Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 28)
Вона підвелась, щоб підшукати якусь цитату на тему нудьги з томика Браунінга. Тільки вона могла отак посеред розмови підхопитись, щоб знайти потрібну цитату чи уривок у книжці (і при тому це чомусь не дратувало його і не переривало дискусію). Вона робила це з таким глибинним захопленням, а він тим часом споглядав її золотаве волосся, схилене над книжкою її чоло із трішки насупленими бровами у пошуках потрібного рядка.
На початку березня він почав їздити до Філадельфії на вихідні. Там завжди були гості, і вона, здавалося, не виявляла бажання залишитися з ним наодинці. А він так хотів, щоб слово з її вуст подарувало йому насолоду обожнювання... Він відчув, що закохався, і думки про шлюб усе більше крутились в його голові. Вони навіть готові були зірватись з вуст, але він все-таки зрозумів, що те бажання було спонтанним. Якось йому наснилося, що його мрія здійснилась, і він прокинувся у панічному страху, бо уві сні вона була дурненькою Кларою із волоссям солом’яного кольору, ніби все золото пожухло, і всілякі банальності бездумно злітали з її язика. Але вона була першою, хто так цікавив його, і одною з небагатьох жінок, до якої йому було небайдуже. Її доброта була її багатством. Для себе Еморі вирішив, що більшість добрих людей примусово розвивають у собі цей дар або спотворюють його до удаваної привітності. Як ото всюдисущі педанти і фарисеї (але Еморі ніколи не причисляв їх до сонму спасенних).
— Я тобі подобаюся?
— Звичайно, — жваво відгукнулась Клара.
— За що?
— Я гадаю, у нас багато спільного. Ті риси, які спонтанно у нас проявляються, або ті, що завжди були при нас.
— Ти гадаєш, я не уповні себе проявляю?
Клара задумалася.
— Знаєш, я не можу судити. У чоловіків зазвичай більше відповідальності, а мене завжди опікали.
— Не ухиляйся, будь ласка, Кларо, — перебив Еморі, — розкажи мені про мене самого.
— Авжеж, із задоволенням, — вона всілася зручніше.
— Це так зворушливо з твого боку... Спочатку відповіси на кілька запитань. Перше — я дуже зарозумілий?
— Ні, хоча марнославства у вас, чоловіків, багато. Але це тільки веселить тих, хто помічає його надлишок.
— Зрозуміло.
— У глибині душі ти смиренний. І ти впадаєш у глибокий відчай, коли відчуваєш, що тобою знехтували. Насправді тобі бракує самоповаги.
— Двічі — і в ціль, Кларо. Як це тобі вдається? Ти ніколи не даєш мені хоч слово мовити...
— Звичайно, я не поспішаю судити про людину з її слів. Я думаю, справжня причина, чому ти такий невпевнений в собі (хоча ти вперто хочеш переконати усіх приятелів, що ти геній), у тому, що ти вигадав собі якісь мерзенні вади і намагаєшся примиритись з цим. Навіщо ти всім говориш, що ти — раб коктейлів?
— Так і є — потенційно...
— І ти твердиш, що ти слабкохарактерний, що в тобі немає сили волі.
— Ані краплі! Я — раб своїх емоцій, уподобань, мого страху перед нудьгою, усіляких бажань...
— А річ не в цім! — Вона вдарила своїм маленьким кулачком по столу. — Ти раб, безпорадний раб лише однієї речі — своєї уяви.
— Он як? Ти мене дуже зацікавила. Якщо тобі ще не набридло — продовжуй...
— Я помітила, що коли ти хочеш пропустити коледж, ти мислиш абсолютно конкретно. Ти ніколи не приймаєш рішення похапцем, аж поки не зважиш всі переваги — «йти» чи «прогуляти». Твоя уява завжди на боці твоїх бажань — і так триває, поки ти приймаєш рішення. Природно, що після того як твоя уява розгулялась, ти вигадуєш тисячі причин, чому слід залишитися. Отже, коли ти вибрав рішення, — воно заздалегідь неправдиве, воно оманливе.
— Не згоден, — заперечив Еморі. — Хіба дозволити своїй уяві грати в забавки зі мною, — то не ознака безвольності?
