Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 39)

Еморі. Але ж у нас буде двісті сімдесят доларів на місяць, я ж казав!

Розалінда. Любий, я навіть зачіску сама не вкладаю.

Еморі. Я буду вкладати твоє волосся.

Розалінда (між сміхом і схлипуванням). Дякую.

Еморі. Розаліндо, як ти можеш думати, щоб вийти за когось іншого? Скажи мені! Якщо я чогось не знаю — розкажи, я допоможу тобі з цим впоратися.

Розалінда. Уся справа в нас. Ми — невдахи. Ті риси, за які я тебе люблю, завжди робитимуть із тебе лузера.

Еморі (похмуро). Продовжуй.

Розалінда. Так, уся справа в Довсоні Райдері. Він такий надійний, я відчуваю, що він буде доброю опорою.

Еморі. Ти ж не любиш його!

Розалінда. Не люблю, але поважаю, бо він хороший чоловік, сильний...

Еморі (неохоче). Авжеж, він такий.

Розалінда. Ось один приклад. У вівторок ми зустріли злидаря, хлопчика. Довсон всадовив його на коліна й розмовляв із ним, пообіцяв купити йому костюм індіанця... А наступного дня він про це не забув і купив його... Знаєш, це було так мило, що я мимоволі подумала: який він буде добрий до... до... наших дітей, дбатиме про них, і мені не доведеться хвилюватися.

Еморі (у відчаї). Розаліндо! Розаліндо!

Розалінда (трошки лукаво). Не дивись на мене так стражденно...

Еморі. Тільки ми можемо завдати такого болю одне одному!

Розалінда (знову починає ридати). Все було так ідеально — ти і я. Ніби мрія, яку я шукала і ніколи не думала, що знайду. Уперше в житті я відчула, що турбуюся про когось, окрім себе. І мені нестерпно, що все зникне в побляклім тумані...

Еморі. Не зникне, запевняю тебе!

Розалінда. Краще я збережу це як прекрасний спогад, захований у глибині серця.

Еморі. Атож, жінки це вміють, а чоловіки — ні. Я завжди буду пам’ятати не те, як було прекрасно, поки все тривало, а гіркоту, безконечну гіркоту...

Роз алінда. Не треба...

Еморі. Ніколи більше не бачити тебе, не цілувати тебе... Браму зачинено, на дверях — замок. І ти не наважуєшся бути моєю дружиною...

Розалінда. Ні-ні, я вибираю найважчий шлях! Він потребує мужності. Одружитися з тобою будо б помилкою — а я не звикла помилятися... Господи, якщо ти не перестанеш ходити туди-сюди, я закричу!

У відчаї вона знову падає на диван.

Еморі. Підійди і поцілуй мене...

Розалінда. Ні.

Еморі. Ти не хочеш мене поцілувати?

Розалінда. Сьогодні я хочу, щоб ти любив мене спокійно і виважено.

Еморі. Це початок кінця.

Розалінда (у пориві осяяння). Еморі, ти молодий. Я теж молода. Люди нам зараз пробачають наше позерство і марнославство, і те, що ми поводимось із людьми, як із челяддю, і нам це сходить з рук. Але у тебе попереду ще багато всіляких ударів...

Еморі. І ти боїшся прийняти їх зі мною...

Розалінда. Ні, річ не в цьому. Я десь читала вірш... здається, Елли Віллер[21] Вілкокс, ти будеш сміятися, але послухай:

У тому й мудрість — кохай і живи, Приймай від долі люб’язні дари, Не став запитань, не примножуй благань, Пести волосся, пий трунок зітхань, Дай пристрасті хвилі себе полонити, Є час володіти і час відпустити. Еморі. Але ми — не володіли...

Розалінда. Еморі, я — твоя, ти знаєш! За останній місяць були хвилини, коли я могла бути цілком твоя, якби ти захотів. Але я не можу вийти за тебе і зруйнувати наші життя.

Еморі. Але ж ми мусимо використати наш шанс на щастя!

Розалінда. Довсон каже — я навчусь кохати його...

Еморі сидить, закривши обличчя долонями. Життя неначе раптом витекло з нього.

Розалінда. Любимй мій! Коханий! Я не можу з тобою і не можу без тебе.

Еморі. Розаліндо, ми висотуємо одне одного. Ми цього тижня дуже напружені...

Його голос звучить якось захрипло, по-старечому.

Вона підходить до нього, бере його обличчя в долоні і цілує.

Розалінда. Я не можу, Еморі. Я не зможу жити без квітів і дерев, закрита в маленькій кімнатчині, чекаючи на тебе. А ти зненавидиш мене в цій тісняві. Я б тоді мусила зненавидіти себе.

(Знову її засліпили нестримні сльози.)

Еморі. Розаліндо...

Розалінда. О, любий, іди... мені так важко! Я не витримаю!

Еморі (його обличчя осунулось, голос напружений). Ти розумієш, що ти кажеш? Це значить — назавжди?

Вони страждають, але кожен — по-своєму.

Розалінда. Хіба ти не зрозумієш...

Еморі. Напевне не зможу, якщо ти кажеш, що любиш мене. Тобі важко буде пережити зі мною перші два роки.

Розалінда. Я була б не тією Розаліндою, яку ти кохаєш.

Еморі (майже істерично). Я не можу тебе віддати! Просто не можу! Ти мусиш бути моєю!

Розалінда (із ноткою жорсткості в голосі). Ти — як хлоп’як зараз...

Еморі (дико). Мені байдуже! Ти псуєш наші життя!

Розалінда. Я чиню мудро — це єдино правильне рішення.

Еморі. Отже, ти збираєшся одружитися з Довсоном Райдером?

Розалінда. О, не питай мене... Ти знаєш, я зріла в деяких питаннях, а в інших — як маленька дівчинка. Я люблю сонце, красиві речі, люблю, коли весело, а відповідальність мене жахає. Я не хочу думати про каструлі, кухню і мітлу. Я хочу думати, чи мої ноги гладенькі і засмаглі, коли я поїду влітку на море.

Еморі. Але ж ти кохаєш мене...

Розалінда. Саме тому все має закінчитися. Пливти за течією — тяжко. Ми не можемо більше витримати такі сцени.

Вона знімає перстень з пальця і передає йому. Її очі знову заступають сльози.

Еморі (цілує її в мокру щоку). Не треба! Залиш собі, будь ласка... не розбивай мені серце...