Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 42)
— І?
— Що?
— Господи, Еморі, звідки у тебе синець під оком?
Еморі засміявся.
— То дрібниці, нічого страшного...
Він зняв пальто і показав плече.
— Поглянь-но сюди!
Том свиснув.
— Де це тебе так?
Еморі знову реготнув.
— О, довго розказувати де. Мене побили. Це факт. — Він поволі стягував сорочку. — Так мало статися — раніше чи пізніше, але я б нізащо цього не оминув.
— Хто ж то був?
— Ну, кілька офіціантів, двійко моряків, декілька випадкових перехожих... Знаєш, дивне відчуття... Треба хоч раз бути побитим — просто заради досвіду. Коли ти падаєш, тебе намагаються ще й добити, а потім копають тебе...
Том запалив сигарету.
— Я весь день шукав тебе скрізь, Еморі. Але ти, мені здавалося, завжди трошки випереджав мене. Ти, напевно, був із якоюсь компанією?
Еморі завалився в крісло і попросив закурити.
— Ти зараз тверезий? — прискіпливо запитався Том.
— Доволі тверезий. А що?
— Добре. Алек виїхав. Його сім’я постійно йому надокучала, щоб він жив із ними, і от...
Болісний спазм здавив Еморі.
— Кепсько.
— Так, дуже. Ми маємо знайти ще когось, якщо плануємо залишатися тут. Оренда зростає.
— Звичайно. Знайди когось — вирішуй сам, Томе.
Еморі зайшов у свою кімнату. Перше, що кинулося йому в очі, — фотографія Розалінди. Він хотів поставити її в рамку, зараз вона стояла, прихилена до дзеркала, на його туалетному столику. Він незворушно глянув на неї. Порівняно із живими спогадами про неї, цей портрет здавався йому дивовижно нереальним. Він зайшов у вітальню.
— Маєш якусь коробку?
— Ні... — здивувався Том. — Звідки у мене коробка? Ага, здається, щось має бути у кімнаті Алека...
Еморі врешті знайшов те, що шукав, і, повертаючись до свого столика, відкрив полицю, заповнену листами, записками, частиною ланцюжка, двома маленькими носовичками і деякими світлинами. Поки він ретельно складав це все в коробку, йому згадався уривок з книжки, де головний герой, зберігаючи кілька років шматок мила своєї коханої, врешті-решт помив ним руки. Він засміявся і почав наспівувати «Після того, як ти пішла»... тоді різко схаменувся...
Мотузка двічі рвалася, але врешті йому вдалося зв’язати її. Він запхав коробку на дно валізи, гучно ляснувши кришкою. Потім повернувся у вітальню.
— Ідеш кудись? — У голосі Тома відчувався відтінок тривоги.
— Ага.
— Куди?
— Навіть не знаю, старий.
— Може, разом повечеряємо?
— Вибач. Я вже домовився із С’юкі Бреттом.
— Он як?
— Ага. Бувай.
Еморі випив коктейль навпроти; потім пішов у напрямку Ва-шингтон-сквер, там сів в автобус. Вийшов на Сорок третій вулиці і зайшов у бар «Балтимор».
— Привіт, Еморі! Що будеш?
— Агов, офіціанте!
Пришестя «сухого закону» раптово поклало кінець спробам Еморі втопити свою журбу, і коли одного ранку він прокинувся і зрозумів, що його походеньки по барах закінчились, то не відчув ані докорів сумління за останні три тижні, ані жалю, що їхнє повторення неможливе. Він вибрав найжорстокіший, хоча й доволі легкодухий метод застереження себе від ударів пам’яті (хоча він і не порекомендував би такий спосіб нікому, але той зробив свою справу — перший приступ болю минув).
Не зрозумійте неправильно — Еморі кохав Розалінду, як ніколи, мабуть, більше не покохає жодну живу істоту. Вона забрала перший спалах його молодості, витягнула із його незвіданих глибин ніжність, яка навіть здивувала його самого, лагідність і безкорисливість, які він ніколи нікому не дарував. У нього були любовні пригоди, але вже іншого ґатунку — коли він знову повертався до звичного для себе стану, і дівчина була лише дзеркалом його власних настроїв. Розалінда здобула дещо більше, ніж пристрасне захоплення; в ньому жила глибока, незнищенна любов до неї.
Але їхні стосунки наприкінці були сповнені такої драматичної напруги, що завершилась химерним нічним жахіттям його тритижневого загулу, тож він був емоційно виснаженим. Ті люди й оточення, що їх він пам’ятав як спокійні або витончено-штучні, здавалися йому прихистком. Він написав жорстку історію, яка описувала похорон його батька, і відправив у журнал (натомість отримав чек на шістдесят доларів і прохання написати ще щось у такому ж дусі). Це потішило його марнославство, але не надихнуло на подальші зусилля.
Він багато читав. Був збентежений і пригнічений «Портретом художника в молодості»; у ньому пробудили інтерес «Джоан і Пітер» та «Незгасний вогонь» — із подивом для себе, через критика на ім’я Менкен він відкрив низку американських романів: «Вандовер і Брут», «Прокляття Терона Вера», «Дженні Герхардт». Маккензі, Честертон, Голсуорсі, Беннет, із проникливих геніїв, що побували в бувальцях, вони перетворились на звичайних сучасників. Тільки відсторонена ясність Шоу та блискуча послідовність і енергійне прагнення Велса підібрати ключ романтичної симетрії до невловного замка істини заполоняли його увагу.
Він хотів зустрітися з монсеньйором Дарсі, якому написав після свого повернення, але від того не було жодних новин; окрім цього, він знав, що візит до монсеньйора потягне за собою історію про Розалінду (від думки про це його охоплював жах).
У своїх пошуках врівноважених людей він згадав про місіс Лоуренс — дуже розумну, достойну пані, благочестиву і велику шанувальницю монсеньйора.
Він якось телефонував їй. Ой, так, вона прекрасно його пам’ятає; ні, монсеньйора не було в місті, здається, він у Бостоні — обіцяв зайти після повернення. Може, Еморі пообідає з нею?
Він приїхав.
— Я вирішив не гаяти часу, місіс Лоуренс, — сказав він не-визначено.
— Знаєш, монсеньйор був тут минулого тижня, — сказала пані Лоуренс. — Він дуже хотів побачити тебе, але твоя адреса залишилась дома.
— Він напевне думає, що я вдарився в більшовизм...
— Ой, у нього зараз складний період...
— Чому?
— Через Ірландську республіку. Він вважає, що їм бракує гідності.
— Он як?
— Він був у Бостоні, коли приїжджав президент Ірландії. І був дуже засмучений, адже коли вони їхали автомобілем, то весь приймальний комітет постійно намагався його обійняти.
— Я його розумію...
— Що тебе найбільше вразило, коли ти був у армії? Ти дуже подорослішав.
— О, це через іншу, куди болючішу битву... — відповів він, усміхаючись мимохіть. — Але армія... як би це сказати... ну, я з’ясував, що сміливість, власне, багато в чому залежить від того, в якій фізичній формі чоловік. Також я довідався, що я не більше, але й не менш сміливий, ніж будь-хто, — раніше це мене хвилювало.
— А ще?
— Усвідомлення того, що людина може все витримати, якщо призвичаїться. Потішив також той факт, що я здав на відмінно екзамен з психології.
Місіс Лоуренс засміялась. Для Еморі то було великим задоволенням — сидіти в цьому тихому домі на Ріверсайд-драйв, далеко від шумливого Нью-Йорка і людського гамору у тісному просторі вулиць. Місіс Лоуренс віддалено нагадувала йому Беатріс — не темпераментом, а вишуканою граційністю та гідністю. Будинок, його умеблювання, пригощання вечерею — все різко контрастувало з тим, що він бачив у найбагатших будинках Лонг-Айленда (де слуги були такими настирливими, що їх доводилось просто відганяти) чи навіть у консервативних закладах «Юніон-клубу». Він дивувався, звідки ця атмосфера доладності і стриманості, ця витонченість, яка, здавалось, прийшла зі Старого Світу. Чи то у місіс Лоуренс давався взнаки корінь роду її предків із Нової Англії, чи роки, проведені в Італії та Іспанії...
Після кількох келихів сотерну за обідом у нього розв’язався язик, і він розговорився, як йому здалося, з колишнім шармом, — про релігію й літературу й про загрозливий феномен нового соціального устрою. Місіс Луоренс вочевидь була ним задоволена, її зацікавили його міркування; він хотів, щоб люди любили його за розум — через деякий час це могло стати приємним прихистком.
— Знаєш, монсеньйор Дарсі досі думає, що ти його перевтілення, і твоя віра зрештою проявиться.
— Можливо... — погодився він. — Нині, правда, я більше язичник. Просто у моєму віці юнакові здається, що релігія не має ані найменшого стосунку до життя.
Вийшовши з її дому, він ішов по Ріверсайд-драйв із відчуттям вдоволення. Було цікаво знову повернутись до обговорення таких тем, як молодий поет Стівен Вінсент Бене чи Ірландська республіка. Правда, за останній місяць він добряче натомився від ірландського питання, від отих залежаних дискутувань Едварда Карсона і судді Кохалана (а був же час, коли він ґрунтував свою філософію довкола свого кельтського коріння).