— Мій любий хлопчику, у цьому твоя найбільша помилка. Справді, тут немає нічого спільного із силою волі: у будь-якому разі, це недоречне слово. Тобі просто бракує розсудливості у прийнятті рішень. Одразу, коли відчуваєш, що зараз уява заведе тебе в нетрі, дай їй лише краплю такої можливості.
— А хай йому... — вигукнув Еморі подивовано. — Цього я ніяк не очікував почути...
Клара не зловтішалася. Вона зразу змінила тему. Але примусила його задуматись і, здається, була почасти права. Він почувався, як власник фабрики, який звинуватив клерка в крадіжці, а потім виявив, що то його власний син раз на тиждень змінює записи в обліковій книзі. Його бідолашна ошукана сила волі, над якою глумилися і він, і його друзі, стояла перед ним, чиста і невинна, а його розсудливість покрокувала до тюрми у супроводі невгамовного чортеняти-уяви, яке весело стрибало і веселилось довкола неї. Клара була єдиною людиною, чиєї поради він попросив, не очікуючи заздалегідь відповіді, хіба що в бесідах із монсеньйором Дарсі.
А як він любив з Кларою вештатись по крамницях! Шопінг із нею був рідкісним епікурейським задоволенням. У будь-якій крамниці, де вона проводила закупи, всюди чувся шепіт:
— Оно красуня місіс Пейдж...
Або:
— Закладаюся, довго вона сама не пробуде.
— Гей, тримай язика при собі, вона твоєї поради не просила...
— Та хіба ж вона не красуня?
Коли заходить адміністратор, усі замовкають, а він із само-вдоволеною усмішкою вже крутиться коло неї.
— Кажуть, вона світська пані.
— З грошима у неї зараз кепсько, щось таке казали...
— Ой, дівчата! Яка ж вона мила!
А Клара сяяла привітною усмішкою для всіх. Еморі припускав, що продавці роблять їй знижки (інколи вона про це казала, інколи ні). Він бачив, що вдягається вона дуже добре, і що вдома в неї все тільки найкраще, і завжди її чекав напоготові щонайменше старший адміністратор.
Інколи вони ходили до церкви в неділю. Він ішов біля неї і милувався крапельками вологи, що осідали на її щоках від свіжого повітря. Вона була дуже побожна завжди, і лише Господу відомо, у які висоти злітала її душа і які сили вона звідтам черпала, поки стояла на колінах, схиливши золотаве волосся у світлі вітражів.
«Свята Цецилія...» — не стримався і вигукнув одного разу Еморі, аж на нього всі оглянулись, а священик затнувся посеред проповіді (Клара і Еморі густо почервоніли).
Це сталося в їхню останню неділю (він жалкував, що сам усе зіпсував у той вечір, але нічого не міг вдіяти).
Вони йшли крізь березневі сутінки — теплі, ніби в червні, радість молодості наповнила його душу, і він відчув, що мусить щось сказати.
— Мені здається, — сказав він, і голос його затремтів, — якби я втратив віру в тебе, я б втратив віру в Бога.
Вона глянула на нього так подивовано, що він мусив якось це уточнити.
— Пусте, — тихо сказала вона, — просто мені вже десь п’ятеро чоловіків таке казали, і мене це лякає...
— Ох, Кларо, а якщо це ваша доля?
Вона змовчала.
— Я гадаю, для вас любов — це... — почав він.
Вона блискавично обернулася:
— Я ніколи не була закохана.
Вони пішли далі, і він повільно почав усвідомлювати, що вона йому щойно сказала... Ніколи не була закохана... Вона нагадувала дитя світла. Він зовсім втратив зв’язок із реальністю, і єдине, чого він прагнув — доторкнутись до її плаття. Так, мабуть, почував себе Йосип перед вічною святістю Марії. Раптом він почув наче не свій голос:
— А я тебе кохаю... — якщо у мені і є щось хороше... ні, не можу говорити... Кларо, якщо я повернуся через два роки, коли у мене буде певне становище, ти... вийдеш за мене?..
— Ні, — відповіла вона. — Я більше ніколи не вийду заміж. У мене є мої діти, я хочу зберегти себе для них. Ти мені подобаєшся, як усі розумні чоловіки, хоча ти — більше за інших. Але ти не достатньо добре мене знаєш, щоб зрозуміти, що я ніколи не одружусь із розумним чоловіком.
Вона замовкла.
— Еморі!
— Що?
— Ти ж не любиш мене. І ніколи насправді не хотів одружитись зі мною, правда?