Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 29)
— То все сутінки... — зніяковіло сказав він. — Я не усвідомив, що говорю вголос. Але я кохаю тебе, або обожнюю чи поклоняюсь тобі...
— Оце так! За п’ять хвилин — увесь набір емоцій!
Він знітився.
— Не роби з мене аж такого банального, Кларо. Ти мене інколи пригнічуєш.
— Ти зовсім не такий, аж ніяк. — Вона пильно подивилась на нього, потім взяла його за руку і широко розплющила очі — крізь синяву присмерку він бачив їхню доброту. — Банально-поверховий — це той, хто все відкидає.
— Скільки весни у повітрі... Яка щира твоя душа...
Вона відпустила його руку.
— З тобою все буде гаразд, і я теж почуваюся пречудово. Дай мені сигарету. Ти ніколи не бачив, як я курю, правда ж? Але я курю — десь раз на місяць.
І потім ця дивовижна жінка і Еморі побігли до перехрестя, як двоє пустотливих дітей, збуджених блідо-голубими сутінками.
— Завтра я їду за місто, — повідомила вона, коли врешті захекана зупинилась під надійним світлом ліхтаря. — Шкода марнувати такі чудові дні, я це особливо відчуваю в місті.
— О, Кларо! — сказав Еморі. — Якою б диявольською спокусницею ти могла б бути, якби твоя душа повернула трохи в інший бік!
— Можливо... — відповіла вона. — Але, гадаю, я ніколи не була і не вмію бути шаленою. Цей маленький спалах — то просто весна...
— Ти сама як весна...
Вони йшли вулицею.
— Ні, ти знову помиляєшся. Як може людина із таким чіпким розумом постійно так помилятися щодо мене? Я — повна протилежність усьому, що приносить весна. То дивне непорозуміння, що я схожа на давній ідеал грецького скульптора. Запевняю тебе: якби не моє обличчя, я б вже давно була тихою монахинею в якомусь монастирі... — Раптом вона побігла, і він почув закінчення — і... без моїх дорогих діточок, яких мені завжди треба бачити.
Вона була єдиною жінкою, при якій він відчував, що він як чоловік не може усвідомити свою перевагу. Часто Еморі зустрічав жінок, яких він знав ще незаміжніми. Він вдивлявся в них, і йому здавалося, що він читав на їхніх обличчях щось на кшталт: «Якби ж я тільки могла тебе мати...» (Якою непомірною може бути чоловіча пиха!)
«А вітер золотий-золотий... — співав він маленьким калюжам. — Вітер золотий, золоті ноти зі струн золотих мандолін, золоті акорди золотих скрипок линуть, тануть... Із плетеного кошика з лози, що його не втримає смертний, юний бог розсипає золото...»
Повільно і неминуче, із несподіваним сплеском у кінці прийшла війна. Поки Еморі розмовляв і мріяв, вона рвучко накотилась на берег і змила пісок, на якому грався безжурний Принстон. Тепер кожного вечора в спортивному залі чулися кроки маршу загонів, стираючи мітки для баскетболу на підлозі. Коли Еморі їздив у Вашингтон, він відчув порухи кризи в повітрі, які змінилися відчуттям огиди дорогою назад у спальному вагоні, бо на сусідніх місцях їхали обшарпані прибульці (чи то з Греції, чи то з Росії, як йому здалося). Він думав, наскільки доступнішим є патріотизм для однорідних націй, наскільки простіше було б воювати, як воювали колонії, чи конфедерати. Тієї ночі він не міг заснути, слухаючи, як чужинці регочуть і хроплять, наповнюючи вагон затхлими запахами.
У Принстоні всі намагались жартувати одне з одним, а в глибині душі сподівались, що принаймні їхня смерть буде героїчною. Поціновувачі літератури пристрасно читали Руперта Брука; місцевих чепурунів хвилювало, чи дозволять їм одягнути офіцерську уніформу англійського крою; дехто надсилав у військові департаменти одчайдушні прохання про безпечне призначення і тепле місце.
Потім, десь через тиждень, Еморі зустрів Берна і зрозумів, що сперечатись недоцільно: Берн уже зробився переконаним пацифістом. Соціалістичні журнали, захоплення ідеями Толстого і його особисті пошуки лише зміцнили його внутрішні переконання боротися за мир як ідеал майбутнього для суспільства.
— Коли німці ввійшли в Бельгію, — почав він, — і якби місцеве населення мирно продовжувало займатися своїми справами, німецька армія була б дезорганізована за...
— Я знаю, — перебив Еморі, — я все це чув! Але не будемо розводити пропаганду. І, можливо, ти й правий, проте — нам ще сотні років до того, як «непротивлення злу» стане для всіх реальністю.
— Та, Еморі, послухай...
— Берне, ми тільки посваримося...
— Ну, добре, гаразд.
— Послухай, Берне, я не прошу тебе задуматися про твоїх рідних чи друзів, бо знаю, що порівняно із твоїм відчуттям обов’язку вони для тебе й гроша не варті. Але, Берне, звідки ти знаєш, що всі ці журнали, які ти читаєш, і всі товариства, і всі ті ідеалісти, з якими ти спілкуєшся, — що за ними не стоять німці?
