Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 35)

Вона. А тепер не хочу.

Він. Тоді я краще піду.

Вона. Мабуть, так.

(Він іде до дверей.)

Вона. О!

(Він обертається.)

Вона (сміючись). Рахунок сто—нуль на користь хазяїв поля.

(Він повертається назад.)

Вона. Дощ, гра відміняється!

(Він виходить.)

Вона спокійно підходить до дзеркала, бере портсигар і ховає в шухляду. Заходить її мати із записником в руках.

Місіс Коннедж. Ти тут? Я хотіла поговорити з тобою наодинці перед тим, як ми підемо вниз.

Розалінда. Боже! Ти мене лякаєш!

Місіс Коннедж. Розаліндо, ти знаєш, що ти — дороге задоволення.

Розалінда (покірно). Авжеж.

Місіс Коннедж. І ти знаєш, що у твого батька справи йдуть не так, як колись.

Розалінда (кривиться). Ой, будь ласка, давай не будемо про гроші!

Місіс Коннедж. Без них ніяк не можна. Ми останній рік у цьому домі, якщо нічого не зміниться. На жаль, Цецилія не матиме тих переваг, які були в тебе.

Розалінда (нетерпляче). Тож у чому річ?

Місіс Коннедж. Я тебе прошу: дослухайся до кількох речей, які я тут записала. Перше: не зникай кудись із молодиками. Можливо, інколи це потрібно, але сьогодні я хочу тебе бачити на танцмайданчику, щоб я могла тебе знайти у будь-яку хвилину. Я збираюсь познайомити тебе з кількома чоловіками і не хочу вишукувати тебе в закутках оранжереї, коли ти там обмінюєшся з кимось якимись дурницями чи вислуховуєш їх.

Розалінда (саркастично). Так, радше вислуховую.

Місіс Коннедж. І не марнуй свій час на увесь цей університетський почет — хлоп’яків по дев’ятнадцять-двадцять років. Я не проти випускних балів чи футбольних матчів, але замість того, щоб придивитися до вдалих партій, ти марнуєш свій час на посиденьки в дешевих кнайпах з якимись там Томами, Діками чи Гаррі...

Розалінда (зі своїм власним кодексом, який не менш обґрунтований, ніж у її матері). Мамо, ті часи вже минули, зараз не все так, як у ваші дев’яності.

Місіс Коннедж (не звертає увагу). Є кілька достойних людей, з якими я хочу тебе познайомити. Це із сімей друзів твого батька, доволі перспективні...

Розалінда (киває із знанням справи). Десь під сорок п’ять?

Місіс Коннедж (різко). А чом би й ні?

Розалінда. Та ні, все гаразд, вони знають життя, і всі вони такі чемні з цим своїм знудженим поглядом. (Хитає головою.) Але ж вони не люблять танцювати!

Місіс Коннедж. Я ще не познайомилась із містером Блейном, але не думаю, що він тебе зацікавить. Кажуть, він не вдатний до заробляння грошей.

Розалінда. Мамо, я ніколи не думаю про гроші.

Місіс Коннедж. Бо вони в тебе надовго й не затримуються.

Розалінда (зітхає). Так, гадаю, колись я вийду за грошовий мішок, бо мені просто стане нудно.

Місіс Коннедж (дивиться у записник). Мені прийшла телеграма з Гартворда. Довсон Райдер приїздить. Пристойний молодий чоловік, купається в грошах. Мені здається, оскільки Говард Гіллеспі тобі вже набрид, ти могла б трошки його заохотити. Він уже третій раз за цей місяць приїжджає.

Розалінда. Звідки ти знаєш, що мені набрид Говард Гіл-леспі?

Місіс Коннедж. Бідолашний хлопчина! Коли приходить — виглядає таким зажуреним...

Розалінда. Це просто одна з романтичних довоєнних інтрижок. Вони всі минущі.

Місіс Коннедж (продовжує). У будь-якому випадку, зроби так, щоб ми тобою сьогодні пишалися.

Розалінда. Хіба я не гарна?

Місіс Коннедж. Ти й сама це знаєш.

Знизу лунає звук настроюваних скрипок і стукіт барабанів.

Місіс Коннедж швидко обертається до доньки.

