Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 40)

Вона м’яко вкладає перстень в його руку.

Розалінда (судомно). Краще йди...

Еморі. Прощавай...

Вона ще раз дивиться на нього із безконечним жалем і сумом.

Розалінда. Не забувай мене, Еморі...

Еморі. Прощавай...

Він іде до дверей, намацує клямку, вона бачить, як він зіщулився і вийшов. Вона робить декілька кроків до дивана, потім падає на нього обличчям в подушки.

Розалінда. Господи! Я хочу померти...

За хвилину вона встає, із заплющеними очима навпомацки йде до дверей. Потім обертається і кидає погляд на кімнату. Ось тут вони сиділи і мріяли, ось таця, на яку вона так часто клала сірники для нього... Ось завіса, яку вони якось опустили одного довгого недільного вечора. У неї мокрі очі, вона стоїть і згадує, а потім скрикує вголос: «О Еморі, що ж я з тобою зробила!»

І в тому нестерпному смутку, який з часом мине, Розалінда відчуває, ніби втратила щось (правда, не знає, що саме, і не знає, як).

Розділ 2. Експерименти над зціленням

Бар «Нікербокер» — добряче залюднений. Згори на товкотнечу дивиться веселий і яскравий «Старий король Койль»[22] пензля Максфільда Періша. Еморі зупинився при вході і подивився на свій годинник (йому було украй потрібно зафіксувати годину — щось у його голові любило каталогізувати і класифікувати й потребувало послідовності). Колись йому принесе своєрідне задоволення думка, що «це закінчилося рівно двадцять хвилин по восьмій у четвер, 10 червня 1919 року». Розрахунок включав шлях від її дому (цей шлях пізніше повністю зітреться з його пам’яті).

Він перебував у якомусь химерному стані: два дні хвилювань і нервів, без їжі, безсонні ночі, кульмінація емоційної кризи і несподіване рішення Розалінди — цей пік напруги занурив його свідомість у тупу кому. Поки він намацував оливки на столі з безкоштовними закусками, до нього підійшов чоловік і заговорив (оливки аж випали з його тремтячих пальців).

— Та ж Еморі!

Хтось знайомий із Принстона — але імені він не пам’ятав.

— Здоров, старий... — почув він власний голос.

— Я — Джим Вілсон, ти, мабуть, забув?

— Авжеж, Джим... Я пам’ятаю...

— Йдеш на зустріч?

— Звичайно! — відповів він і тут же збагнув, що ні на яку зустріч уже не йде.

— Був за морем?

Еморі кивнув із відсутнім поглядом. Відступаючи, щоб дати комусь дорогу, він зачепив тарілку з оливками, і вона розбилась об підлогу.

— От халепа... — пробурмотів він. — Вип’ємо?

Вілсон дипломатично поплескав його по спині.

— Може, вже досить, старий?..

Еморі німо витріщився на нього, аж поки Вілсону стало незручно від цього прискіпливого поляду.

— Кажеш, досить? — врешті вимовив Еморі. — Та у мене й краплі в роті не було сьогодні.

Вілсон подивився на нього недовірливо.

— То ти вип’єш чи ні? — різко смикнув його за рукав Еморі.

Вони протиснулися до бару.

— Житнє віскі...

— А мені — «Бронкс».

Вілсон випив чарку, Еморі — кілька. Вони вирішили сісти за столик. О десятій Вілсона замінив Карлінг із випуску 15-го року. Голова Еморі добряче паморочилася, блаженне вмиротворення хвиля за хвилею вкривало його душевні рани, він без упину говорив про війну.

— М..м..арнота розумових здібностей, — розводився він із совиною мудрістю. — Два р...р...оки життя в інтелектуальному вакуумі. Хто був ідеалістом — став тварюкою, — він зловісно погрозив кулаком старому королю Койлу, — я мав би б...б...ути пруссаком у всьому, особливо з ж...жінками. Я був чесним з ними в коледжі, тепер мені наплю...вати. — І він висловив усю свою безпринципність у широкому жесті, прирікаючи пляшку зельтерської до вірного краху на підлозі, але це його не зупинило. — Шукай в...в...тіху сьогодні, завтра прийде смерть. Така тепер моя філософія.

Карлінг позіхнув, але Еморі вже не міг зупинитися:

— Я колись д...дивувався, як людей задовольняє к...компроміс, п’ятдесят на п’ятдесят. Тепер я не д...дивуюсь, зовсім ні... — Він так наполегливо намагався втовкмачити Карлінгу, що його вже нічого не дивує, що втратив думку і завершив усе гучною заявою на весь бар, що він — «тварюка».

