Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 38)

— Але ж у мене немає рідних...

— Не супереч, Еморі. Просто поцілуй мене.

— Я зроблю все, що ти схочеш, — прошепотів він.

— Ні, це я зроблю все, що ти хочеш. Ти весь — частина мене, ніби я вся...

Він заплющив очі.

— Я такий щасливий, що мені аж страшно... Уяви, як це жахливо, — а раптом це найвища точка?

Вона замислено подивилася на нього.

— Краса і любов минають, я знаю... І без печалі — ніяк. Я думаю, будь-яке велике щастя має присмак гіркоти. Краса — як аромат троянди і смерть троянди...

— Краса — це агонія жертовності й кінець агонії...

— Еморі, ми — прекрасні, я знаю. Я впевнена: Бог нас любить...

— Він любить тебе. Ти — його найцінніший скарб.

— Я не Його, я — твоя. Еморі, я належу тобі! Уперше мені досадно за всі попередні поцілунки, бо я знаю, що може значити справжній поцілунок...

Потім вони курили, і він розповідав їй про свій день в офісі й де вони зможуть жити. Інколи, коли він був особливо багатослівний, вона засинала у нього на руках, але він кохав і таку Розалінду — всі її одміни, як нікого в світі не кохав. Невловні, швидкоплинні години, які не втримати в пам’яті...

Якогось дня Еморі та Говард Гіллеспі випадково зустрілися в центрі міста і пішли разом пообідати. Еморі почув історію, яка дуже його зацікавила. Після кількох коктейлів Гіллеспі був у настрої; почав він свою розповідь з того, що, на його думку, Розалінда дуже ексцентрична.

Якось вони потрапили на вечірку десь у Вестчестері. Сидячи біля басейну, хтось згадав, що Аннет Келлерман стрибнула тут з даху старої хисткої тридцятифутової альтанки. Розалінда негайно зажадала, щоб Говард виліз із нею нагору подивитися, як це виглядає.

Через хвилину, коли він сидів скраю і гойдав ногами, біля нього щось промайнуло: Розалінда, витягнувши руки, стрибнула ідеальною «ластівкою» в прозору воду.

— Звичайно, мені довелося повторити, і я добряче забився. Досить того, що я взагалі наважився! Ніхто більше на вечірці не зміг. Більше того, Розалінді вистачило нахабства спитатися, чому я згорбив плечі, коли пірнав. «Так складніше пірнати, — сказала вона, — і виглядає не так мужньо». І я питаю себе: що може чоловік робити поряд з такою дівчиною? Він просто зайвий, ось що я скажу.

Гіллеспі ніяк не міг збагнути, чому Еморі так солодко всміхався весь обід. Він вирішив, що той просто один із отих дурку-ватих оптимістів...

Вони знову в бібліотеці в будинку Коннеджів. Розалінда самотньо сидить на дивані, сумно та невесело дивиться в порожнечу. Вона відчутно змінилася: трохи змарніла, блиск в її очах зблякнув, вона виглядає щонайменше на рік старшою.

Заходить її мати, загорнута в манто.

Кидає на Розалінду неспокійний погляд.

Місіс Коннедж. Хто приходить сьогодні?

(Розалінда наче не чує або принаймні не реагує.)

Місіс Коннедж. Алек веде мене на цю п’єсу Баррі «І ти, Брут» (розуміє, що говорить сама з собою). Розаліндо! Я спитала: хто сьогодні приходить?

Розалінда (здригається). Що?.. Еморі...

Місіс Коннедж (уїдливо). У тебе стільки шанувальників останнім часом, що я навіть не знаю, котрий із них. (Розалінда не відповідає.) Довсон Райдер значно терплячіший, ніж я гадала. Ти навіть жодного вечора йому не виділила цього тижня.

Розалінда (із дуже сумним, невластивим їй виразом). О, мамо, будь ласка...

Місіс Коннедж. Гаразд, я втручатися не буду. Ти вже змарнувала два тижні на гіпотетичного генія без копійки в кишені, тож давай, не зупиняйся, марнуй своє життя на нього. Я не буду втручатися.

Розалінда (ніби повторюючи нудний урок). Справді, статків у нього небагато... і ти знаєш, що він заробляє тридцять доларів на тиждень у рекламній...

