Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 44)
— Мене теж, — неохоче погодився Еморі. — Одначе коли я бачу щасливу сім’ю, мені аж живіт крутить.
— Щасливі сім’ї намагаються справити саме таке враження на людей, — іронічно зауважив Том.
Бували й такі дні, коли Еморі слухав. Таке траплялося, коли огорнений димом Том брався зі смаком винищувати американську літературу. Йому бракувало слів.
— П’ятдесят тисяч доларів на рік! — вигукував він. — Боже правий! Подивися на них — Една Фербер, Гавернер Морріс, Фан-ні Герст, Мері Робертс Рейнгарт — хто з них написав хоч одне оповідання, яке пам’ятатимуть через десять років? А цей дядько Кобб — не вважаю його ані розумним, ані цікавим, більше того, не думаю, що ще хтось вважає, окрім видавців. Він просто захмелів від реклами. Всі ці... О Гарольд Белл Райт, о Зейн Грей!
— Вони намагаються.
— Ні, вони навіть не намагаються! Дехто з них може писати, але вони навіть не можуть примусити себе сісти і написати принаймні один чесний роман. Більшість із них не вміє писати, я це визнаю. Але мені здається, Руперт Г’юз намагається показати справжню, всебічну картину американського життя. Але у нього варварський стиль і перспектива. Ернест Пул і Дороті Кенфілд намагаються, але їм бракує почуття гумору. Принаймні їхні роботи змістовні, водичку вони не ллють. Кожен автор має писати свою книжку так, ніби в той день, коли він її закінчить, йому відрубають голову.
— Це якась двостороння угода?
— Не збивай мене з думки! У декількох, здається, є певний рівень культури, розум і чимало літературного хисту, але вони просто не пишуть щиро, бо стверджують, що на справжню літературу немає попиту. Тоді чому, в біса, всі ці Веллси, Конради, Голсуорсі, Шоу, Беннети й інші на половину своїх продажів залежать від Америки?
— А що наш Томмі скаже про поетів?
Том уже знесилився. Його руки повисли обабіч крісла, він аж застогнав.
— Я зараз про них сатиру пишу, називається «Бостонські барди і херстівські оглядачі»[30].
— То давай послухаємо! — нетерпляче сказав Еморі.
— Наразі маю тільки останні рядки.
— Дуже по-сучасному. Читай, послухаємо, чи смішно.
Том витягнув із кишені згорнутий папірець і прочитав уголос, з паузами між рядками, щоб Еморі вловив, що це вільний вірш:
Еморі вигукнув:
— Ти молодець! З мене — вечеря за зухвалість двох останніх рядків!
Еморі не уповні погоджувався зі шквальним осудом американських романістів та поетів. Йому подобались і Вейчел Ліндсі, і Бут Таркінгтон, він захоплювався сумлінним, хоча й не виструн-ченим артистизмом Едгара Лі Мастерса.
— Що я ненавиджу — так це нісенітниці на кшталт: «Я Бог — я людина — я осідлав вітри — я бачу крізь туман — я сенс життя».
— Це огидно!
— Я б хотів, щоб американські романісти перестали вос-хваляти бізнес. Ніхто не хоче читати про це, хіба що той бізнес шахрайський. Якби ця тема була цікавою, всі б купували історію життя Джеймса Джея Гілла[31], а не ті довгі офісні трагедії, які оспівують важливість диму...
— І похмурість, — додав Том, — ще одна улюблена тема. Хоча мушу визнати, монополісти тут — російські автори. Наша специфіка — історії про маленьких дівчаток, котрі ламають хребет, і їх удочеряють буркотливі старигані, бо дівчатка люблять усміхатися. Можна подумати, що ми — нація веселих калік, натомість самогубство — улюблена прерогатива російського селянина.
— Шоста година, — сказав Еморі, зиркаючи на годинник. — Я замовлю тобі щедру смачну вечерю за силу «Ювеналій» твого повного зібрання творів.
Липень знемагав спекою останнього тижня. Еморі знову відчув наростаючу хвилю неспокою (минуло всього лише п’ять місяців, відколи вони з Розаліндою зустрілися). Але йому вже важко було згадати того сповненого переживань хлопця, який зійшов із військового корабля, пристрасно прагнучи пригод. Однієї ночі, поки всепоглинаюча і виснажлива спека вливалася крізь вікно його кімнати, він кілька годин бився у безплідному зусиллі увічнити той болісний період.
У середині серпня прийшов лист від монсеньйора Дарсі, який, вочевидь, випадково натрапив на його адресу: