Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 48)
Так він написав одного разу, коли думав, як прохолодно ми ставимося до «Темнокосої пані сонетів», і наскільки стерся з пам’яті її образ, увічнений видатним поетом. Напевно Шекспір хотів, щоб ця жінка жила вічно (судячи з божественного відчаю, з яким він складав свої творіння). А зараз вона нам навіть не цікава... Іронія в тому, що якби його більше хвилювала поезія, а не жінка, сонет був би тільки блідним зразком риторики, і через двадцять років їх би вже ніхто не читав.
То була остання ніч, коли він бачив Елінор. Зранку він від’їжджав до Нью-Йорка, і вони домовились покататися верхи на прощання під холодним місячним сяйвом. Вона хотіла поговорити (сказала: можливо, щоб востаннє в житті відчути себе розумною істотою, а не позувати). Тож вони звернули до лісу і півгодини їхали, не обмовившись ані словом, окрім хіба коли вона прошепотіла «Чорт!», налетівши на якусь гілку (а шепотіла вона так, як жодна інша дівчина не змогла б). Потім вони піднялись на пагорб Гарпера, спішившись із потомлених коней.
— Господи! Як тут тихо... — мовила Елінор. — У лісі не так порожньо...
— Ненавиджу ліс, — сказав Еморі, зіщулившись. — Усілякі хащі, кущі вночі... А тут так вільно і легко дихається.
— Довгий підйом довгим пагорбом...
— І холодний місяць цідить униз місячне сяйво...
— Але найголовніше — ти і я...
Було тихо, вони скрадалися вузькою стежкою, яка рідко бачила чиїсь сліди. Спинилися на краю урвища. Тільки поодинокі сільські хатинки, сріблясто-сірі у непорушному місячному сяйві, доповнювали рівний пустельний краєвид, позаду простягалася чорна смуга лісу візерунком на прозорому тлі, а згори — безмежжя крайнеба. Було так холодно, що холод в’ївся всередину і витер всі спогади про теплі колись ночі.
— Кінець літа... — тихо мовила Елінор. — Лише тупіт копит — «тум-тум-тум-тум...». З тобою не бувало так, коли в гарячковому збудженні всі звуки розкладаються на отаке «тум-тум», аж поки не починає здаватися, що вся вічність поділена на звуки? Послухай оте «тум-тум» з-під копит старих коней... Здається, це єдине, що відділяє коней та ще годинники від нас, людей. Вони не можуть робити «тум-тум», без того, щоб не схибнутися...
Вітер зробився зовсім різким, Елінор затремтіла і щільніше закуталася в плащ.
— Дуже змерзла? — запитався Еморі.
— Та ні! Я думаю про себе — про своє темне заплутане нутро, про справжню себе, про ту вроджену чесність, яка змушує мене визнавати свої гріхи, інакше я б перетворилася на безнадійну грішницю...
Вони знов їхали вгору, впритул до скелі. Еморі поглянув униз. Там, де підніжжя скелі сягало землі (десь метрів сто внизу), звивистою лінією чорнів потік, де-не-де виднілися крихітні відблиски швидкої течії.
— Оцей прогнилий, гнилий древній світ... — раптом вирвалося в Елінор, — і все наймерзенніше зібралося в мені... Ну чому, чому я — дівчина? Чому я вродилася така? Поглянь на себе — ти ж не розумніший за мене (не набагато, хіба трохи) і можеш стрибати туди-сюди, поки тобі не набридне, а потім податись деінде. Можеш розважатися з дівчатами і не боятися, що тебе втягне у вир емоцій. Ти можеш робити будь-що, і тебе не осудять. І ось я — з мізками, придатними на будь-що, але прив’язна до убогої пристані майбутнього заміжжя! Якби ж то я народилася на сто років пізніше — усе було б інакше. А тепер — які у мене варіанти? Я мушу вийти заміж — це навіть не обговорюється. За кого! Я занадто розумна для більшості чоловіків і мушу опускатися до їхнього рівня, щоб дозволити знехтувати мій інтелект взамін на їхню прихильність? З кожним роком дівування мої шанси на вдале заміжжя падають. То ще пощастить, якщо я зможу вибрати в одному чи двох містах, і, звичайно, це мусить бути хтось у фраку... Послухай! — вона різко нахилилася до нього. — Я люблю розумних і вродливих чоловіків, і, звичайно, ніхто так не цікавиться їхньою особистістю, як я. Але хіба тільки один із п’ятдесяти має приблизне уявлення, що таке насправді секс. Я захоплююся Фрейдом, але все ж таки це жалюгідно, що любов зазвичай на дев’яносто п’ять відсотків — пристрасть, плюс якась дещиця ревнощів... — закінчила вона так само раптово, як і почала.
