Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 41)

Після обіду він наштовхнувся на компанію у барі «Балтимор», і каламуть почалася знову. Потім він тьмяно пригадував, як розбалакував про французьку поезію із британським офіцером, якого йому відрекомендували як «капітана Корна, піхота її величності», як він намагався декламувати «Місячне сяйво» за обідом; потім він спав у великому м’якому кріслі майже до п’ятої години, поки його не знайшла і не розбудила чергова компанія десь о п’ятій. Затим почався алкогольний акомпанемент із кількох варіацій аж до вечора.

У «Тайсоні» вони взяли квитки на виставу із чотирма антрактами для випивки — це була п’єса на два монотонні голоси з каламутними і похмурими сценами і дивними світловими ефектами, за якими важко було спостерігати, бо його очі себе дивно поводили. Потім він собі подумав, що то, мабуть, була «Глумлива вечеря»[23].

Потім був «Кокосовий гай», де Еморі знову заснув на маленькому балконі... Потім у «Шенлі» і «Йонкерс» він майже почав логічно мислити й, ретельно контролюючи кількість зужитих коктейлів, сповнився ясності розуму і красномовства. Він з’ясував, що їхня компанія складається з п’яти чоловіків, двох із них він віддалено знав. Він доброчесно наполягав на оплаті своєї частини витрат і голосно переконував розраховуватись тут і зараз, чим дуже потішив сусідні столики...

Хтось згадав, що за сусіднім столиком сидить відома зірка кабаре. Еморі підвівся, підійшов до неї і ґалантно відрекомендувався... Затим послідувала сварка, спочатку з її ескортом, а потім із метрдотелем... Поведінка Еморі при тому була бундючною і показово люб’язною... Але йому після переконливих аргументів довелося таки здатися і дозволити провести себе знов до столу.

— Вирішив здійснити самогубство! — раптом оголосив він.

— Коли? Наступного року?

— Негайно. Наступного ранку. Зніму номер у «Коммодорі», ляжу у гарячу ванну і переріжу вени.

— Оце вже нікуди не годиться!

— Тобі треба ще віскі, старий!

— Поговоримо про це завтра...

Але Еморі годі було віднадити (принаймні від суперечки).

— Ви коли-небудь себе так почували? — запитався він довірчо.

— Ще б пак!

— Часто?

— То мій хронічний стан...

Це викликало дискусію. Якийсь чоловік сказав, що він одного разу був такий пригнічений, що серйозно обдумував цей варіант. Інший погодився, що жити немає заради чого. «Капітан Корн», який знову якимось чином до них приєднався, сказав, що, на його думку, так себе почувають хворі невдахи. Еморі висунув пропозицію: замовити усім по коктейлю «Бронкс», насипати туди товченого скла і випити до дна. На його полегшу, ніхто не підтримав цю ідею, тож, випивши свій коктейль, він зіперся підборіддям на долоню, а ліктем на стіл... Так він себе запевнив, що то найбільш зручна і найменш помітна поза для сну, після чого застиг у глибокому ступорі...

Прокинувся він від того, що якась жінка вхопилася за нього — гарненька, з розпатланим каштановим волоссям і темно-синіми очима.

— Відвези мене додому! — вигукнула вона.

— Привіт... — Еморі закліпав очима.

— Ти мені подобаєшся, — ніжно муркотіла вона.

— Ти мені теж.

Він помітив на задньому плані галасливого чоловіка, а хтось із його компанії сварився з ним.

— Ото тип, з яким я прийшла. Виявився цілковитим дурнем, — зізналась синьоока. — Ненавиджу його! Я хочу піти додому з тобою.

— Ти п’яна? — запитався Еморі, намагаючись удавати розважливість.

Вона знічено кивнула.

— Тоді йди додому з ним, — ваговито сказав Еморі, — бо він тебе привів.

У тій хвилині збуджений чоловік на задньому тлі вирвався з рук, які його утримували, і наблизився до них.

— Слухай! — погрозливо насунувся він. — Я привів цю дівчину, а ти тут ні до чого!

Еморі холодно дивився на нього, тим часом дівчина ближче присунулася до нього.

— Ану геть від дівчини! — заволав чоловік.

Еморі намагався прибрати загрозливого виду.

— Іди до біса! — нарешті скерував його Еморі і звернув свою увагу на дівчину.

— Любов з першого погляду... — пояснив він.

— Я теж люблю тебе... — зітхнула вона і присунулася ще ближче. Очі у неї і справді були гарні.

Хтось нахилився і прошепотів Еморі на вухо:

— Це Маргарет Даймонд. Вона п’яна і прийшла з отим хлопцем, краще відпусти її.

— Тож нехай тоді нею і займається! — дико заволав Еморі. — Я ж не захисник прав жінок!

— Відпусти її!

— Та вона сама на мене почепилася, чорт забирай! То нехай висить!

Натовп біля столика згустився. Якусь хвилину здавалося, що бійки не уникнути. Але догідливий офіціант розігнув долоню Маргарет Даймонд, і вона відпустила Еморі, тоді вліпила офіціанту жорсткого ляпаса і повисла на своєму розлюченому зневаженому кавалері.

— Господи! — закричав Еморі. — Ходімо! Зараз уже й таксі не зловимо! Офіціанте, рахунок!

— Пішли, Еморі. Не вдався твій роман.

Еморі зареготав.

— Ти навіть не уявляєш, що ти потрапив в точку! Навіть не уявляєш... У цьому й вся проблема...

Через два дні він постукав у двері голови рекламної агенції «Баском і Барлоу».

— Заходьте!

Еморі похитуючись зайшов.

— Доброго ранку, містере Барлоу.

Містер Барлоу начепив окуляри (його вираз обличчя говорив, що варто помовчати і послухати).

— Отже, містере Блейн, ми вже вас декілька днів не бачили...

— Так, — сказав Еморі, — я звільняюсь.

— Он як? Це вже...

— Мені тут не подобається.

— Дуже шкода. Мені здавалося, наші відносини були доволі... е...прийнятними. Ви справляли враження старанного працівника... хоча й зі схильностями до дивацтв, але...

— Я просто втомився від цього, — нетерпляче перебив його Еморі. — Окрім того, мені зовсім байдуже, чи мука «Хербелл» краща від інших. Насправді я навіть її ніколи не пробував. І мені набридло розповідати людям про це... О, зізнаюсь, я пив...

На обличчі містера Барлоу застиг незрозумілий вираз.

— Ви прохали про це місце...

Еморі зробив заперечний жест.

— І мені до огидного мало платили. Тридцять п’ять доларів на тиждень — менше, ніж якомусь столяру.

— Ви ж тільки почали працювати. А до того ніде не працювали, — холодно зауважив містер Барлоу.

— Моя освіта коштувала приблизно десять тисяч доларів і це все для того, щоб я міг писати усілякий непотріб для вас? У будь-якому разі, торкаючись вислуги років, у вас деякі стенографістки п’ять років отримують по п’ятнадцять доларів.

— Я не буду з вами сперечатися, сер, — підводячись, сказав містер Барлоу.

— Я — тим більше. Просто зайшов сказати, що я звільняюся.

Якусь мить вони стояли й холодно дивились один на одного, а потім Еморі розвернувся і вийшов.

Через чотири дні він нарешті повернувся до своєї квартири. Том писав рецензію для «Нової демократії», де він тепер працював. Хвилину вони мовчки дивились один на одного