— За деякими з них, можливо...
— Звідки ти знаєш, що вони всі — не пронімецькі, а просто ховаються за своїми німецько-єврейськими прізвищами?
— Така можливість існує, — повільно вимовив той. — Я не знаю, як сильно на мене вплинула вся пропаганда, яку я чув; хоча, звичайно, мені здається, що це все — мої найглибші особисті переконання. Просто це той шлях, який я сам вибрав і який відкрився переді мною.
Серце Еморі впало.
— Ти просто подумай, чого це все варте! Адже ніхто не буде тебе переслідувати за те, що ти пацифіст, — тебе просто зарахують до лав найгірших.
— Не обов’язково! — перебив він.
— Щось мені це дуже нагадує нью-йоркську богему...
— Я розумію, що ти маєш на увазі, отож іще не знаю, чи буду займатись такою агітацією.
— Ти намірявся, виступати перед людьми, які тебе навіть не будуть слухати? І це зі всіма твоїми талантами, Берне?
— Знаєш, так, мабуть, мислив першомученик Стефан багато століть тому. Адже він проповідував, а вони вбили його. Може, помираючи, він думав: яке марнування сил... Хоча я завжди припускав, що саме про смерть Стефана згадав Павло по дорозі в Дамаск, і саме це спонукало його нести в світ слово Христове.
— Продовжуй.
— Це все... Це — мій особистий обов’язок. Навіть якщо зараз я просто пішак, чи просто чиясь жертва. Господи! Еморі, ти ж не думаєш, що мені подобаються німці?
— Ну, тут я не можу нічого сказати — я вичерпав усі логічні докази щодо непротивлення, а посеред усього цього лишається тільки величезна примара людства, яке є і яке завжди буде. І ця примара коливається між пошуками Толстого і логічною аргументацією Ніцше... — Еморі раптом осікся. — Коли ти їдеш?
— Наступного тижня.
— Тоді ще побачимось.
І коли Еморі пішов, на думку йому раптом спало, що вираз обличчя Берна дуже нагадав обличчя Керрі, коли вони прощалися два роки тому під аркою Блера. Еморі було тяжко від думки, що він ніколи не був спроможний на отаку первинну чесність, як ці двоє...
— Берн — фанатик, — сказав він Томові, — і він неправий. Я схильний думати, що він просто мимоволі став пішаком у руках анархістів і проплачених німцями ура-патріотів. Мене лише одне бентежить: як він міг відмовитись від усього найважливішого?..
Берн поїхав через тиждень якось непомітно тихо. Він продав усі свої пожитки і зайшов попрощатися. У нього залишився тільки обшарпаний ровер, яким він сподівався добратися додому в Пенсильванію.
— «Пустельник Петро прощається з кардиналом Рішельє», — виголосив Алек, який розвалився на підвіконні, поки Берн із Еморі потискали один одному руки.
Але Еморі було зовсім не смішно. Він ще довго дивився, як довгі ноги Берна крутять педалі безглуздого ровера, поки він не зник за Александр-Холлом. Він знав, що тиждень у нього видасться кепський. Не те щоб він змінив свою думку про війну —
Німеччина нині уособлювала для нього все наймерзенніше: матеріалізм та аморальну деспотичну владу. Просто обличчя Берна запало йому в пам’ять, окрім того, вже починало нудити від усієї цієї істерії довкола...
— Який сенс раптом нападати на Гете? — заявив він Алеку з Томом. — Для чого читати книжки? Щоб довести, що це він розпалив війну? Або що цей переоцінений штурпак Шіллер — просто демон у людській подобі?
— А ти читав хоч щось з їхніх творів? — уїдливо запитав Том.
— Ні... — чесно зізнався Еморі.
— Я теж ні! — засміявся той.
— Люди знай репетують, — міркував собі Алек, — старигань Гете й далі стоїть собі на запиленій полиці в бібліотеці, щоб знудити всякого, хто захоче його погортати...
Еморі мовчав, і тему змінили.
— А що ти вирішив, Еморі?
— Піхота чи авіація — ніяк не можу вибрати. Зізнаюсь, я ненавиджу механіку, авіація мені, певна річ, більше імпонує...
— Я згоден з тобою — сказав Том. — Авіація виглядає як романтичний образ війни, — як колись кавалерія. Але ж я не відрізню кінську силу від поршневого дишла!
Еморі відчував, що йому бракує запалу, і якимось чином це невдоволення собою вилилось у спробу перекласти провину за війну на всі попередні покоління... на всіх тих, хто вболівав за Німеччину у 1870-му... На всіх затятих матеріалістів, всіх фанатів німецької науки.
Отже, одного разу він сидів на англійській літературі й слухав, як цитують «Локслі Гола», і з похмурим презирством засуджував Теннісона з усіма його ідеалами (він вважав його уособленням вікторіанства).
нашкрябав Еморі в зошиті. Викладач щось торочив про цілісність Теннісона, і п’ятдесят голів схилились над конспектами. Еморі перегорнув сторінку і знову почав шкрябати: