Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 47)
— А четверте липня? — жартома нагадав Еморі.
— Не будьте смішним! — сказала вона глузливо.
— Гаразд. Але що б змогло виконати обіцянку весни?
Вона замислилась.
— О, гадаю, лише небеса! Якби вони існували... — замріяно мовила вона. — Але то має бути щось на кшталт язичницьких небес. Вам би добре було стати матеріалістом, — додала вона невлад.
— Навіщо?
— Бо ви схожі на портрети Руперта Брука[34].
Еморі певною мірою намагався копіювати Руперта Брука весь час, скільки вони були знайомі з Елінор. Все, що він говорив, його ставлення до життя, до неї, до себе самого, — було відлунням літературних вподобань покійного англійця. Часто вона сиділа на траві, вітер ліниво бавився її волоссям, голос її аж захрип, поки вона перебирала строфи вгору і вниз по шкалі від Гранчестера до Вайкікі.
Коли Елінор читала вголос, в її словах було стільки пристрасті... Вони почувалися дуже близькими не лише думками, а й тоді, коли, читаючи, вона тулилась в його обіймах (а так було часто, бо з самого початку вони неначе закохалися одне в одного). Але чи був Еморі зараз спроможним на любов? Він міг, як завжди, пройтись по всьому спектру емоцій за півгодини, але навіть коли вони насолоджувалися своїми фантазіями, він знав, що не зможе покохати так, як кохав раніше (гадаю, саме тому він звертався до Брука, Свінберна і Шеллі). Це був шанс зробити стосунки радше витонченими, багатими і фантазійними; протягти тонкі золоті ниті його уяви до неї (це зайняло б місце справжнього кохання, яке було ніби ось-ось поруч, але ніколи не стало реальністю).
Був один вірш, який вони читали знову і знову, — «Тріумф часу» Свінберна, а уривок із нього повсякчас лунав у його уяві теплими вечорами, коли він споглядав світлячків з-поміж стовбурів темних дерев і чув голосистий хор жаб. Потім, ніби із ночі, випливала Елінор і ставала поруч із ним. Він чув її низький голос, що нагадував звуки віолончелі, який повторював:
Власне, їх познайомили через два дні. Його тітка розповіла йому історію старого містера Раміллі та його онуки, Елінор. Вона жила у Франції з невгамовною матір’ю (Еморі уявляв її схожою на його власну матір). По її смерті дівчина переїхала до Америки, до Меріленду. Спочатку вона жила в сім’ї дядька у Балтиморі. Затим вирішила показатись у світі у сімнадцять років, провела там бурхливу зиму. А в березні, після жахливої сварки зі всією балтиморською родиною, переїхала в село (на знак протесту). Там дівчина познайомилась із компанією, яка пила коктейлі та ганяла на лімузині, поблажливо й зверхньо дивлячись на старше покоління. Елінор, чия поведінка явно була запозичена з французьких бульварів, завела багатьох наївних випускників СентРедолента і Фармінгтона на стезю богемних витівок. Коли про все це дізнався її дядько (котрий забув, що й сам свого часу парубкував, але у більш святенницьку епоху), то влаштував Елінор бурхливу сцену, після чого вона ніби підкорилась, але в душі лишилася сум’ятливою й обуреною. Її одіслали до дідуся, якого вже переслідувала стареча забудькуватість. Ось і все, про що повідала тітка, решту дівчина розповіла сама, але пізніше.
Вони часто ходили купатися, й Еморі ліниво гойдався на воді. Думки його були відсторонені від усього, крім химерної мильно-бульбашкової поверхні, де сонце омивало крони сп’янілих від вітру дерев. Як можна хвилюватися чи думати про щось, окрім купання чи пірнання, отих веселощів на краєчку літа, коли доцвітають останні літні дні? Нехай вони минають (печаль і спогади, залишились десь у глибині), а тут хочеться ще раз відчути себе молодим і безжурно плисти за течією...
Були дні, коли Еморі дратувався, що його життя збилося із рівного путівця, який плинно танув десь за горизонтом, а мимо проминали мирні пейзажі, — на калейдоскоп химерних сцен. Оті два роки поту й крові і раптовий, безглуздий потужний інстинкт, який розбудила в ньому Розалінда; і напівчуттєва, напівневро-тична осінь з Елінор. Він відчував, що знадобиться чимало часу (більше, ніж у нього коли-небудь буде), щоб склеїти воєдино це дивне нагромадження картинок в альбомі його життя.
Він дав собі примарну обіцянку, що знайде час, щоб якось зібрати все докупи. Місяцями його носило між хвилями кохання (чи захоплення) і відчуттям, що його може затягнути у вир (а у вирі він хотів опинитися найменше). Нехай отак — плисти бездумно на хвилях, це імпонувало йому куди більше.
— Сумота плинної осені і наше кохання — як вони гармоніюють... — сумовито сказала якось Елінор, коли вони лежали на березі після купання.
— «Індіанське літо наших сердець...» — Він раптом осікся.
— Скажи мені, — врешті мовила дівчина, — вона була світла чи темна?
— Світла.
— Вродливіша за мене?
— Хто зна... — відповів Еморі.
Якогось вечора, коли вони гуляли, зійшов величний місяць над садами, що здалися Еморі й Елінор казковою країною із отими темними контурами вічної краси, що наче застигли в любовній знемозі. Вони звернули із місячного сяйва у темінь альтанки, оповитої виноградом, де зів’ялі пахощі здавались такими сумними, що нагадували тиху прощальну мелодію.
— Запали сірника... — прошепотіла вона, — я хочу бачити тебе...
Чирк. Спалах...
Ніч і налякані дерева були декорацією до дивної п’єси, вони перебували тут з Елінор — туманною і нереальною. Це Еморі щось нагадало. Він подумав: хіба лише минуле може бути дивним і неймовірним? Сірник згас.
— Темрява скрізь, як смола...
— Ми лише голоси зараз... — прошепотіла Елінор. — Самотні голоси. Запали ще один.
— То був останній...
І раптом він підхопив її на руки.
— Ти моя, ти знаєш, що ти моя! — закричав він у шаленому пориві... Місяць дивився всередину крізь лозу і прислухався... світлячки завмерли, почувши його шепіт у намаганні вгледіти щось у бездоганній глибині її очей.
виспівувала Елінор деревам, що, немов обручами, тримали ніч. — Як тут таємничо... Якщо ти можеш втримати коня — поїхали вгору через ліс, — шукати сховані ставки!
— Вже за північ, можна й чорта зустріти... — заперечив він. — Я не настільки вправний, щоб їздити верхи у непроглядній пітьмі.
— Замовкни, ледачий дурню! — різко-недоречно обірвала вона, нахилилась і спроквола поплескала коня стеком. — Можеш залишити свою стару шкапу у нашій стайні, завтра пришлю тобі її назад.
— Але дядько має відвезти мене цією шкапою на станцію о сьомій!
— Не псуй задоволення. Пам’ятай: у тебе схильність до нерішучості — це єдине, що заважає тобі стати «світлом всього мого життя».
Еморі підвів коня впритул і, нахилившись, ухопив її за руку.
— Повтори, що я — світло твого життя! — Або зараз перетягну тебе, і будеш сумирно їхати позаду.
Вона усміхнено поглянула на нього і заперечно похитала головою.
— Давай! Хоча... краще не треба. Чому всі неймовірні речі такі незручні — як-от бійка, розвідка, катання на лижах у Канаді?
До речі, ми піднімаємось на Гарпер-Гілл. Нагадую — в нашій програмі він запланований на п’яту годину.
— Ти, мале чортеня! — обурився Еморі. — Ти хочеш, щоб я не спав усю ніч, а потім заснув у поїзді, як жалюгідний емігрант по дорозі в Нью-Йорк?
— Тихо... Хтось іде по дорозі, поїхали! Вйооо!
Із вигуками, які, мабуть, добряче налякали запізнілого подорожнього, вона завернула свого коня у хащі, і Еморі змушений був тюпачити за нею (як і всі ці три тижні).
Літо закінчилось. Він провів усі ці дні, спостерігаючи за Елі-нор. А вона, як граційний легкий Манфред, вибудовувала довкола химерні фантазійні піраміди, як збурений підліток, складаючи разом із ним вірші за обіднім столом.