— Звичайно, ти права, — погодився Еморі. — Це якась жадібна всепоглинаюча сила, і вона — частина механізму, який керує усим. Як актор, який дозволяє тобі заглянути за завісу, щоб побачити його майстерність... Зараз, хвилинку, дай подумати...
Він замовк, намагаючись підібрати точні слова. Вони обігнули скелю і проїхали по дорозі десь футів п’ятдесят.
— Розумієш, кожен приміряє личину, щоб рядитись у щось вище... Посередні уми (другий клас за Платоном) використовують рештки романтичного лицарства, розведеного вікторіанськими сентиментами. Натомість ми, хто вважає себе інтелектуалами, заплющуємо очі, вдаючи, що це приземлений бік натури, яка не має нічого спільного з нашим блискучим розумом. Ми вдаємо, що той факт, що ми ще розуміємо, врятує нас від залежності. Але річ у тому, що секс міститься якраз у серцевині наших найчистіших абстракцій — так близько, що затьмарює ясність... Я хочу поцілувати тебе зараз і поцілую...
Він нахилився з сідла, але вона відсторонилася.
— Не можу я зараз цілуватися. Я дуже чутлива.
— Отже, немудра, — виголосив він нетерпляче. — Себто розум — не більший захист від спокуси сексу, ніж умовності...
— А що ж тоді захист? — вибухнула вона. — Католицька церква, максими Конфуція?
Еморі сторопів.
— Оце твоя панацея, так?! — вигукнула вона. — Ти такий же лицемір, як усі! Тисячі набундючених церковників своїм бурмотінням про шосту і дев’яту заповіді тримають у невігластві відсталих італійців чи неписьменних ірландців, змушують їх повсякчас каятися! Все те — личини, лицемірний грим! Панацея? Кажу тобі — немає ніякого бога чи якогось абстрактного божества! Кожен має сам для себе щось усвідомлювати, тут, у своїй душі! А ти — просто зануда, щоб це визнати! — Вона випустила повіддя і струсонула до неба маленьким кулачком. — Якщо Бог є — нехай вдарить мене блискавкою! Ану ж бо!
— Ти говориш про Бога, як обмежена атеїстка, — гостро заперечив Еморі.
Його філософія (як завжди, ненадійний прихисток) розліталась на друзки від блюзнірства цього шаленого дівчиська... Вона це знала, і його дратувало, що вона знала.
— І як більшість інтелектуалів, яким релігія не підходить, — холодно продовжував він, — як Наполеон і Оскар Вайлд або інші, такі ж, ти будеш благати когось на смертному одрі, щоб тобі покликали священика...
Елінор різко зупинила коня, він теж зупинився за нею слідом.
— Он як? — сказала вона якимсь дивним голосом (він аж злякався). — Благатиму? Дивись! Зараз я стрибну зі скелі!
І ще до того, як він устиг щось сказати, вона різко шмагонула коня і стрімголов помчала до краю урвища.
Він кинувся за нею, аж похолонув, нерви дрижали, як струна. Зупинити? Неможливо! Місяць сховався за хмари, її кінь міг легко оступитися. Десь за кілька кроків до провалля вона раптом зойкнула і хитнулася на бік, падаючи з коня, двічі перевернулась і застрягла в кущах за кілька кроків до краю. Кінь полетів шкереберть із шаленим іржанням. Еморі підскочив до Елінор і побачив, що очі її широко розплющені.
— Елінор! — зойкнув він.
Вона не відповіла, але губи її заворушились, а на очах виступили сльози.
— Елінор, у тебе все ціле?
— Здається... — тихо мовила вона, а потім раптом заридала.
— Де мій кінь? Загинув?
— Господи, так!
— О... — заголосила вона. — Я гадала, що стрибну... Я не думала...
Він обережно допоміг їй підвестися і всадовив у своє сідло. Так вони й попрямували додому — Еморі пішки, а вона — схилившись на луку, гірко плакала.
— У мене — безумна спадковість... — Вона завагалась. — Я вже двічі таке витворяла. Коли мені було одинадцять... мама схибнулася, зовсім збожеволіла. Ми тоді були у Відні...
На зворотному шляху вона, затинаючись, розповідала про себе, й любов Еморі почала вичахати разом із зниклим місяцем. Біля її дверей вони постояли за звичкою. Але ні вона не кинулася в його обійми, ні він не потягнувся, щоб обійняти її, як це було ще тиждень тому. Так вони й стояли десь із хвилину, ненавидячи одне одного із тяжкою гіркотою. Але, оскільки Еморі любив у Елінор тільки самого себе, зараз він ненавидів оте дзеркало. Їхні мрії розлетілись на друзки при блідому світанку. Зірки давно щезли і тільки слабке зітхання вітру заповнювало тишу... Але оголені душі — найнещасніші створіння, і він квапливо повернувся додому, щоб дати новому світлу влитися разом із сонцем.