Місіс Коннедж. За це жодної сукні не купиш. (Пауза, але Розалінда не відповідає.) Коли я кажу, щоб ти не робила кроку, про який будеш шкодувати до кінця життя, то тільки тому, що щиросердо турбуюсь про твої інтереси. Твій батько не зможе тобі допомогти. Він уже немолодий, і справи йдуть кепсько останнім часом. Ти будеш повністю залежати від того мрійника, зрештою, хорошого хлопця, з добропорядної сім’ї, але мрійника, нехай і розумного... (Натякає, що ця риса сама по собі — дефективна.) Розалінда. Заради Бога, мамо...

З’являється покоївка, повідомляє, що прийшов містер Блейн, він заходить одразу. Друзі Еморі вже десять днів нагадують йому, що він виглядає, як «Гнів Господній» — так і є. Власне, він не проковтнув ані крихти за останні тридцять шість годин.

Еморі. Добрий вечір, місіс Коннедж.

Місіс Коннедж (без злості). Добрий вечір, Еморі.

Еморі й Розалінда перезиркуються. Заходить А л е к. Ставлення його весь час було нейтральним. У глибині душі він вірить, що цей шлюб зробить Еморі посереднім, а Розалінду — нещасною, але дуже співчуває їм обом.

Алек. Привіт, Еморі!

Еморі. Привіт, Алеку! Том казав, що зустрів тебе в театрі. Алек. Так, ми щойно бачились. Як сьогодні реклама? Написав якийсь вдалий зразок?

Еморі. О, все те саме. Отримав надбавку... (Усі дивляться на нього з цікавістю.) ...два долари на тиждень. (Загальне розчарування.)

Місіс Коннедж. Ходімо, Алеку, я чую, — машина вже під’їхала. (Доволі прохолодне прощання.)

Місіс Коннедж і Алек виходять, запала мовчанка. Розалінда задумливо дивиться в камін. Еморі підходить і обіймає її.

Еморі. Мила моя дівчинко.

Вони цілуються. Ще одна пауза, потім вона хапає його руку, вкриває поцілунками і притискає до грудей.

Розалінда (сумно). Люблю твої руки понад усе! Я часто їх бачу, коли ти не зі мною... такі зморені. Я знаю кожну їхню лінію. Милі мої руки...

Їхні очі зустрічаються на мить, вона заходиться глухим риданням.

Еморі. Розаліндо!

Розалінда. Які ми нещасні!

Еморі. Розаліндо!

Розалінда. О, я хочу померти...

Еморі. Розаліндо, ще одна така ніч, і я не витримаю. Це триває вже чотири дні. Підбадьор мене трошки, бо я не можу ні працювати, ні їсти, ні спати. (Він безпорадно озирається, намагаючись знайти якісь не такі заношені слова.) Ми маємо з чогось почати. Я б хотів, щоб ми почали разом. (Його сподівання тонуть в її мовчанні.) У чому річ? (Він різко встає і починає крокувати кімнатою.) Це Довсон Райдер, от у чому справа! Він впливає на твої нерви. Ти проводила з ним кожен день цього тижня. Мені розповідали, що бачили вас разом, а я мушу усміхатися і кивати, і вдавати, що для мене це взагалі не має значення! А ти мені нічого не розповідаєш.

Розалінда. Еморі, якщо ти не сядеш, я закричу.

Еморі (сідає поруч). О Боже!

Розалінда (ніжно бере його за руку). Ти ж знаєш, що я кохаю тебе, правда?

Еморі. Так.

Розалінда. І знаєш, що завжди кохатиму...

Еморі. Не кажи так, ти мене лякаєш. Звучить так, ніби ми більше не будемо разом. (Вона знову плаче, підіймається з дивана і йде до фотеля.) Я весь день відчував, що все йде на гірше. Я майже збожеволів у офісі, нічого не міг писати. Розповідай усе.

Розалінда. Немає що розповідати. Я просто вся знервована.

Еморі. Розаліндо, ти розглядаєш можливість одруження з Довсоном Райдером?

Розалінда (після паузи). Він увесь день мене про це просив.

Еморі. Міцні у нього нерви.

Розалінда (після ще однієї паузи). Він мені подобається.

Еморі. Не кажи так. Мені боляче.

Розалінда. Не будь дурником. Ти ж знаєш, що ти — єдиний чоловік, якого я кохаю, і нікого вже так не полюблю.

Еморі (швидко). Розаліндо, давай одружимось наступного тижня!

Розалінда. Ми не можемо...

Еморі. Чому?

Розалінда. Бо не можемо, і квит. Я не зможу бути твоєю жінкою у якомусь страшному бараці.