— Що ти святкуєш, Еморі?

Еморі нахилився до нього.

— Св...святкую ф...ф...іаско всього свого життя. Один великий вибух. Нічого не м...можу тобі розказати...

Він почув, як Карлінг звертається до бармена:

— Дай йому бромо-зельтерську!

Еморі з обуренням захитав головою.

— Такого не п...п’ю!

— Але послухай, Еморі, тобі буде погано. Ти блідий, як мрець.

Еморі замислився. Він намагався поглянути на себе в дзеркало, але навіть примружуючи одне око, зміг роздивитись тільки ряд пляшок перед ним.

— Мені т...треба якоїсь їжі. Давай візьмемо якийсь с...с...салат.

Він спробував недбало натягнути свій плащ, але коли відійшов від стійки бару, не втримався і завалився на стілець.

— Ходімо в «Шенлі», — запрпонував Карлінг, підставляючи йому лікоть.

З його допомогою Еморі так-сяк примусив свої ноги слухатися, і вони перетнули Сорок другу вулицю.

У «Шенлі» все було, як у тумані. Він усвідомлював, що розмовляє дуже голосно і, як йому здавалося, дуже чітко і виразно (думки його були про те, як добре було б розчавити все своїм каблуком). Він проковтнув три сендвічі, поглинаючи їх, ніби вони були плитками шоколаду. Потім Розалінда почала знову зринати з пам’яті, і він зловив себе на думці, що знову і знову його губи шепочуть її ім’я. Потім він задрімав і тільки крізь паволоку бачив, як довкруг їхнього столу збираються мовчазні постаті чоловіків у чорному — напевно, офіціанти.

...Він був у якійсь кімнаті, і Карлінг щось говорив про вузол на шнурках.

— Об...лиш, — вдалось йому вимовити крізь сон. — Я с...сплю так.

Він прокинувся, його очі ліниво озирнулись довкола, вочевидь, то була кімната з ванною в хорошому готелі. У голові дзвеніло, і картинка за картинкою складались перед ним, а потім розпливались і танули. Окрім бажання сміятися, не було жодної свідомої реакції. Він дотягнувся до телефону біля ліжка.

— Алло, який це готель? «Нікербокер»? Гаразд, пришліть мені два віскі.

Якусь хвилину він лежав і ліниво думав: принесуть йому пляшку чи дві маленькі склянки? Потім із зусиллям піднявся з ліжка і поплівся у ванну. Коли вийшов, неквапно витираючись рушником, то побачив хлопчину-офіціанта із напоями. Йому раптом захотілось пожартувати над ним. Потім вирішив, що це буде несолідно, тож він махнув йому йти геть.

Коли перші ковтки алкоголю потрапили до шлунку і зігріли його, розрізнені малюнки повільно почали намотуватися у котушку із кіноплівкою. Знову він побачив Розалінду, як вона скрутилась на подушках, як плакала, відчув її сльози на своїх щоках. У вухах бриніли її слова: «Не забудь мене, Еморі... не забудь мене...»

— Чорт! — він здригнувся, закашлявся і повалився на ліжко, зсудомлений горем. За хвилину він розплющив очі й витріщився на стелю.

— Бісів ідіот! — вигукнув він з огидою, потім глибоко зітхнув і потягнувся до пляшки. Після ще однієї склянки він дав волю рясним сльозам. Він навмисне викликав у пам’яті спогади зника-лої весни, сортував емоції, які могли б спровокувати ще сильнішу реакцію на тугу.

— Ми були такі щасливі... — драматично інтонував він, — такі щасливі... — Він знову дав волю почуттям, опустився на коліна біля ліжка і занурив обличчя в подушку.

— Моя дівчинко... моя кохана... о...

Він щосили стиснув зуби, і сльози рікою ринули з очей.

— О моя рідна, моя крихітко, ти все, що у мене було, все, чого я хотів!.. О моя дівчинко, повернись, повернись! Ти потрібна мені... так потрібна... які ми нещасні... скільки болю ми завдали одне одному... Її заберуть від мене... Я не зможу бачити її, не зможу бути її другом... Так мусить бути...

І потім знову:

— Які ж ми були щасливі, які щасливі...

Він звівся на ноги і впав на ліжко в нестямі. А коли повністю виснажив себе, то спроквола почав згадувати, який він був п’яний вчора ввечері, і голова його знову пішла обертом. Він встав і знову поплентався до рятівної пляшки...