Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 34)

Вона. Моїх власних правил, але ви... О, Еморі, я чула, ви — блискучий юнак! Моя сім’я багато від вас очікує.

Він. Звучить підбадьорливо.

Вона. Алек каже, це ви навчили його мислити. Це правда? Не думала, що хтось таке зможе.

Він. О, насправді я доволі буденний.

(Вочевидь, із розрахунком, що сказане не буде сприйняте за правду.)

Вона. Лукавите.

Він. Я... я — релігійна людина, люблю літературу, навіть вірші пишу.

Вона. Верлібром? Чудово! (Декламує):

Дерева зелені,

Пташки співають на деревах,

Дівчина випиває отруту,

Пташка злетіла, дівчина помирає...

Він (сміється). Ні, не такі!

Вона (несподівано). Ви мені подобаєтеся...

Він. Не треба...

Вона. Ви ще й скромний...

Він. Я вас боюся. Я завжди боюся дівчину, поки не поцілую її. Вона (багатозначно). Мій любий хлопчику, війна закінчилась.

Він. Отже, я завжди буду вас боятися.

Вона (із ноткою суму). Мабуть, так.

(Обоє трохи вагаються.)

Він (уважно зваживши). Послухайте, я розумію, що прохання може видатись вам жахливим...

Вона (заздалегідь знаючи продовження). Після п’яти хвилин розмови.

Він. Поцілуйте мене. Чи ви боїтеся?

Вона. Я ніколи не боюся, але ваші аргументи біднуваті.

Він. Розаліндо, я дуже хочу вас поцілувати.

Вона. Я теж.

(Вони цілуються довго і глибоко.)

Він (переводить подих). Ви вдовольнили свою цікавість? Вона. А ви?

Він. Ні, вона тільки розгорілась.

Вона (замріяно). Я цілувала десятки чоловіків... І здається, ще з десяток поцілую.

Він (відчужено). Думаю, так воно й було...

Вона. Майже всім подобається зі мною цілуватися.

Він (приходить до тями). О, так! Поцілуйте мене ще раз, Ро-заліндо...

Вона. Ні, моя цікавість вдовольнилась одним разом.

Він (збентежено). Це таке правило?

Вона. У мене правила під кожен конкретний випадок.

Він. Ми з вами таки схожі. Єдине — що я старший і більш досвідчений.

Вона. А скільки вам років?

Він. Майже двадцять три. А вам?

Вона. Щойно виповнилось дев’ятнадцять.

Він. Здається мені, що ви — продукт якоїсь модної школи. Вона. Ні, я сирий матеріал. Мене виключили зі Спенса, я забула, за що.

Він. А як би ви себе описали?

Вона. О, я розумна, доволі егоїстична, емоційна (коли потрібно), люблю, коли мною захоплюються.

Він (зненацька). Я не хочу закохуватися у вас...

Вона (піднімає брову). А вас ніхто й не просить.

Він (стримано продовжує). Але, напевне, таки закохаюся. Мені подобаються ваші вуста.

Вона. Тсс! Будь ласка, закохуйтесь. У волосся, очі, плечі, ніжки — але тільки не у вуста! Усі закохуються саме так...

Він. Вони дуже гарні.

Вона. Занадто маленькі.

Він. Зовсім ні! Може перевіримо?

(Він знову цілує її з усією палкістю.)

Вона (зворушена). Скажіть же щось приємне.

Він (налякано). О Господи!

Вона (відхиляється). Тоді не треба, якщо це так важко.

Він. Хіба треба щось вдавати? Вже?

Вона. У нас не такі стандарти часу, як у інших.

Він. Вже є інші люди?

Вона. Давайте вдавати.

Він. Ні, не можу — занадто сентиментально.

Вона. А ви не сентиментальний?

Він. Ні, я — романтик. Сентиментальна людина сподівається, що почуття завжди триватимуть, а романтик — без усякої надії сподівається, що так воно й буде. Сентименти — це емоції.

Вона. Отже, ви не сентиментальний? (Примруживши очі.) Ви, мабуть, подобаєтеся собі тим зверхнім ставленням?

Він. Так... Розаліндо, заради Бога, не сперечайтеся, краще поцілуйте мене ще раз.

Вона (тепер зовсім прохолодно). Ні, у мене немає бажання вас цілувати.

Він (відверто розгублений). Ви ж хотіли поцілувати мене ще хвилину тому?