Міссіс Коннедж. Ходімо!

Розалінда. Хвилинку!

Мати виходить.

Розалінда підходить до дзеркала і задоволено себе розглядає. Вона цілує свою руку і торкається відображення свого рота у дзеркалі. Потім вимикає світло і виходить з кімнати. Тиша. Декілька акордів фортепіано, приглушений стукіт барабанів, шелест дорогого шовку — увесь коктейль звуків долинає знизу крізь прочинені двері кімнати. Групи гостей проходять освітленим коридором. Сміх унизу подвоюється і множиться. Потім хтось заходить, зачиняє двері і вмикає світло. Це Цецилія. Вона підходить до шифоньєрки, заглядає до полиць, вагається, йде до столу, бере з шухляди портсигар і дістає сигарету. Запалює її, потім затягується і випускає кільце диму, тоді йде до дзеркала.

Цецилія (удавано зарозуміло). Ох, ці виходи в світ — такий фарс у наші дні! До сімнадцяти років так устигаєш нагулятися, що це більше схоже на випускний бал. (Потискає руку уявному поважному аристократові.) Так, ваша світлосте, здається моя сестра говорила про вас. Сигарету? Вони дуже якісні. Називаються... ага, називаються «Корона»! А, ви не курите? Шкода! Король заборонив, напевно. Так, я буду танцювати.

(Вона починає танцювати по кімнаті під звуки оркестру внизу, її руки буцімто на плечах уявного партнера, сигарета погойдується в такт.)

Невелика кімната на першому поверсі, коло стіни — затишна шкіряна кушетка. Приглушене світло двох світильників обабіч, на стіні — картина якогось старого майстра десь 1860-х років. Оддалік долинають звуки фокстроту.

Розалінда сидить на кушетці, зліва від неїх —

Говард Гіллеспі — млявий молодик двадцяти чотирьох років. Він якийсь пригнічений, вона — знуджена.

Гіллеспі (розгублено). Що ти маєш на увазі — змінився? Мої почуття до тебе не змінилися...

Розалінда. Але ти мені здаєшся іншим.

Гіллеспі. Три тижні тому ти казала, що я тобі подобаюсь, мовляв, я такий пересичений, такий збайдужілий — я і зараз такий.

Розалінда. Але не для мене. Мені подобалися твої карі очі і стрункі ноги.

Гіллеспі (безпорадно). Але ж вони й зараз карі і ноги стрункі. Ти просто вередлива спокусниця, от і все.

Розалінда. У спокушанні я тямлю стільки ж, скільки й у клавірах. Чоловіків спантеличує те, що я абсолютно природна. Я думала, що ти не будеш мене ревнувати. А тепер ти мене переслідуєш, куди б я не пішла.

Гіллеспі. Я ж люблю тебе.

Розалінда (холодно). Я знаю.

Гіллеспі. І ти ось уже два тижні мене не цілувала. А я гадав, що як поцілуєш дівчину — вона... вона... твоя...

Розалінда. Ці дні минули. Мене потрібно завойовувати знову і знову, щоразу, коли бачиш.

Гіллеспі. Ти це серйозно?

Розалінда. Як завжди. Колись було два типи поцілунків: перший — коли дівчину цілували і полишали, другий — коли їй освідчувались. Тепер є третій: коли чоловіків цілують і кидають. Коли у дев’яності містер Джонс вихвалявся, що поцілував дівчину, усім було зрозуміло, що її покинуто. Якщо містер Джонс із 1919-го буде вихвалятися тим самим — усім очевидно, що більше він не зможе її цілувати. З огляду на пристойний тон, будь-яка дівчина в наші часи здолає чоловіка.

Гіллеспі. Але чому ти граєшся з чоловіками?

Розалінда (довірчо нахиляється до нього). Заради одного моменту, ще до того, як він зацікавиться. О, є такий момент, перед самим поцілунком, одне пошепки промовлене слово, — це варте всіх зусиль.

Гіллеспі. А потім?

Розалінда. Потім спонукаєш його говорити про себе. Дуже скоро він уже ні про що не мріє, як залишитися з тобою наодинці — він ображається, він не бореться, він не хоче гратися — перемога!