раптом до його вух долинули дивні звуки. То була пісня, її співав низький, захриплий голос, дівочий голос, і хто б то не був, але це було десь близько. Ще рік тому він би скептично засміявся або розчулено затремтів; але зараз він збайдужіло стояв і слухав, поки не розчув слова:
Знову блискавка розітнула небо, але голос навіть не здригнувся і продовжував свою пісню. Дівчина була десь у полі, бо голос її долітав з-за копиці сіна десь за двадцять кроків від нього.
Потім голос стих; а тоді знову затягнув дивну пісню, яка злітала, зависала і падала, змішуючись з дощем:
— І хто це з біса в Раміллі, — гукнув Еморі, — виконує Верлена на свою імпровізовану мелодію для мокрих копиць?
— Хто це? — закричав голос, зовсім не збентежений. — Хто ти? Манфред, Святий Христофор чи королева Вікторія?
— Я Дон Жуан! — експромтом вигукнув Еморі, перекрикуючи дощ і вітер.
Жвавий відгук почувся з-за копиці:
— Я знаю, хто ти — русявий хлопець, який полюбляє «Уля-люм», — я впізнала твій голос!
— Як мені вибратися туди? — закричав він знизу копиці, куди добіг уже наскрізь мокрий.
Згори з’явилася голова (було так темно, що Еморі тільки зміг домислити темне волосся і два ока, які світилися, немов котячі).