Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 36)

Заходить Довсон Райдер — двадцять шість років, гарний,

упевнений в собі, правда, трішки нуднуватий, але надійний і націлений на успіх.

Райдер. Здається, цей танець мій, Розаліндо?

Розалінда. О, Довсоне, ви мене впізнали! Значить, на мені не забагато гриму? Містере Райдер, це — містер Гіллеспі.

Вони потискають один одному руки, Гіллеспі виходить, явно розчарований.

Райдер. Ваша вечірка має великий успіх.

Розалінда. Справді?.. Я не помітила. Я втомилася, ви не проти посидіти тут зі мною хвилинку?

Райдер. Проти? Навпаки, я дуже радий! Ви знаєте, мені не подобається поспіх. Як ото буває: зустрітись з дівчиною вчора, сьогодні, завтра...

Розалінда. Довсоне!

Райдер. Що?

Розалінда. Мені цікаво, чи ви усвідомлюєте, що кохаєте мене?

Райдер (вражений). Я? О... ви надзвичайна!

Розалінда. Але ви знаєте, я — жахливий варіант. Той, хто зі мною одружиться, буде мати чимало клопотів. Я погана, дуже погана.

Райдер. Я б так не сказав.

Розалінда. О, я саме така, особливо для найближчих людей. (Вона встає.) Ходімо. Я передумала і хочу танцювати. У матінки вже там напевне паніка.

Виходять. Заходять Алек і Цецилія.

Цецилія. Як мені пощастило — спіймати рідного брата між танцями!

Алек (похмуро). Якщо хочеш — я піду.

Цецилія. На Бога! З ким я тоді почну наступний танець? (Зітхає.) Вечірки якісь зовсім невеселі, відколи поїхали французькі офіцери.

Алек (глибокодумно). Я не хочу, щоб Еморі закохувався в Ро-залінду.

Цецилія. Чому? Мені здавалося, що ти саме цього хотів.

Алек. Справді, але коли трохи вивчив цих дівчат... не знаю. Я страшенно прив’язаний до Еморі. Він чутливий, і я не хочу, щоб його серце було розбите через дівчину, якій він байдужісінький.

Цецилія. Але він дуже вродливий...

Алек (в задумі). Вона не вийде за нього, хоча дівчині й не треба виходити заміж, щоб розбити серце чоловікові.

Цецилія. Цікаво, як вона це робить? Я б хотіла знати секрет.

Алек. Як? Ти ще зелене мале кошеня. Це щастя, що у тебе кирпатий ніс, а то б комусь не вберегтися.

Заходить місіс Коннедж.

Місіс Коннедж. І де ця Розалінда?

Алек (кепкуючи). Авжеж, ти звернулась саме до кого слід. Нещодавно вона була з нами.

Місіс Конедж. Батько зібрав докупи вісьмох мільйонерів, щоб представити їй.

Алек. Тепер їм можна марширувати веселим строєм по коридору.

Місіс Коннедж. Я не жартую! Знаючи її, гадаю, що вона вже могла чкурнути в «Коконат» танцювати свінг з якимось футболістом — зі свого ж вечора! Отже, ви — наліво, а я...

Алек (іронічно). Може, краще послати лакея пошукати в погребі?

Міссі Коннедж (заклопотано). Ти гадаєш, вона там?

Цецилія. Та він жартує, мамо!

Алек. Мама вже уявила, як вона націджує пиво прямо з бочки разом із якимось жокеєм.

Місіс Коннедж. Ходімо, пошукаємо.

Вони виходять. Заходить Розалінда з Гіллеспі.

Гіллеспі. Розаліндо, ще раз тебе питаюся: невже ти до мене не маєш ані краплі почуттів?

Несподівано заходить Еморі.

Еморі. Перепрошую — мій танець.

Розалінда. Містере Гіллеспі, це — містер Блейн.

Гіллеспі. Ми знайомі з містером Белйном. Ви з Лейк-Дже-нева, вірно?

Еморі: Так.

Гіллеспі (відчайдушно намагаючись знайти спільну тему). Я там бував. Це на Середньому Заході, так?

Еморі (підливаючи масла у вогонь). Приблизно. Завжди волів вважати себе провінційним м’ясом із перцем, аніж пісною юшкою.

Гіллеспі. Що?!

Еморі. Заради Бога, без образ.

Гіллеспі вклоняється і йде.

Розалінда. Він дуже безхитрісний.

Еморі. Я колись обожнював таких «простих» людей.

Розалінда. Невже?

Еморі. О, так. Її звали Ізабель... І я вигадав про неї більше, ніж то було насправді.

Розалінда. І що ж сталося?

Еморі. Врешті я переконав її, що вона розумніша за мене, — і тоді вона мене покинула. Сказала, що я в’їдливий і непрактичний.

Розалінда. Тобто, що значить — непрактичний?

Еморі. Ну, можу водити автівку, а замінити шину — не можу.

Розалінда. А які у вас плани на майбутнє?

Еморі. Важко сказати... балотуватися в президенти, писати...

Розалінда. Грінвіч-Віллідж[20]?

Еморі. Боронь Боже! Я сказав «писати», а не «пити».

Розалінда. А мені, знаєте, подобаються бізнесмени. Розумні чоловіки зазвичай такі домашні.

Еморі. Мені здається, ми знайомі багато років...

Розалінда. Ой, зараз ви розповідатимете про піраміди!

Еморі. Ні, радше щось французьке. Приміром, я — Людовік XIV, а ви — одна з моїх... гм... (Зміна інтонації.) Скажімо, ми закохуємось одне в одного.