Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 37)

Розалінда. Я б воліла вдавати.

Еморі. Хоч би й так, все одно це було б щось надзвичайне.

Розалінда. Чому?

Еморі. Бо егоїсти, всупереч усьому, іноді спроможні на велике кохання.

Розалінда (підставляючи свої вуста). Вдавайте.

Вони дуже неквапно цілуються.

Еморі. Я не вмію говорити красивих фраз. Але ви — прегарна.

Розалінда. Не те...

Еморі. Тоді що?

Розалінда (сумно). Нічого. Я просто хочу почуттів — справжніх почуттів, і ніколи їх не знаходжу.

Еморі. А я нічого в світі і не шукаю — і я це ненавиджу.

Розалінда. Так важко знайти чоловіка, котрий задовольнив би твої естетичні смаки.

Хтось відчинив двері, і звуки вальсу ввірвалися в кімнату.

Розалінда встає.

Розалінда. Чуєте? Там грають «Поцілуй мене знову».

Він дивиться на неї.

Еморі. Отже...

Розалінда. Отже?

Еморі (смиренно). Я кохаю вас.

Розалінда. Я вас теж — зараз.

Вони цілуються.

Еморі. Господи, що я накоїв!

Розалінда. Нічого. Мовчи. Поцілуй мене ще раз.

Еморі. Я не знаю, як і чому, але я покохав вас із першого погляду.

Розалінда. Я теж... я... сьогодні — це сьогодні.

Неквапно заходить її брат, здригається, говорить: «Перепрошую» і виходить.

Розалінда (її губи ледь ворушаться). Не відпускай мене. Мені все одно, хто що бачив.

Еморі. Скажи це...

Розалінда. Я люблю тебе — зараз. (Вони розходяться.) Я дуже молода, хвалити Бога, і вродлива, і щаслива, дякувати Богу. (Пауза, а потім, ніби вона щось узріла, додає.) Бідолашний Еморі! (Він знову її цілує.)

Через два тижні Еморі й Розалінда вже глибоко і пристрасно кохали одне одного. Ті критичні якості, які зіпсували їм десятки романів, змило потужною хвилею емоцій.

— Можливо, цей роман — безумство, — сказала вона своїй схвильованій матері, — але він не беззмістовний.

Та сама хвиля занесла Еморі в якусь рекламну агенцію на початку березня, де його кидало між неймовірними спалахами до роботи і божевільними мріями про раптове багатство і подорож із Розаліндою до Італії.

Вони постійно були разом — за обідом, за вечерею і майже щовечора — затамувавши подих, ніби боячись, що будь-якої миті чари розвіються, і їх викине з раювання цього трояндового полум’я. Але чари занурили їх у транс, і вони тонули все глибше і глибше. Зайшлася навіть мова про весілля у червні—липні. Усе життя було вписане в рамки їхнього кохання: весь досвід, всі бажання, всі амбіції втратили сенс — їхнє почуття гумору тихо заснуло в кутку. Їхні колишні любовні переживання здавались наївно-смішними.

Вдруге в житті Еморі переживав потрясіння, яке підштовхувало його зайняти гідне місце з-поміж свого покоління.

Еморі плівся проспектом і думав, що ніч завжди неминуче накриє — усю пишноту й отой карнавал густим присмерком тьмяних вулиць... Здавалося, він сам закрив книгу примарних спокус і нарешті ступив на тремтливу стежку чуттєвості. Довкола танцювали вогні, провісники ночі, повної загадкових пригод, — а він ішов у напівсні крізь натовп, і йому здавалося, що от-от із-за рогу йому кинеться назустріч Розалінда... І незабутні голоси сутінків зіллються з її обличчям, і міріади кроків, тисячі прелюдій зіллються з її кроками; і очі його втонуть в її очах, і м’якість її погляду сп’янить сильніше од вина. Навіть у снах його лунали скрипки, як тануть звуки літа у теплому повітрі.

Окрім слабкого світіння сигарети Тома, у кімнаті панувала темрява, а він сам примостився біля відчиненого вікна. Двері зачинилися, Еморі ще хвилину стояв, притулившись до одвірка спиною.

— Привіт, Бенвенуто Блейне. Як там рекламний бізнес сьогодні?

Еморі розтягнувся на дивані.

— Плюю на нього, як завжди!

Видиво метушливої агенції швидко змінилося іншим.

— Господи! Яка вона прекрасна!

Том зітхнув.

— Не можу передати тобі, — продовжив Еморі, — наскільки вона прекрасна. Я не хочу, щоб ти це знав. Не хочу, щоб хто-не-будь знав...

Від вікна долинуло співчутливе зітхання.

— Вона — життя і надія, вона — весь мій світ!

Він відчув тремтіння сльози на своїх повіках.

— Очманіти, — сказав Том.

— Давай посидимо, як завжди, — прошепотіла вона.

Він сів у великий фотель і розкрив їй свої обійми.

— Я знала, що ти прийдеш сьогодні... — тихо шепотіла вона, — саме влітку, коли ти найбільше потрібен... милий... коханий...

Його губи м’яко торкалися її обличчя.

— Яка ти смачна... — зітхнув він.

— Що, любий?

— О, ти така солодка-солодка... — Він міцніше пригорнув її.

— Еморі... — прошепотіла вона. — Коли ти будеш готовий — я вийду за тебе.

— Спочатку у нас не буде багато...

— Не треба! — вигукнула вона. — Мені болить, коли ти дорікаєш собі за те, чого не можеш зараз дати. У мене є дещо безцінне — ти, і цього досить...

— Скажи...

— Але ти ж знаєш, правда? О, ти все знаєш!

— Так, але я хочу почути, як ти це говориш.

— Я кохаю тебе, Еморі, всім серцем.

— І завжди будеш?

— Усе життя... О, Еморі...

— Що?

— Я хочу належати тобі! Хочу, щоб твої рідні були моїми рідними. Хочу дітей від тебе.